Десять років в Італії пролетіли для Олени як один нескінченний, виснажливий день. Коли у сорок років її шлюб тріснув по швах, вона тікала від розчарування.
Піддалася на вмовляння подруги, залишила дорослого сина Дениса на літніх батьків і поїхала «пепевести рутину» та трохи підзаробити. Хто ж знав, що чужина затягне її на ціле десятиліття?
Вона важко працювала, доглядала вередливих італійських синьйорів, рахувала кожну євроцентричну монетку, але щомісяця справно відправляла додому вагомі грошові перекази.
Син за цей час встиг закінчити інститут, одружитися з дівчиною на ім’я Ірина та навіть двічі стати батьком. Олена раділа на відстані: діти жили в старому будинку, який дістався Ірині від бабусі, але на материнські гроші швиденько перетворили його на затишне гніздечко з сучасним ремонтом.
І ось, у свої п’ятдесят, Олена нарешті повернулася. Перон вокзалу, обійми, сльози. Прямо з поїзда вона поїхала до сина.
Маленькі внуки, трирічний Матвійко та п’ятирічна Злата, з криками
«Бабуся приїхала!» висли на її шиї. Олена плакала від щастя, притискаючи до себе малечу. Денис та Ірина метушилися навколо, засипаючи її питаннями.
— Мамо, ну як доїхала? Кордон довго проходили? — розпитував Денис, забираючи важкі валізи.
— Ой, синку, втомилася неймовірно, але головне — я вже вдома, — посміхалася Олена, розглядаючи стильні італійські шпалери у вітальні, куплені за її євро.
— Проходьте до столу, мамо, ми чай заварили, — лагідно запросила Ірина.
Проте за сімейною ідилією ховалося щось напружене. Олена помітила, як син із невісткою перезираються, очікуючи зручного моменту. Нарешті, коли діти побігли гратися в іншу кімнату, Олена вирішила поділитися своїми грандіозними планами.
— Діти, я така рада, що повернулася. Нарешті почну жити для себе, — натхненно почала вона, пригубивши чай.
— Плани у мене великі. Спочатку хочу зробити капітальний ремонт у своїй однокімнатній квартирі, вона ж десять років стояла пусткою.
На цей час, думаю, поживу у вас, місця ж вистачить? А потім продам її, докладу заощадження і куплю велику двокімнатну. До того ж… треба й про жіноче щастя подумати.
Я вже кілька місяців активно переписуюся зі своїм однокласником, Ігорем. Він вдівець, прекрасна людина. Здається, у нас усе серйозно, він планує переїхати до мене.
Атмосфера за столом миттєво змінилася. Посмішка злетіла з обличчя Ірини, а Денис різко поставив чашку на стіл, аж зазвеніла ложечка.
— Почекай, мамо… Який ремонт? Який Ігор? Яка більша квартира для тебе? — голос сина затремтів від обурення. — А ми? Ми думали, ти привезла гроші для нас!
— Тобто — для вас? — Олена розгубилася. — Я ж вам десять років щомісяця висилала кругленькі суми!
— Олено Володимирівно, ви серйозно? — втрутилася невістка, і її тон уже не був лагідним. — Ви подивіться на цю халупу! Тут же ні пройти, ні проїхати! Діти ростуть, їм потрібні окремі кімнати. Ми були впевнені, що ви повернетеся і допоможете нам купити нормальне трикімнатне житло, а не про якихось кавалерів на старості літніх років думатимете!
— Ірино, вибирай вирази, — спалахнула Олена. — Яких кавалерів? Мені всього п’ятдесят! І що значить «допоможете»? Я вам висилала стільки, що можна було половину вартості нової квартири відкласти! Або хоча б орендувати щось більше! Хіба вам ваших зарплат не вистачало?
Денис і Ірина перезирнулися. В повітрі зависла важка, грозова пауза.
— Яких зарплат, мамо? — буркнув Денис, ховаючи очі. — Ти взагалі уявляєш, які зараз ціни? Ми жили на твої гроші!
— Що значить «жили»? — Олена повільно піднялася зі стільця, відчуваючи, як холоне всередині. — Тобто, ви не працювали?
— Ну, Денис шукав себе, проєктами займався підробітними, — почала виправдовуватися Ірина, задираючи підборіддя. — А я з дітьми сиділа!
Ви ж самі казали: «Я зароблю, дітки, головне ні в чому собі не відмовляйте!». От ми й не відмовляли. А тепер ви приїхали, і виявляється, що наші проблеми вас не хвилюють? Ви егоїстка! Вирішили на старого вдівця всі гроші спустити, а рідні онуки нехай у тісноті гниють?
— Як у вас язик повертається таке говорити?! — вигукнула Олена, і сльози образи бризнули з очей. — Я десять років спину гнула на чужині! Я світу білого не бачила, здоров’я там залишила, щоб ви тут «себе шукали» на дивані?! Я думала, що допомагаю вам стати на ноги, а ви просто сіли мені на шию і ніжки звісили!
— Мамо, не кричи, дітей злякаєш! — розізлився Денис. — Ти зобов’язана була подумати про майбутнє сина! Навіщо тоді було взагалі їхати, якщо ти тепер усе собі забираєш? Ми на ці гроші розраховували!
— Ах, розраховували вони? — Олена зціпила зуби, намагаючись стримати крик. — Так от слухайте мене уважно. Жодної копійки ви більше від мене не побачите! Досить! Я свій материнський обов’язок виконала і перевиконала. Заробила — і витрачу на себе. Я хочу жити, а не просто існувати задля вашого комфорту!
Ірина підхопилася з місця, її обличчя перекосило від злості:
— Тоді збирайте свої валізи і йдіть у свою обдерту однокімнатну квартиру! Раз ви така горда і самостійна, живіть там самі! І на ремонт у нас не лишайтеся, нам такі егоїсти в домі не потрібні!
— І піду! — відрізала Олена. — І не дай Боже вам прийти до мене просити грошей!
Вона практично вибігла з будинку, тягнучи за собою важкі сумки. Серце калатало так, ніби от-от вискочить із грудей.
Минуло кілька місяців. Олена так і не лишилася жити у сина. Вона затіяла ремонт у своїй «одиничці» і жила там прямо посеред будівельного хаосу: між мішками з шпаклівкою та рулонами шпалер. Було важко, але всередині зріло якесь дивне, забуте відчуття свободи.
Діти образилися не на жарт. Дзвінки припинилися, спілкування зійшло нанівець. Найбільше Олені боліло те, що вона майже не бачила внуків — Ірина просто не давала їм слухавку, заявляючи, що «діти зайняті».
Проте життя поступово налагоджувалося. Ігор, її шкільне кохання, виявився саме тим чоловіком, про якого вона мріяла. Він підтримував її, допомагав обирати плитку для ванної і вже готував документи для переїзду.
Вони твердо вирішили: закінчать ремонт, продадуть цю квартиру і куплять гарне, просторе житло для себе двох. Олена нарешті відчула, що таке справжнє жіноче щастя.
А вчора ввечері на екрані телефону несподівано висвітилося ім’я невістки. Олена здивовано підняла слухавку.
— Алло, Олено Володимирівно, добрий вечір, — голос Ірини був натягнутим, але вже без колишньої пихи. — Ви б не могли завтра після обіду посидіти з Матвієм і Златою?
Олена витримала паузу, а потім спокійно запитала:
— А що сталося, Іро? Що за терміновість?
— Мені… мені треба піти на співбесіду, — неохоче буркнула невістка. — Та й Денис зараз на два підробітки влаштувався, крутиться як білка в колесі, втомлюється дуже. Грошей катастрофічно не вистачає.
Олена мимоволі посміхнулася, дивлячись на свіжопофарбовану стіну своєї кімнати. «Нарешті одумалися», — промайнуло в голові. Коли фінансове джерело з Італії висохло, молодим довелося злізти з дивана і згадати, що доросле життя вимагає зусиль.
— Добре, Ірино, я посиджу з дітьми, — відповіла Олена спокійним, але впевненим тоном. — Приводь малечу. Мені корисно побути з внуками, а вам — корисно дізнатися, як насправді важко заробляються гроші.
Поклавши слухавку, Олена зітхнула з полегшенням. Попереду було багато роботи, зустріч з Ігорем та нове життя.
Життя, яке вона нарешті почне жити для себе.
Віра Лісова
