Тамара Петрівна сиділа на старому дерев’яному гойдалці в своєму саду, де яблуні вже скидали останні плоди. Осінній вітер шелестів листям, а сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо в відтінки помаранчевого та рожевого.
Їй було сімдесят вісім, і роки залишили на її обличчі глибокі зморшки, але очі все ще блищали тією самою іскрою, що й у молодості.
Вона тримала в руках стару фотографію, на якій була зображена вона сама, молода й усміхнена, поруч із двома чоловіками — одним за одним у її житті.
Перший, Іван, подарував їй півроку оманливого, пристрасного щастя, яке спалахнуло, як феєрверк, і згасло так само швидко.
Другий, Микола, дав їй сорок п’ять років тихого, теплого життя, яке вона, на свій жаль, навчилася цінувати лише наприкінці.
“Ах, Тамаро, як же ти була сліпа,” — прошепотіла вона сама до себе, гладячи фотографію пальцями. “Один запалив раптовим вогнем, а інший грів, як сонце. І ти обрала вогонь спочатку, а сонце — запізно.”
Спогади нахлинули. Вона заплющила очі й повернулася в минуле, де все почалося.
Це було влітку 1965 року. Тамарі щойно виповнилося двадцять. Вона працювала на фабриці в Харкові, шила сукні для жінок, і мріяла про щось більше, ніж сірі будні.
Іван з’явився несподівано — високий, стрункий, з чорним волоссям і очима, що палали, як вугілля. Він був артистом, гастролював з театром, і одного вечора після вистави вони зустрілися на вулиці.
“Дівчино, ви забули свою хустинку,” — сказав він, простягаючи їй шматок тканини, який вона навіть не втрачала.
Тамара розсміялася. “Це не моя. Ви, мабуть, помилилися.”
“Ні, це доля,” — відповів Іван, посміхаючись так, що її серце закалатало. “Доля каже, що я маю запросити вас на каву. Я Іван, актор. А ви?”
“Тамара,” — відповіла вона, відчуваючи, як щоки червоніють. “Але я не п’ю каву з незнайомцями.”
“Тоді станемо знайомими,” — наполягав він. “Розкажіть мені про себе. Ви така гарна, як квітка в степу.”
Вони пішли до маленького кафе, де Іван замовив каву й тістечка. Він говорив без упину: про свої ролі, про подорожі, про те, як життя — це сцена, а люди — актори.
“Тамаро, уявіть: ми з вами могли б грати головні ролі в найкращій п’єсі світу,” — казав він, тримаючи її руку. “Я бачу в вас пристрасть. Ви не створені для фабрики. Ви — для любові, для пригод!”
Вона сміялася, зачарована. “Іване, ви говорите, як у кіно. А що, якщо я проста дівчина, яка хоче спокою?”
“Спокій — для старих,” — відмахнувся він. “Життя — це вогонь! Давайте запалимо його разом.”
Того вечора вони гуляли до ночі. Іван цілував її під зірками, і Тамара відчула, як світ закрутився. “Я люблю тебе,” — прошепотів він. “З першого погляду.”
“І я тебе,” — відповіла вона, не вірячи своїм словам.
Вони одружилися через місяць. Весілля було скромним — у загсі, з кількома друзями. Іван подарував їй півроку оманливого щастя.
Вони подорожували: їздили до Києва, Одеси, навіть до Риги на його гастролі. Кожного дня він приносив квіти, шепотів компліменти, робив сюрпризи.
“Тамаро, моя кохана, ти — моя муза,” — казав він щоранку, цілуючи її. “Сьогодні я зіграю роль тільки для тебе.”
Вона відповідала: “Іване, з тобою я відчуваю себе королевою. Ніколи не думала, що щастя може бути таким яскравим.”
Але вогонь спалює швидко. Через три місяці Іван почав змінюватися. Гастролі ставали довшими, він приходив пізно, пахнучи парфумами інших жінок.
“Де ти був?” — запитувала Тамара, намагаючись не плакати.
“На репетиції, кохана,” — відповідав він, уникаючи її погляду. “Театр — це життя.”
Одного вечора вона знайшла в його кишені листа від іншої жінки. “Іване, мій любий, чекаю на нашу зустріч,” — було написано там.
“Хто це?” — крикнула вона, кидаючи листа йому в обличчя.
Він зітхнув. “Тамаро, ти ж знаєш, я актор. У мене багато шанувальниць. Це нічого не значить.”
“Нічого? — заплакала вона. — А наше щастя? Наше кохання?”
“Кохання — як п’єса, — сказав він холодно. — Іноді закінчується антрактом.”
Через півроку вони розлучилися. Іван пішов, залишивши їй тільки спогади й розбите серце.
“Прощавай, Тамаро,” — сказав він на порозі. “Ти була найкращою роллю в моєму житті.”
Вона не відповіла, лише заплакала
Після Івана Тамара повернулася на фабрику, намагаючись забути. Минув рік, і одного разу на танцях вона зустріла Миколу. Він був простим інженером, спокійним, надійним, з добрими очима й тихою посмішкою.
“Вибачте, я наступив вам на ногу,” — сказав він, червоніючи.
Тамара посміхнулася. “Нічого страшного. Я Тамара.”
“Микола,” — відповів він. “Ви гарно танцюєте.”
Вони розговорилися. Микола говорив не про пригоди, а про прості речі: про роботу, про книги, про мрії про сім’ю.
“Тамаро, я не поет, — сказав він. — Але я вірю в справжнє кохання. Таке, що триває вічно.”
Вона кивнула. “Я теж хочу спокою. Після… після всього.”
Вони зустрічалися півроку, і Микола ніколи не квапив. “Я почекаю, скільки треба,” — казав він. “Ти варта того.”
Вони одружилися в 1967-му. Весілля було тихим, з родичами. Микола подарував їй не пристрасть, а тепло. Він будував дім, працював, щоб забезпечити сім’ю. Появилися діти: син і донька.
“Тамаро, я люблю тебе,” — казав він щоранку, готуючи сніданок. “Ти — моє сонце.”
Але Тамара часто порівнювала. “Миколо, чому ти не такий, як Іван? Чому немає вогню?” — думала вона, але не казала вголос.
Роки минали. Микола був поруч у всьому: коли діти хворіли, коли фабрика закрилася, коли вона втратила матір.
“Не плач, кохана,” — казав він, обіймаючи її. “Я з тобою.”
Але Тамара не цінувала. Вона мріяла про пристрасть, сварилася через дрібниці.
“Миколо, ти нудний! — кричала вона одного разу. — Де романтика? Де квіти?”
Він зітхав. “Тамаро, романтика — в щоденному житті. Я приношу тобі тепло, не вогонь.”
“А я хочу вогонь!” — відповідала вона.
Але Микола терпів. Сорок п’ять років вони прожили разом. Діти виросли, онуки з’явилися. Микола старів, але його очі все так само дивилися на неї з любов’ю.
“Тамаро, ти — найкраще, що сталося в моєму житті,” — сказав він на їхньому сорокаріччі.
Вона посміхнулася, але в душі шкодувала про Івана.
Лише коли Микола захворів, вона зрозуміла.
“Миколо, прости мене,” — шепотіла вона біля його ліжка. “Я не цінувала тебе. Твоє тепло — це все, що мені треба було.”
Він стиснув її руку. “Я знаю, кохана. Я завжди любив тебе.”
Тамара залишилася сама. Тепер, сидячи на гойдалці, вона плакала.
“Миколо, чому я була такою сліпою? — прошепотіла вона. — Іван дав ілюзію, а ти — справжнє.”
Спогади про розмови з ним наповнювали її. “Тамаро, давай поїдемо до моря,” — казав він одного разу.
“Навіщо? — відповідала вона. — Краще вдома посидіти.”
А тепер вона шкодувала.
Онуки приходили, питали: “Бабусю, розкажи про дідуся.”
“Він був найкращим,” — відповідала вона. “Цінуйте тепло, діти. Воно триває вічно.”
Тамара Петрівна встала, тримаючи фотографію. “Дякую вам обом,” — сказала вона в небо. “Один навчив мене пристрасті, інший — любові.”
Історія її життя стала уроком: щастя не в вогні, а в теплі, яке гріє роками.
Юлія Хмара
