— Або я буду жити з вами, або мій син з тобою розлучиться! — свекруха поставила мене перед складним вибором
Анна стояла біля плити, помішуючи суп. Післязавтра буде їхня четверта річниця весілля з Володею. Але радості в душі не було. Тільки тяжкість і втома від постійної напруги.
— Аню, а мама питала, чи можна їй прийти завтра привітати нас заздалегідь, — пролунав голос Володимира з вітальні.
— Звичайно, — відповіла Анна, намагаючись приховати роздратування в голосі.
— Вона хоче подарувати нам щось особливе. Каже, вже три місяці готує сюрприз.
Анна стиснула черпак сильніше. Спогади про «сюрпризи» Галини Петрівни спливали один за одним. Кожен із них залишав болісний слід у душі Ані. Як той день, коли свекруха без дозволу переставила всі меблі в їхній спальні. Або коли вона викинула улюблені туфлі Ані, заявивши, що вони «непристойні для заміжньої жінки». А недавня історія з її документами взагалі вибила з колії.
— Володю, нам треба поговорити, — Анна вимкнула плиту й пройшла у вітальню.
— Про що, люба? — чоловік не відривався від телевізора.
— Про твою матір. Про те, як вона себе поводить у нашому домі.
Володимир нарешті повернувся до дружини. На його обличчі відбилося нерозуміння й легке роздратування.
— Що знову сталося? Мама просто піклується про нас.
— Піклування? — Анна сіла навпроти чоловіка. — Володю, вона нишпорить у моїх особистих речах. Минулого тижня я застала її в нашій спальні за читанням моїх документів.
— Ну і що? Ми ж родина. У нас не повинно бути секретів одне від одного.
Усередині Ані все стиснулося від образи. Як він може не розуміти? Це ж елементарні межі особистого простору. Але Володя дивився на неї так, ніби вона чіпляється до дрібниць.
— А пам’ятаєш, як вона викинула мою косметику? — продовжила Анна. — Сказала, що дорогі креми псують жінок.
— Мама має рацію. Навіщо витрачати стільки грошей на всіляку нісенітницю?
— Володю, це була не нісенітниця! — голос Ані тремтів від обурення. — Це був подарунок від моєї сестри на день народження!
Чоловік махнув рукою, наче відганяючи настирливу муху.
— Аню, не варто так перейматися. Мама ж не зі зла.
Сльози підступили до очей Ані. Вона згадала, як пів року тому Галина Петрівна зайшла до них без попередження й застала Аню у ванній. Замість вибачень свекруха влаштувала лекцію про те, що «пристойні жінки не приймають ванну серед дня». Тоді Анна спробувала пояснити Володі, як принизливо це було. Але він тільки знизав плечима.
— Володю, я не можу більше так жити, — тихо промовила Анна. — Твоя мати не поважає мене. А ти її підтримуєш.
— Та що ти вигадуєш! — Володимир підвівся з дивана. — Мама любить тебе як рідну дочку!
— Любить? — Анна теж встала. — Рідну дочку вона обзиває егоїсткою за те, що я хочу працювати? Говорить сусідам, що я погана дружина?
— Мама просто хвилюється за наше щастя.
Відчай охопив Аню хвилею. Як пояснити чоловікові те, що здається очевидним? Як донести до нього, що вона задихається від постійного контролю й осуду? Кожне відвідування Галини Петрівни перетворювалося на випробування на міцність.
— Пам’ятаєш, що вона сказала про мою сукню на твоєму дні народження? — Анна спробувала ще раз. — Вона заявила всім гостям, що я вдягаюся як…
— Годі! — різко перервав її Володимир. — Мама має право на свою думку. І взагалі, вона старша й досвідченіша за нас.
— Але це моя сукня! Моє життя! — крикнула Анна.
— Наше життя, — поправив чоловік. — І мама частина нашої родини.
Аня опустилася назад на диван. Сили полишали її. Майже чотири роки вона намагалася знайти компроміс. Терпіла приниження й втручання. А Володя не бачив проблеми. Для нього мати була святинею, яку не можна критикувати.
Анна у відповідь прошепотіла:
— Володю. Я просто хочу, щоб ти мене почув.
— Я тебе чую. Але не розумію, через що ти так переймаєшся.
Уранці Аня наводила лад у квартирі. Різкий дзвінок у двері перервав її. Анна глянула на годинник. Хто міг прийти в такий час?
Анна пішла відчиняти. Те, що вона побачила, змусило серце провалитися в п’яти. На порозі стояла Галина Петрівна з двома величезними валізами й дорожньою сумкою.
— Здравствуй, Анечко, — натягнуто усміхнулася свекруха. — Сподіваюся, ти не проти, що я прийшла вас привітати?
Погляд Ані перебігав з валіз на задоволене обличчя свекрухи. Усередині все стискалося від передчуття катастрофи. Стільки багажу на один день не беруть.
Анна машинально відступила вбік, пропускаючи свекруху в квартиру. Галина Петрівна енергійно втягла першу валізу, потім другу, наче вже була повноправною господинею дому.
Галина Петрівна повернулася до Анни. В її очах читалося щось хиже, торжествуюче. Анна знала цей погляд. Він нічого доброго не віщував.
— Анечко, мені треба з тобою серйозно поговорити, — промовила свекруха, знімаючи пальто. — Поки Володя не чує.
— Про що? — голос Ані звучав невпевнено.
— Про твою поведінку. Про те, як ти поводишся з моїм сином.
Що знову вона зробила не так? Які нові претензії приготувала для неї Галина Петрівна? Думки плуталися, а всередині зростало відчуття невідворотної біди.
— Я чула, що ти знову влаштовуєш сцени Володі, — продовжила свекруха, проходячи у вітальню. — Вимагаєш від нього неможливого.
— Якого неможливого? — Анна пішла за нею.
— Щоб він обирав між дружиною й матір’ю. Це ж абсурд!
Обурення піднялося в грудях Ані хвилею. Як можна так перекручувати факти? Вона ніколи не вимагала від Володі вибору. Вона просто хотіла, щоб її думка теж щось означала в їхній родині.
— Галино Петрівно, я ніколи…
— Не перебивай старших! — різко обірвала її свекруха. — Ти взагалі забула, як потрібно поводитися з батьками чоловіка?
— Але я ж намагаюся пояснити…
— Пояснити? А що тут пояснювати? Ти егоїстка, Анно. Думаєш тільки про себе.
Анна стояла посеред вітальні й не знала, як захиститися від цього потоку звинувачень. Кожне слово Галини Петрівни було просякнуте отрутою й презирством.
— Пам’ятаєш, як ти відмовилася готувати борщ за моїм рецептом? — продовжувала атаку свекруха. — Або коли не захотіла переставити меблі так, як я радила?
— Це ж наша квартира! — не витримала Анна. — У мене є право на власну думку!
— Право? На думку? — Галина Петрівна зневажливо всміхнулася. — Люба, права треба заслужити.
Як можна так говорити з людиною? Невже вона дійсно не має права голосу у власному домі? Сльози підступили до горла, але вона стрималася.
— А ще ти змушуєш Володю працювати понаднормово, — не здавалася свекруха. — Бідний хлопчик змучився весь!
— Він сам обрав цю роботу!
— Тому що ти вимагаєш дорогих речей! Постійно невдоволена!
Кожне звинувачення било болючіше за попереднє. Анна розуміла, що сперечатися марно. Галина Петрівна вже давно склала про неї думку й не збиралася її міняти. Для свекрухи вона назавжди залишиться поганою дружиною, негідною її сина.
— Але я готова пробачити тобі всі твої помилки, — раптом змінила тон Галина Петрівна. — За однієї умови.
— Якої? — насторожено спитала Анна.
— Я буду жити тут. З вами. Постійно.
Анна завмерла, не вірячи своїм вухам. Жити разом? В одній квартирі? Постійно? Це було гірше за будь-який кошмар. Уявити тільки: щодня бачити це недоброзичливе обличчя, чути нескінченні докори й поради.
— Ні, — твердо сказала вона. — Цього не буде.
— Не буде? — Галина Петрівна примружилася. — А ти впевнена?
— Абсолютно. Ваше прощення мені не потрібне.
Нехай свекруха думає про неї що завгодно. Але перетворювати власний дім на пекло вона не дозволить. Тут має бути місце, де можна відпочити від нескінченного осуду.
— Слухай уважно, — голос Галини Петрівни став крижаним. — Або я буду жити з вами, або мій син з тобою розлучиться!
Слова свекрухи прозвучали як вирок. Невже дійшло до відвертого шантажу? Галина Петрівна стояла навпроти з торжествуючим виглядом, ніби вже передчувала перемогу.
Думки в голові Ані плуталися. Що робити? Як бути? Вона любила Володю, але жити під одним дахом з його матір’ю було вище її сил. Кожен день перетворився б на тортури. А Галина Петрівна напевно досягла б свого — рано чи пізно довела б Аню до нервового зриву.
— Подумай добре, — додала свекруха. — У тебе є час до завтра.
У цю мить грюкнули вхідні двері. Володя повернувся з магазину з пакетами продуктів.
— Що за валізи в передпокої? — здивовано спитав він, заходячи у вітальню.
— Це мої, синку, — усміхнулася Галина Петрівна. — Я вирішила пожити з вами трохи.
— Правда? — обличчя Володимира осяяла радість. — Мамо, це ж чудова ідея!
Анна дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Як він може радіти? Вона ж стільки разів скаржилася йому на поведінку його матері! Розповідала про те, як важко їй доводиться. А він нічого не пам’ятає?
— Володю, ми ж не обговорювали…
— А що тут обговорювати? — перебив її чоловік. — Мама хоче бути ближче до нас. Це ж чудово!
— Ось бачиш, Анечко, — задоволено промовила Галина Петрівна. — Володя розуміє, що родина має бути разом.
В Анни наче пелена з очей впала. Вона дивилася на чоловіка й ясно розуміла: він завжди обиратиме матір. Її думка, її біль, її прохання — все це нічого не означало для нього. Галина Петрівна була права. Володі справді доведеться обирати. І його вибір був очевидний.
— Знаєте що, — тихо сказала Анна, — ви маєте рацію. Треба визначитися.
— Тобто ти згодна? — здивувалася свекруха.
— Ні. Я йду.
Анна попрямувала до спальні. Усередині панувала дивна порожнеча. Не було ні злості, ні образи. Тільки втома й полегшення від ухваленого рішення.
— Аню, ти куди? — розгублено гукнув її Володя.
— Збирати речі, — відповіла вона, не обертаючись. — А ви живіть, як хотіли.
— Але ми ж можемо все обговорити!
— Обговорювати нічого, Володю. Ти зробив свій вибір. Тепер я роблю свій.
Анна зачинила за собою двері спальні. Завтра вона подасть на розлучення. Чотири роки шлюбу закінчилися в одну мить. Але вперше за довгий час вона була вільною.
