Лідію Федорівну знала добра половина району. І це зовсім не перебільшення. Старша жінка тримала у напрузі весь ринок, поліклініку, відділення Пенсійного фонду й навіть банк. Час від часу вона ще навідувалась на пошту — і там працівники приходили до тями після її візиту щонайменше кілька днів.
При цьому з вигляду Лідія Федорівна аж ніяк не скидалася на сварливу жінку — радше на добродушну бабусю, задоволену життям. Але зовнішність оманлива: характер у неї був запальний, і вивести співрозмовника з рівноваги вона могла буквально за кілька хвилин.
Щосуботи вона неодмінно йшла на ринок. Він був за дві зупинки від дому, тож дістатися туди на відкриття не становило для неї жодних труднощів. Жінка зберігала чудову фізичну форму, як на свій вік. Якщо ж, охоронець із необережності відчиняв ворота на кілька хвилин пізніше, вона негайно прямувала до адміністрації. Якщо ж відкривали вчасно, візит до адміністратора відкладався. Хвилин на тридцять.
Сьогодні, як завжди, Лідія Федорівна впевненою ходою попрямувала до м’ясного відділу. Там вона з особливою ревністю вибирала телятину, вимагала показати кожен шматок. Зрештою, залишившись невдоволеною продавцем, рушила до рибного ряду. Досвідчені продавці з цікавістю поглядали на молоденьку дівчину за прилавком, якій сьогодні «пощастило» спілкуватися із вимогливою покупчинею.
— Та в цьому вашому минтаї льоду більше, ніж самої риби! — обурювалася Лідія Федорівна, — Сніг людям продаєте!
— Не подобається — не беріть, — невпевнено відповіла продавчиня, відступаючи, аби зайві розмови не торкнулися її.
— Що ти кажеш?! — миттєво перейшла на «ти» Лідія Федорівна. — Ось спробуй проживи на пенсію у дві тисячі гривень! Хоча й цих у тебе, напевно, не буде, ти ж неофіційно влаштована.
Дівчина розгублено дивилася на жінку, намагаючись щось відповісти. Але відповіді Лідії Федорівні вже не треба було: вона підняла голову й рушила в овочевий відділ. Швидко переконавшись, що й тут намагаються «обважити» пенсіонерів, довго затримуватися не стала.
— Доброго дня, Володимире Вікторовичу, — обережно зазирнула Лідія Федорівна до кабінету директора ринку. — Як здоров’я, як самі? Можна вас на хвилинку?
Чоловік поважного віку усміхнувся.
— Лідіє Федорівно! Яка несподіванка! Проходьте, сідайте. Чай, каву? Персики, виноград — пригощайтеся. Що трапилося цього сонячного дня? Невже знову хтось обрахував? — защебетав начальник, киваючи на стілець.
— Гірше! — важко опускаючись на табурет, який чемно підсунув директор, вигукнула жінка й одразу витягла з сумки блокнот. — От дивись: у м’ясному відділі продавчиня й телятину від яловичини відрізнити не може. На рибі самий лід, а в овочевому шість гривень недодали. Мені ті шість гривень, може, й не шкода, але справа принципу… А як з кожного по шість гривень — то ціла сума набігає.
— Це ж треба! — театрально здійняв руки догори Володимир Вікторович, прикидаючи в думці, як би швидше відправити цю бабусю, яка приходила до нього щосуботи, як на роботу. — Зараз усе владнаємо. Особисто піду до продавців.
Лідія Федорівна вдоволено кивнула. За кілька хвилин, як це стало звичним ритуалом, директор ринку почав щедро вантажити їй у сумку свіжі овочі та фрукти. Наче у вибачення за своїх працівників. Колись він намагався триматися впевнено й пояснювати про «правила бізнесу»… Але ті розмови швидко закінчувалися візитами перевірок — то з податкової, то з інших служб. Тепер у нього була інша стратегія: умилостивити покупчиню ще до того, як вона сяде писати скарги.
Додому жінка поверталася зазвичай під обід. Задоволена, з почуттям виконаного обов’язку, вона викладала на кухонний стіл отримані «подарунки».
— Ну й Володимир Вікторович! І сиру шмат у сумку підсунув, а я й не помітила, — бурмотіла Лідія Федорівна, ледь стримуючи усмішку. — Що ж, доведеться їсти. Не викидати ж добро.
У вівторок у Лідії Федорівни була «банківська зміна». Працівники давно знали цю пенсіонерку й, тільки-но впізнавали знайому постать у залі, хапалися за будь-якого клієнта, аби лишень вона не підійшла саме до їхнього віконця. Але й бабуся була не з простих: почекавши хвилин п’ять, сміливо прямувала просто в кабінет керівниці.
— Чому у вас пенсіонерів без черги не приймають? Сиджу годину! — з порога починала жінка. — Мені восьмий десяток іде, а поваги — ніякої.
Керівниця терпляче пояснювала, що Лідія Федорівна чекає лише три хвилини, і її ось-ось запросять.
— Нікуди я не піду, — обурювалася жінка. І тут же починала викладати всі свої претензії. — Відсотки мені неправильно нарахували! Хотіли, мабуть, більше зняти. Але я ваші хитрощі знаю — не перший рік на світі живу.
Після години з’ясовувань виявлялося, що жодної помилки не було. Але за «незручності» бабусі неодмінно перепадало щось дрібненьке — то блокнот з логотипом банку, то ручка, то шоколадка. Жінка мала трохи заощаджень у банку й ретельно все перевіряла, раз на тиждень.
Середа була днем поліклініки. За чверть години до відкриття дверей лікарні Лідія Федорівна стояла першою в черзі — адже хтось мав навести лад у реєстратурі. То вона записувалася до сімейного лікаря, то переносила візит, то просила огляд спеціалістів. Потрапивши до сімейного лікаря, вона починала довгий список своїх хвороб, вимагаючи уважного ставлення й, звісно, безплатних ліків.
— У вас, вибачте, вік, — розводив руками молодий лікар, поправляючи окуляри.
— Та що ти таке кажеш! — обурювалася Лідія Федорівна. — Ти в інституті навіщо вчився? Лікувати? От і лікуй! А ні — то я до головного лікаря піду.
Кілька разів вона справді виконувала свою обіцянку, після чого її сімейний лікар зайвий раз виписував направлення на обстеження, або радив вітаміни.
Кожен день у жінки був розписаний по хвилинах. Окрім неділі: то був вихідний. Бо саме в неділю вона чекала онуків. Зранку напікши пирогів, вона спускалася до під’їзду й займала своє місце на лавочці. Чекати було довго, і під її увагу потрапляли сусіди, які ходили туди-сюди.
— Доброго ранку, Ніно! Прямо з самого світанку на пробіжку? — бадьоро окликнула вона сусідку з верхнього поверху, сорокарічну розлучену жінку.
— Біжу, Лідіє Федорівно, — усміхнулася та у відповідь.
— Думаєш, так чоловіка собі знайдеш? Краще б борщів навчилася варити, а то твоєю швидкою їжею вже весь під’їзд пахне, — прищурено кинула бабуся.
Ніна зніяковіла й швидко подалася далі.
— Борисе Йосиповичу, доброго здоров’ячка! — миттєво переключилася Лідія Федорівна на іншого сусіда. — Як живеться?
— Добре все, дякую, — кивнув чоловік. — Із відрядження от повернувся, тиждень студентам лекції читав у Києві.
— Та що ви кажете? Я чула, що Ви всю ніч телевізор дивилися? У мене ж стіна якраз із вашою спальнею межує, все чутно.
Чоловік поспіхом попрощався й пішов. Лідія Федорівна усміхнулась. Була дванадцята година дня, ані сина Миколи, ані онука Сергійка на горизонті видно не було.
— От же ж, — зітхала Лідія Федорівна, не забуваючи «виховувати» сусідів, що проходили повз. — Чекаєш-чекаєш, а вони не їдуть. Це все їхня Лариска їх настроює. Я ж Миколі казала: не одружуйся ти з нею. Мати краще знає, яка жінка тобі потрібна. А він ні — сам вирішив, сам і оженився.
Майже весь день Лідія Федорівна просиділа на своєму посту, в очікуванні родичів. І тільки під вечір її очікування було винагороджене: біля під’їзду зупинився чорний автомобіль, з якого весело вистрибнув хлопчик років п’яти.
— Ба, привіт! А в мене ось новий робот! — кинувся до Лідії Федорівни онук, трясучи перед нею іграшкою.
— Усякі непотрібні речі тобі купують, — одразу відреагувала пенсіонерка. — Краще б мати твоя, книжку тобі читала, а не іграшками відмахувалась.
— І вам доброго дня, — чемно привіталась невістка. — Ми ненадовго, хотіли дізнатись, як здоров’я. І гостинців привезли. Коля?
Останнім із машини, обвішаний пакетами, виліз Микола. Високий, але сутулий чоловік із бородою та винуватим поглядом.
— Мамо, привіт. Як ти?
— Та ніяк, — пробурчала Лідія Федорівна. — Здоров’я турбує, з дому зайвий раз не вийду. Ходімо, я пирогів напекла. Ну ти, Ларисо, все одно таке не їси — ти ж свою траву готуєш. То хоч чаю попий. Цукор привезли?
Лариса стримано кивнула. Свекруха ніяк не могла змиритися з її захопленням вегетаріанством і не добирала слів. Кожен їхній візит до «мами» відбувався за одним і тим самим сценарієм: спочатку розповідь про життя, потім прохання про гроші, а врешті — повчання дорослого сина.
— У відпустку? Та ви що, гроші немає куди дівати? Не пущу! — категорично заявила Лідія Федорівна, почувши про плани молодої сім’ї поїхати на море.
— А що такого? — обережно втрутилася Лариса. — Ми дорослі люди, зрештою.
— Я з тобою не говорю, — перебила її свекруха. — Виховай, нарешті, свою жінку, Колю, бо не слухає старших. Так от, забороняю вам їхати. Краще в санаторій, якщо так уже відпочити хочеться.
Лариса мовчки підвелася й вийшла з кімнати.
— Так, мамо. Думаю, санаторій буде кращим варіантом, — кивнув Микола, допиваючи чай. — Ну, ми, мабуть, поїдемо. Хотіли ще до батьків Лариси заїхати — тесть погано себе почуває.
— Та що йому станеться, — здивовано звела брови Лідія Федорівна, навіть не клопочучись, що невістка почує. — Прикидається, точно тобі кажу. І що ж, пирогів навіть не скуштували? Для кого я готувала? Хоч Сергійка залиште переночувати.
— У нас завтра плани, їдемо всі разом у зоопарк, — підводячись, відзвітував син.
— Негарно. Онука бабусі не лишаєте. Це Лариска вас усіх так навчила, га? — не вгавала Лідія Федорівна вслід Миколі. Але той не слухав, чи то удав, що не чує.
Поспіхом попрощавшись і ще раз пообіцявши матері не їхати на море, синова родина зникла за дверима.
Сівши в машину, Лариса вражено глянула на чоловіка:
— Ти що, справді хочеш море відмінити?
— Жартуєш? Авжеж поїдемо. Якби я не погодився, вона б ще довго сперечалася. Ти ж знаєш її, — усміхнувся Микола. — Я ж казав тобі: давай не поїдемо. А ти — «треба провідати, людина у віці».
— Так, твоя мама ще той подаруночок, — з іронією всміхнулася Лариса. — Без вказівок жити не може. Професійна звичка бухгалтера дає про себе знати.
Лідія Федорівна визирнула у вікно й задоволено усміхнулася вслід машині, що від’їжджала.
— От таки гарного сина я виховала. І слухняного. Як же вони без мене, несамостійні.
Треба завжди підказати, досвідом поділитися, — задоволено пробурмотіла вона, зашторюючи вікно. А тоді рушила шукати телефон ЖЕКу. Бо щось у трубах шумить, треба скаргу залишити.
