Того ранку Олена ледве піднялася на ноги і одразу зрозуміла: «Ні про які домашні клопоти й мови не йде». І це, природно, засмучувало, адже плани були грандіозні. Та хто ж знав, що звичайна застуда так усе змінить. І взагалі-то, якби Андрій, коханий чоловік та батько їхніх двох дітей, був вдома, то все було б добре. Він завжди охоче допомагав дружині, а вже в подібних ситуаціях, як то кажуть, на руках готовий був носити. Та Андрій, на жаль, був далеко. Поїхав працювати на вахту, хоча не повинен був, і давно вже запланував, що в день народження Олени буде вдома, що всією родиною відсвяткують.
Та сталися непередбачені обставини у хорошого друга Андрія, що працював там же і за тією ж спеціальністю, і начальство попросило підмінити, вийшовши із відпустки раніше. Обіцяли, звичайно, щедро заплатити, та Андрій би від грошей відмовився з легкістю. Для нього родина завжди була на першому місці, але оскільки друга не хотів підводити, та й всю бригаду, що працювала на півночі.
— Їдь, — тепло усміхнулась йому дружина. — Все буде добре. В мене цих днів народжень буде літ до ста, тож усе гаразд.
— А ви без мене все одно відсвяткуйте добряче, — попросив чоловік.
І вона, знову усміхнувшись, пообіцяла йому, що вони з дітьми повеселяться на славу і зроблять море фоток на пам’ять, і потім йому про все розкажуть.
Та тепер Олені було не до того, щоб прикрашати дім, нарізати салати і тим паче пекти свій фірмовий медовик. Тут би до кухні дійти, щоб діти голодними не залишилися. Їх звали Катруся та Антон. Братові було 10, а сестрі 7 років. Вони були дуже милими і лише іногда капризували або балувались так, що Олена хапалась за голову.
— Ай! — вигукнула молода жінка, коли повна каструлька манної каші вислизнула з її слабких рук і впала на підлогу, розплескавши густий вміст. З очей бризнули сльози: — Та як же це? Та що ж робити?
Якось, та Олена прибрала на кухні, а потім, оскільки сил взагалі вже не лишилось, відрізала батона і на швидку зробила дітям бутерброди.
— Снідати, — покликала вона хрипким голосом. — Треба б чаю з малиновим варенням попити, — зітхнула Олена і поплела до своєї кімнати, щоб придрімати.
Незабаром гепнули двері в кімнату дітей. Вона чула, як вони гудуть на кухні, а потім два допитливі носики заглянули в її кімнату.
— Мам, а ти чого тут ховаєшся? — запитав Антон.
— День народження ж, — вигукнула Катруся. — А ти торт пекти коли будеш?
— Вибачте, рідні, — ледь усміхнулась Олена, — але, боюсь, сьогодні нам не до торта вже. Застудилась я, мабуть. Та ви не сумуйте, — поспішила вона підбадьорити дітей, у яких розчарування одразу на мордашках відбилося. — Ось тато повернеться, тоді й відзначимо день народження заднім числом.
Брат і сестра пішли від мами в повній розгубленості. По-перше, Олена завжди відрізнялась міцним здоров’ям, а якщо й хворіла трішки, то вдома зазвичай був тато, який брав на себе всі домашні турботи. А по-друге, досі жодного разу не пропускали вони маминого дня народження. І тепер вони просто не могли повірити в те, що свята не буде.
— Так не можна, — раптом стукнув долонею по столу Антон. — Як це без свята? А ми мамі подарунки приготували. Я картинку для неї намалював.
Він уважно подивився на сестру.
— А ти свої квіти й гілочки, що з літа зберігала і сушила, їй подарувати хотіла.
— Мені маму шкода, — зашмигала носиком Катруся. — Так нечесно.
І діти затихли, задумавшись про своє. Свята їм дуже хотілося, але не просто тому, що вони обожнювали мамин фірмовий медовик, а й тому, що це б дозволило їм відчути себе знову як вдома.
А справа була вся в тому, що всього кілька місяців тому родина переїхала з міста, продавши там квартирку, в село, розташоване зовсім недалеко від міста. Тут була хороша школа і навіть бібліотека, два магазини й, головне, велике фермерське господарство, куди мама мала через місяць вже вийти на роботу бухгалтером. Отже, нове життя починалося, та дітвора поки до нього ще не звикла, навіть друзів не завела як слід, і самі, між іншим, постійно шмигали носиками і майже ще не ходили цієї зими до школи. Так, тут ще й тато поїхав. Отже, життя в Антошки і Катрусі було не найвеселішим, і багато великих надій було у малят на це свято.
— А я придумала, — захлопала в долоньки Катруся. — Ми самі все зробимо і торт спечемо самі.
— Це як? — нахмурив брови зовсім по-батьківськи Антон. — Ти ж навіть яєшню смажити не вмієш.
— Я от вмію, — важливо відповів він. — Але торт…
— Ой, та що там його пекти? — махнула рученятком Катруся. — Мама в зошиті рецепт має і пече. Значить, і ми зможемо.
— А може й вийде, — підхопив нарешті ентузіазм сестри Антон. — Вперед!
— От мамочка-то зрадіє, — запружила на місці від радості Катруся.
І спершу дітям здавалося, що все йде як треба. За рецептом відлічили яйця, зачерпнули з банки густого меду, насипали в чашку борошна. Та тісто було якимось дивним. Мама розкочувала з нього тоненькі коржі, а воно в них вийшло густіше сметани.
— Борошна ще треба, — витер ніс, перемазаний білим, Антон. — І цукру, так смачніше буде.
— А за рецептом тільки дві склянки цукру, — задумливо сказала Катруся.
— А я кажу ще. Я старший, слухайся мене, — погрозив їй пальчиком братик.
Через півгодини возні нарешті вивалили те, що дуже віддалено нагадувало коржі, на лист, і потім лише якимось дивом зуміли відправити деко в духовку.
— Включай, — наказав Антон.
І сестричка його повернула ручку регулювання температури приблизно до тієї позначки, на якій, як їй здавалося, пекла торти, булочки і все інше мамочка. А потім діти сіли перед духовкою і стали чекати. Вони все чекали і чекали, але потім вирішили, що торт сам спечеться. А поки що можна й пограти.
— Чим це пахне? — принюхалась Катруся десь через півгодини.
— Не знаю, — відповів Антін, — ніби від багаття.
— Пішли торт перевіримо, — сказала сестра.
А коли діти увійшли на кухню, від духовки валив дим і пахло так, що вони закашлялися.
— Мамочко! — закричали хором діти і кинулись до неї в кімнату.
Та не встигли вони добігти, як раптом двері в дім розчинилися, і на порозі, присипаний снігом, принісши із собою холод і аромат зими, з’явився незнайомець.
— От я й вдома, — вигукнув він, широко посміхаючись з-під вкритих інеєм вусів, але тут же фуркнув від неприємного запаху й округлив очі. — Що трапилося? Катрусю, Антоне, що у вас тут?
Не витрачаючи більше часу на розмови, чоловік кинувся на кухню, а там миттєво вимкнув духовку і, розчинивши вікно, став розмахувати рушниками.
— Геть! — махнув він рукою на дітей. — Та де ж мамка ваша? Як же вона це так?
— Таточку! — пискнула Катруся.
— Пробач, це ми… Що тут?..
— Андрію! На порозі кухні з’явилась Олена. Її розбудили шум і запах. Андрійчу! — Вона кинулась до чоловіка, ні на що не звертаючи уваги.
— Рідна моя! — піймав він її, стиснув по-ведмедячому і, відірвавши від підлоги, закрутив: — Не зміг я там сидіти, поки ти тут одна. Не можу я твого дня народження пропустити.
На кухні тим часом стало вже можливо дихати, а тому Андрій, посадивши дружину за стіл, все їй пояснив. Виявилося, що проблему, через яку Андрія так терміново потрібно було на роботі, вдалося вирішити швидше, ніж усі припускали. І тому він не стерпів, пішов до начальства і сказав, що просто зобов’язаний повернутися додому на пару днів, а потім назад.
— Я ж з подарунком навіть, — кивнув Андрій. — Ось дивись.
І він дістав з дорожньої сумки обгорнуту в подарунковий папір коробочку.
— Ті самі парфуми, про які ти з Нового року мріяла, — сказав він, помітивши, що дружина не поспішає розгортати подарунок.
— Дякую, — вдячно усміхнулась Олена. — Тільки спершу я хотіла б зрозуміти, а що тут сталося?
Остання фраза була сказана дуже строгим, вимогливим тоном, і дітвора, переглянувшись, ледь не вискочила з кімнати.
— Та ми і це! — хоробро почав, як найстарший, Антон. — Торт хотіли тобі допомогти спекти.
— А я тісто замішувала, — з гордістю, незважаючи на результат, сказала Катруся.
— Ми подумали, що який же день народження без торта, — розвів рученятками Антошка.
Мама й тато переглянулись. Ситуація, звичайно, була страшнуватою, але вони раптом розсміялися хором, а потім і діти теж розсміялися.
— Ну все, повеселилися й годі, — зітхнула Олена. — І що ж нам робити? Деко я відмию, але торт пекти, вибачте, не зможу.
— Не переживай, — сказав Андрій. — Я зараз швидко в магазин збігаю і куплю. З домашнім, звичайно, не порівняється, але…
І тут пролунав настирливий стук у двері.
— Хто це, цікаво? — сказала Олена. — Я нікого не чекала.
— Піду подивлюсь, — вийшов із кухні Андрій.
Донеслися голоси. Андрій розмовляв з якоюсь жінкою, а потім на кухню повернувся сам господар дому, і з ним прийшла сусідка Тетяна. Вона ж учителька в школі, де вчилися Катруся й Антон.
— Ой, Тетяно Генадівно, вітаю, — схопилася Олена. — Я пояснила, здається вже, що мої заняття поки пропускають.
— Добрий день, Оленко, — усміхнулась дружелюбно Тетяна. — Не за цим, — махнула рукою. — Так, провідати вас зайшла. І ще пам’ятаю, що в тебе свято сьогодні.
— Що?.. — дуже здивувалась Олена. — Ви пам’ятаєте про мій день народження?
Вона не очікувала, бо думала, що вони в селі новенькі і не встигли ще якось ні з ким тут потоваришувати як слід. Та вона помилялася, бо Тетяна, що прийшла з сумкою господарською, раптом почала вивантажувати з неї контейнери з другим, з супом і салатом, а ще дістала цілий пакет пиріжків. І, крім того, останніми витягла цілий великий контейнер домашніх еклерів.
Більше того, виявилося, що не одна Тетяна вирішила подбати про хвору сусідку. Вона додала, що от дружина бджоляра передала родині банку меду, а дідусь Петро, рибалка, теж знає чим пригостити. І взагалі-то Олена сподівалася, що одного разу вони стануть, ну, ніби своїми тут. Та вона й уявити не могла, що людська доброта торкнеться її родини так скоро.
І ось що ще було дивно. Олена раптом почувала себе набагато краще. І, природно, вона запросила Тетяну Генадівну залишитися на чай і вирішила твердо, що навідає і родину бджоляра, і дідуся Петра. Отже, Олена тепер більше була налаштована позитивно.
— А знаєте, я ж думав спершу почекати з цим, — сказав раптом Андрій, коли вже всі сиділи за столом. — Але, мабуть, зайвий подарунок моїй дружині не завадить, — широко усміхнувся він і додав, що вже поговорив зі своєю мамою, і вона погодилась до них наступного літа переїхати пожити, допомогти з городом і взагалі підтримати родину на новому місці.
— Це чудово, — усміхнулась Олена, яка підтримувала дуже добрі відносини зі свекрухою і тепер більше не боялася того, що вперше в житті доведеться садити город.
— А я вирішила, ким стану, коли виросту, — пискнула Катруся, вся перемазана кремом від еклерів.
— І ким же? — з посмішкою запитала вчителька.
— Кондитером, — відповіла мала.
І всі, хто був за столом, переглянулись і розсміялися. І чомусь усі повірили в те, що в Катрусі обов’язково вийде здійснити свою мрію.
