Кожна дівчинка з дитинства мріє про білу сукню й фату. Вона накидає на голову ляльці шматочок мережива, малює принцесу в довгій білій сукні. Кажуть, дівчинка мріє про весілля й готує себе до нього ще з малих літ. Мріяла про це й Вероніка. Якось вона відрізала шматок від фіранки, прикріпила його на голову замість фати й задоволено крутилася перед дзеркалом. І як же дісталося їй тоді від мами!
Наречений у її дитячих мріях з’явився значно пізніше. Подорослішавши, Вероніка домальовувала до принцеси в білій сукні нареченого у строгому костюмі. Ще маленькою вона любила спостерігати за весіллями, коли проходила повз будівлю РАЦСу. Мріяла, що колись, коли виросте, якась інша дівчинка теж побачить її у білому платті й завмре від захвату.
Вероніка зустрічалася з хлопцями, але про весілля не думала, не уявляла жодного з них поруч у найважливіший день свого життя. Мабуть, просто ще не настав час. А коли вона познайомилася з Максимом, картинка одразу склалася. Саме з ним вона захотіла одягти білу сукню. Вони зустрічалися майже два роки. Вероніка не квапила й не підштовхувала Максима до рішучого кроку. Та все ж чекала, коли він зробить їй пропозицію.
Максим раніше був одружений. Ранній, поспішний шлюб тривав трохи більше року. Вероніка думала, що саме в цьому й крилася його обережність й нерішучість. Він не хотів вдруге помилитися. Подробиці того розлучення її не цікавили. Ну був одружений — і що з того? Хто не помиляється в юності та з гарячої голови? На щастя, без наслідків: дітей не встигли завести. Сам Максим про невдале одруження говорив коротко: не зійшлися характерами, не були готові до сімейного життя.
Зате з Веронікою у них панувало повне взаєморозуміння і справжня любов. Розлучатися не хотілося навіть на кілька годин.
— Давай одружимося, — одного разу вимовив він довгоочікувану фразу.
— Ти робиш мені пропозицію? — усміхнулася Вероніка. — Я завжди мріяла, щоб це було якось особливо, незвично й красиво. От така я романтична натура.
Минув тиждень, другий, а Максим мовчав. Вероніка почала думати, що він більше не наважиться повторити свою спробу. Але одного дня він прийшов до неї з квітами, при батьках й простягнув бархатну коробочку з каблучкою.
— Вероніко, ти вийдеш за мене заміж?
Звісно, вона відповіла «так». Батьки радісно благословили молодих, пообіцявши всіляку допомогу й підтримку. Каблучка була тоненька, з крихітним діамантом. Але ж любов не залежить від величини камінця в оправі.
Тепер, проходячи повз весільний салон, Вероніка щоразу затримувалася біля вітрини й довго роздивлялася весільні сукні. Одного разу вона таки не витримала й відчинила двері. Пролунав мелодійний передзвін дзвіночків. Їй назустріч вийшла продавчиня й привітно почала показувати сукні.
— Ой, а ми ще навіть заяву не подали, — зізналася Вероніка.
— Нічого. За примірку грошей не беремо. Маєте якісь побажання?
Вероніка так захопилася примірками, що й не помітила, як минуло дві години! Найбільше їй сподобалася одна — з пишним подолом та мереживом. Сукня сиділа ідеально, наче спеціально для неї шили.
— Вам дуже пасує. Чудовий вибір, — усміхнулася продавчиня. — Братимете?
— А хіба можна купувати сукню заздалегідь? Ми ж навіть заяву не подали. Є якась прикмета на цей рахунок? — із сумнівом спитала Вероніка.
— Не чула про таке, — знизала плечима жінка. — Але подумайте. У нас усі сукні в єдиному екземплярі. Найближчим часом нових поставок не буде. Якщо зараз немає грошей, можете заплатити завтра. Я нікому її не запропоную. Можете купити сукню й залишити у нас на зберігання до весілля. Це коштує недорого, зате вона точно буде вашою.
Вероніка весь день думала тільки про сукню. А наступного дня, після безсонної ночі вагань, усе ж купила й залишила її в салоні. Дуже вже вона припала їй до серця.
— А я вже й плаття собі придбала, — похвалилася вона Максиму при зустрічі. — У ньому я буду найгарнішою нареченою у світі!
— І не сумніваюся. Ти й без того найгарніша, — ніжно відповів він, обіймаючи кохану. — Завтра ж підемо й подамо заяву до РАЦСу.
Вони подали заяву, обрали дату весілля.
— Ой, скільки всього треба зробити! Потрібно вибрати ресторан. Було б добре… Ні, там занадто дорого. Я хочу, щоб була арка з квітів, як у фільмах… Тобі теж треба костюм купити. Обов’язково синій, він тобі так пасує. Це зараз наймодніший колір. Або елегантний сірий… — Вероніка не вгавала від радості та хвилювання, їй хотілося ділитися щастям з усім світом. Максим лише поблажливо усміхався.
Коли ж вона згадала про весільний костюм, то поцікавилася, коли вони підуть обирати. А може, він хоче піти з мамою?
— Не треба нічого купувати, — спокійно відповів Максим. — У мене є костюм. Якраз синій, такий, як ти хочеш. Зовсім новий. Я його всього раз одягав.
До Вероніки не одразу дійшло, про який саме костюм він говорить. А коли зрозуміла — аж зупинилася.
— Ти хочеш сказати, що на наше весілля надягнеш той самий костюм, у якому одружувався вперше? — перепитала вона.
— Ну так. Навіщо витрачати гроші на другий? Весілля й так стане в копієчку, — пояснив Максим, навіть не розуміючи, що саме не подобається нареченій.
— Про це й мови бути не може! — різко відрізала Вероніка. — Я не хочу, щоб ти вінчався в тому самому костюмі. Щоб твої родичі шепотілися, ніби наречений кожного разу бере шлюб в одному й тому самому вбранні. Або купуєш новий костюм, або весілля не буде!
— Добре, куплю, якщо ти так хочеш, — неохоче погодився Максим.
— Обіцяєш? — м’якше перепитала вона.
— Обіцяю.
За приготуваннями час минав непомітно, й день весілля невпинно наближався. Було заброньовано ресторан, обрано меню, розіслані запрошення всім друзям та родичам. Залишалося лише купити обручки.
У ювелірному магазині Максим знову неприємно здивував наречену, сказавши, що потрібно купити тільки одну — для Вероніки. А йому, мовляв, не треба: каблучка в нього вже є.
— Так не можна, Максим. Обручка — це символ вічної любові, оберіг сімейного щастя. Твій шлюб був невдалим і закінчився розлученням. Твоє старе кільце не стане оберегом для нашої сім’ї. Я не хочу, щоб нас спіткала та ж доля, — твердо заявила Вероніка.
— Ти надаєш занадто велике значення якимось бабусиним прикметам. Не вірю я в них. У нас із тобою все буде по-іншому. Яка різниця? — відмахнувся Максим.
— Як ти не розумієш? Ви з дружиною розлучилися. Не знаю з якої причини, але шлюб не приніс щастя. І кільце зберігає цю пам’ять. Я не хочу, щоб воно принесло невдачу нам. До речі, ти костюм і сорочку купив?
— Не встиг. Закрутився. Стільки турбот з цим весіллям. Час ще є, куплю, — пообіцяв Максим.
— Який час? Через тиждень весілля, а в тебе немає костюма! — з докором глянула на нього Вероніка.
— Та є в мене костюм. Можна навіть на прокат взяти, якщо для тебе це так принципово. Навіщо витрачати гроші? Потім буде висіти у шафі. Так можна цілу колекцію весільних костюмів зібрати: «ось у цьому я одружився вперше, ось у цьому вдруге…» — Максим жартував, але Вероніці було не до сміху. — Люди ж беруть сукні та костюми напрокат, і нічого.
— А ти звідки знаєш, що «нічого»? Може, вони давно розлучилися? Кожна річ зберігає пам’ять про свого господаря. А якщо я одягну весільну сукню твоєї першої дружини? Тобі буде байдуже?
— Та мені, власне, все одно. Сукня й сукня. На один раз, — знову відмахнувся він.
— Тобі все одно? Ось як? Не думала, що ти такий. Весілля — це головний день у житті наречених. Як його відзначимо, такою й буде наша подальша доля. Не можна тягнути речі з минулого життя в нове, — наполягала Вероніка.
— Та годі. Головне, щоб ми любили одне одного. А ми ж любимо, правда? А в чому ти прийдеш до РАЦСу — для мене не має значення, хоч у джинсах.
— То може, взагалі обійдемося без весілля? Навіщо витрачати гроші? Прийдемо в джинсах і футболках, нас розпишуть, дадуть свідоцтво про шлюб і все. Ні спогадів, ні фотографій. Зате купа зекономлених грошей. Наші діти виростуть і попросять показати фото, а ми нічого показати не зможемо. Так можна домовитися до абсурду! Я говорю цілком серйозно: або ти купуєш костюм і кільце… — Вероніка зробила паузу, а потім рішуче випалила: — Або весілля не буде!
— Як це — не буде? Гості запрошені, ресторан оплачений… — гарячкував Максим.
— Я вже не впевнена, що хочу за тебе заміж. Ми ще навіть не одружилися, а вже не розуміємо й не чуємо одне одного. Потім ти скажеш: навіщо дитині купувати візочок, ліжечко, одяг? Візьмемо у знайомих. Так? — голос у Вероніки зривався, на очах виступили сльози.
— Ну добре. Завтра куплю костюм і обручку. Тільки не плач, — здався Максим.
Усю ніч Вероніка думала про те, що вони два роки разом, а вона зовсім не знає Максима. Виявилося, він дріб’язковий. Якщо він навіть на весіллі економить — що буде далі? Так, вона його любить, але краще відмовитися від шлюбу одразу, ніж потім щодня розчаровуватися.
Мати помітила сумний вигляд доньки й запитала, що трапилося.
— Мамо, Максим хоче йти в тому ж костюмі, що й уперше. А ще сказав, що сукню можна було взяти напрокат. Уявляєш? Не варто було купувати нову й витрачати гроші. Усі показуватимуть пальцями й казатимуть, що наречений щоразу одружується в одному костюмі. І справді скажуть. Я не знаю, що робити. Мені вже й весілля не хочеться.
— І це ти говориш зараз? Напередодні весілля? Ти любиш Максима? Чи для тебе важливіше, у якому костюмі він піде до РАЦСу? Багато хто так робить, коли немає зайвих грошей, — тихо сказала мама.
— Мамо, а кільце? Воно ж несе невдачу. Хіба так можна?
— Просто поговори з Максимом, розкажи йому про свої почуття, — намагалася заспокоїти доньку мати.
— Я говорила, — буркнула Вероніка. — Він пообіцяв купити костюм і обручку.
— Ну от, а ти накрутила себе. Для дівчини весілля має велике значення, а чоловіки ставляться до цього спокійніше. Адже після весілля вони втрачають свободу.
— Мамо, ти не розумієш. Ми ще не одружилися, а вже не можемо домовитися. Як ми житимемо далі? Може, саме в цьому була причина його першого розлучення? Не знайшли спільної мови, не зрозуміли одне одного? А ми зараз не чуємо одне одного.
— Але ж він пообіцяв купити костюм. Значить, почув, — обережно відповіла мама. — Якщо зараз немає взаєморозуміння, може, й справді не варто виходити заміж? — додала вона замислено.
Вероніка заспокоювала себе: вона просто нервує перед весіллям. Усі ці сумніви — звичайні передвесільні хвилювання. Справді, до чого вона причепилася до того костюма?
А як же її сукня? Вона чекає, коли Вероніка нарешті вдягне її. Яка ж вона гарна! Як довго вона мріяла, що буде найкрасивішою нареченою у світі! А якщо скасувати весілля — що робити з сукнею? Залишити на потім? Одягти на наступне весілля? Ні, вона ж кохає Максима. Та й пізно щось міняти: ресторан замовлено, гості запрошені.
Максим купив костюм і нові обручки. Вероніка у білій сукні виглядала сліпуче красивою. Стоячи поряд із ним у РАЦСі, вона щасливо усміхалася, відкинувши всі сумніви.
Хтось вірить у прикмети, хтось ні. Але ж не дарма вони живуть у народі століттями. Комусь вони таки приносили невдачи чи щастя. Здавна так велося: наречена мала нову білу сукню, наречений — нові обручки. Нова сім’я, нове життя, нове щастя. Не слід тягнути у нього старі речі, кільця чи думки.
А може, дарма Вероніка наполягла на новому костюмі для Максима? Гроші ж не зайві. Чи, навпаки, варто було прислухатися до своїх сумнівів і не поспішати, скасувати весілля?
Що ж, час покаже. Чи зможе їхнє кохання подолати непорозуміння, сумніви, навчити чути одне одного.
