У маленькому українському містечку на Закарпатті жила Марія Петрівна, яку всі кликали просто Марічкою. Їй було тридцять п’ять, і життя її було як гірська річка – бурхливе, але завжди в одному руслі.
Чоловік пішов і не повернувся, залишивши її з двома дітьми.
“Марічко, ти мусиш їхати, – казала їй мати. – Тут нічого не заробиш. Польща близько, там платять добрі гроші”.
Марічка вагалася, але коли холодильник спорожнів, а діти просили нову одежу до школи, вона зібрала валізу.
“Я поїду, мамо, – сказала вона, обіймаючи стару. – Обіцяю, надсилатиму гроші щомісяця. Діти, слухайте бабусю, я скоро повернуся з подарунками”.
Друга Марія була з Києва – Марія Іванівна, або просто Маша. Їй виповнилося двадцять вісім, і вона мріяла про кар’єру в IT, але війна зруйнувала все. Фірма закрилася, а батьки залишилися без роботи.
“Я не можу сидіти склавши руки, – казала Маша подругам. – У Польщі є фабрики, де потрібні програмісти для автоматизації. Я поїду, зароблю на квартиру в Києві”. Подруги сміялися: “Маша, ти ж офісна дівчина, а не робітниця на конвеєрі!” Але вона не слухала. “Краще конвеєр, ніж голод. Я знайду шлях вгору”.
Третя Марія приходила з Одеси – Марія Олександрівна, відома як Марго. Їй було сорок два, і вона була колишньою вчителькою. Чоловік покинув її заради молодшої, а дочка виїхала до США.
“Я одна, як палець, – скаржилася Марго сусідці. – У Польщі потрібні прибиральниці в готелях. Я поїду, може, знайду нове життя”. Сусідка хитала головою: “Марго, ти ж інтелігентна жінка, а там – важка праця”. “Важка, але чесна, – відповідала Марго. – Краще мити підлоги, ніж жити в боргах”.
Долі цих трьох Марій зійшлися в Варшаві, на великій фабриці з виробництва електроніки. Марічка приїхала першою, в холодний осінній день. Автобус зупинився на околиці, і вона, з валізою в руках, пішла до гуртожитку.
“Добрий день, я Марія, з України, – сказала вона адміністраторці. – Мені обіцяли роботу на конвеєрі”. Адміністраторка, полька з суворим обличчям, кивнула:
“Так, Марія. Ти будеш збирати плати. Зарплата – 18 злотих на годину. Гуртожиток – 500 злотих на місяць. Не спізнюйся”.
Наступного дня приїхала Маша. Вона була втомлена після довгої поїздки потягом. “Привіт, я Маша, теж з України, – представилася вона в їдальні гуртожитку. – Шукаю кімнату”.
Марічка, яка сиділа за столом з чашкою чаю, підняла голову: “О, землячка! Я Марічка. Сідай, почастую пиріжком. Звідки ти?”
Маша сіла, посміхаючись: “З Києва. А ти?” “З Закарпаття. Діти вдома, чоловіка не стало. Треба заробляти”. Маша зітхнула: “У мене теж не солодко. Війна все зруйнувала. Але ми витримаємо, правда?”
Третьою з’явилася Марго. Вона прибула ввечері, з великою сумкою книг. “Добрий вечір, шукаю місце в кімнаті, – сказала вона адміністраторці. – Я Марія з Одеси”.
Адміністраторка зиркнула: “Ще одна Марія? У нас вже дві. Йди в кімнату 12”. Марго увійшла і побачила двох жінок, які розмовляли. “Привіт, дівчата. Я Марго. Теж Марія, але кличте Марго, щоб не плутатися”.
Марічка засміялася: “Ого, три Марії в одній кімнаті! Це доля. Я Марічка, а це Маша. Сідай, розповідай про себе”.
Так почалася їхня дружба. Кімната в гуртожитку була тісною: три ліжка, шафа і стіл. Але вони швидко звикли. Кожного ранку о шостій вони вставали, пили каву і йшли на фабрику.
Робота була важкою – стояти по вісім годин біля конвеєра, збирати дрібні деталі. “Руки болять, – скаржилася Марічка одного вечора. – Але за місяць я надішлю дітям 5000 гривень”. Маша кивала: “А я думаю про курси програмування тут. Може, перейду в офіс”. Марго посміхалася: “Дівчата, життя – як книга. Ми пишемо нову главу”.
Перше випробування прийшло швидко. Через тиждень на фабриці оголосили скорочення. Начальник, пан Ковальський, зібрав робітників: “Через кризу ми зменшуємо штат.
Українки перші підуть”. Марічка зблідла: “Як так? Ми ж працюємо добре!” Маша запротестувала: “Ми маємо права”. Марго додала: “Пане Ковальський, ми приїхали не красти роботу, а допомагати. Дайте шанс”. Начальник знизав плечима: “Нічого особистого. Економіка”.
Три Марії повернулися в кімнату засмученими. “Що робити? – запитала Марічка, лягаючи на ліжко. – Я не можу повернутися з порожніми руками”. Маша думала: “Давайте шукати іншу роботу. У Варшаві повно вакансій”. Марго відкрила ноутбук: “Я чула про готель у центрі. Потрібні покоївки. Зарплата краща – 20 злотих”. “Але це прибирання, – зітхнула Марічка. – Я не звикла”. “Краще прибирати, ніж голодувати, – сказала Маша. – Разом подамо резюме”.
Вони знайшли роботу в готелі “Варшава Стар”. Менеджерка, пані Анна, була доброю: “Три Марії? Цікаво. Ви українки? Добре, у нас багато туристів з України. Починайте завтра”.
Робота була не легшою: мити номери, міняти білизну, чистити ванні. Але платня була вчасно, і вони мали вільні вечори.
“Дивіться, дівчата, – казала Марго, показуючи фото Одеси. – Я мрію повернутися туди з грошима і відкрити маленьку кав’ярню”. Марічка посміхалася: “А я – купити дітям комп’ютери. Вони хочуть вчитися програмуванню, як Маша”. Маша сміялася: “Я вас навчу! Давайте вечорами вивчати мову”.
Але випробування не скінчилися. Одного разу Марічка захворіла. “Я не можу йти на роботу, – сказала вона слабким голосом. – Але якщо пропущу, мене звільнять”. Маша стурбувалася: “Лежи, я піду до аптеки. Марго, ти скажи менеджерці, що Марічка хвора”. Марго кивнула: “Звичайно. Ми ж подруги”.
Пані Анна зрозуміла: “Добре, хай відпочиває. Але принесіть довідку від лікаря”. Лікар виявився дорогим – 200 злотих. “Де взяти гроші? – плакала Марічка. – У мене нічого немає”.
Маша сказала: “Ми скинемося. Я маю заощадження”. Марго додала: “І я. Три Марії – як три мушкетери. Один за всіх!”
Марічка одужала, але борг за ліки висів. Тоді прийшло друге випробування – шахрайство. Агент, який влаштував їх на роботу, зажадав “комісію”. “Ви мені винні по 1000 злотих кожна, – сказав він по телефону. – Інакше повідомлю поліції, що ви нелегали”.
Марічка запанікувала: “Але ми маємо візи! Він бреше”. Маша подумала: “Давайте не платити. Звернемося до поліції”. Марго погодилася: “Правильно. Розповімо все пані Анні”.
Пані Анна допомогла: “Це типовий шахрай. Я знаю юриста. Він безкоштовно допоможе українкам”. Юрист, пан Томаш, вислухав: “Не платіть. Я надішлю йому листа”. Агент відступив, але це коштувало нервів. “Дякую, дівчата, – сказала Марічка. – Без вас я б не впоралася”. Маша обійняла її: “Ми разом. Тепер давайте мріяти про майбутнє”.
Життя в готелі стало рутиною, але приємною. Вони зустрічали туристів, чули історії. Одного разу в номер заїхав бізнесмен з України, пан Сергій. “Привіт, землячки! – сказав він Марго, яка прибирала. – Ви з Одеси? Я теж. Шукаю партнерів для бізнесу”.
Марго розповіла подругам: “Він хоче відкрити кафе з українською кухнею у Варшаві. Потрібні працівники”. Марічка зраділа: “Може, це шанс!” Маша додала: “Я можу зробити сайт для кафе”.
Але перед шансом прийшло найбільше випробування. Взимку стався снігопад, і дах гуртожитку обвалився. “Дівчата, хапайте речі! – крикнула Маша, коли почули тріск. – Біжіть надвір!” Вони вибігли в піжамах, тремтячи від холоду.
Гуртожиток був пошкоджений, речі загублені. “Все пропало, – ридала Марічка. – Мої фото дітей, гроші…” Марго втішала: “Головне, ми живі. Пані Анна допоможе”. Менеджерка дозволила жити в готелі тимчасово: “Залишайтеся в порожньому номері. Безкоштовно”.
Вони втратили заощадження, але не надію. Пан Сергій дізнався про біду: “Я допоможу. Інвестую в кафе, а ви будете співвласницями”. “Справді? – запитала Марго. – Але ми нічого не маємо”. “Ви маєте досвід і серце, – відповів він. – Марічка готуватиме борщ, Маша – маркетинг, Марго – обслуговування”.
Так появилося кафе “Три Марії”. Вони працювали день і ніч. Марічка вчила польських кухарів: “Борщ мусить бути з буряком і сметаною. Ось так!” Маша створювала сайт: “Додамо фото, меню українською і польською”. Марго приймала гостей: “Ласкаво просимо! Спробуйте вареники – як у бабусі”.
Бізнес пішов угору. Туристи хвалили: “Найсмачніша українська їжа в Польщі!” Через рік вони мали прибуток. Марічка надіслала дітям гроші на навчання:
“Мамо, ми пишаємося тобою!” – писали вони. Маша купила квартиру в Києві: “Повернуся, але з досвідом”. Марго знайшла кохання – пан Сергій освідчився: “Марго, ти моя муза”.
У день річниці кафе три Марії сиділи за столом. “Дівчата, ми пройшли вогонь і воду, – сказала Марічка. – Але тепер щасливі”.
Маша: “За три Марії!” Марго додала: “І за щасливий кінець!”
Наталія Веселка
