Людмила сиділа за кухонним столом, дивлячись у вікно на осінній дощ, що стікав по склу, як сльози, які вона давно навчилася стримувати.
Їй було 38 років, але виглядала вона старшою – зморшки навколо очей, що з’явилися не від сміху, а від постійної напруги.
Тринадцять років шлюбу з Олексієм перетворили її життя на лабіринт підозр, сварок і мовчання.
Він ревнував її до всього: до колег на роботі, до сусідів, навіть до випадкових перехожих на вулиці. А тепер, після всього, що вона витерпіла, він зрадив їй – не раз, а тричі поспіль.
Історія їхнього шлюбу була як довга, темна ніч, повна блискавок ревнощів і грому зрад.
Все почалося в маленькому містечку на заході України, де Людмила працювала вчителькою в школі. Вона була молодою, 25-річною дівчиною з мріями про щасливе сімейне життя.
Олексій з’явився в її житті раптово – високий, харизматичний механік з автосервісу, який ремонтував її старенький “Жигулі”. Він зачарував її компліментами і обіцянками.
“Ти така красива, Людмило, – сказав він тоді, витираючи руки об ганчірку. – Я ще ніколи не бачив такої жінки. Хочеш, поїдемо ввечері на каву?”
Вона погодилася, і їхній роман закрутився швидко. Через півроку вони одружилися. Перші місяці були як медовий місяць – поїздки на озеро, вечері при свічках, обіцянки вічного кохання.
“Я тебе ніколи не відпущу, – шепотів Олексій, обіймаючи її вночі. – Ти моя, тільки моя.”
Але ревнощі почалися незабаром. Спочатку дрібниці: “Чому ти так довго говорила з тим вчителем математики? Він на тебе дивився якось дивно.” Людмила сміялася, думаючи, що це просто прояв турботи.
“Олексію, це ж колега. Ми обговорювали план уроків. Не вигадуй,” – відповідала вона лагідно.
Та з часом ревнощі стали тягарем. Через рік після весілля Олексій почав перевіряти її телефон. “Хто це дзвонив? Чому ти посміхаєшся, читаючи повідомлення?” – кричав він, хапаючи апарат.
“Це подруга, Олексію! Ми плануємо зустріч. Ти що, не віриш мені?” – захищалася Людмила, але в її голосі вже з’являлася нотка втоми.
Він не вірив. Кожного разу, коли вона йшла на роботу, він допитував: “Куди ти одягаєш цю сукню? Вона надто коротка. Хочеш, щоб на тебе дивилися чоловіки?”
Людмила намагалася заспокоїти його. “Я кохаю тільки тебе. Ніхто інший мене не цікавить.” Але слова не допомагали. Одного разу, після шкільного свята, де вона танцювала з учнями, Олексій влаштував скандал.
“Я бачив, як той директор дивився на тебе! Ти фліртувала з ним, правда? Признавайся!” – репетував він.
“Ні, Олексію, ні! Це була просто гра. Діти просили,” – плакала вона, намагаючись обійняти його.
Того вечора вони не розмовляли. Людмила лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і думала: “Може, це минеться. Він просто боїться втратити мене.”
Але не минулося. Роки минали, а ревнощі тільки посилювалися. На третій рік шлюбу вони переїхали до Києва, де Олексій знайшов кращу роботу в автосалоні.
Людмила влаштувалася в нову школу, але тепер Олексій контролював кожен її крок.
“Ти запізнилася на 10 хвилин. Де ти була?” – зустрічав він її біля дверей.
“Затрималася на нараді. Директор просив обговорити програму,” – відповідала вона терпляче.
“Директор? Знову цей тип? Я знаю, що він одружений, але це не заважає йому заглядатися на тебе!” – кипів Олексій.
Людмила терпіла. Вона любила його, вірила, що зможе змінити. Народилася дочка Аня, і на деякий час ревнощі відступили.
“Ти найкраща мати, – казав Олексій, дивлячись на немовля. – Я так пишаюся тобою.”
Але коли Аня пішла в садок, все повернулося. Олексій почав підозрювати навіть батьків інших дітей. “Чому ти так довго розмовляла з тим татом? Він на тебе посміхався.”
“Олексію, ми обговорювали свято в садку. Нічого більше,” – зітхала Людмила.
Одного разу, на п’ятому році шлюбу, стався серйозний інцидент. Людмила пішла на корпоратив з колегами. Олексій подзвонив їй п’ять разів за вечір.
“Де ти? Чому не відповідаєш одразу?” – кричав у трубку.
“Я на вечірці, музика грає. Все добре,” – заспокоювала вона.
Але коли вона повернулася додому, він чекав з червоними очима. “Ти з кимось була, правда? Я відчуваю запах парфумів!”
“Це мої парфуми, Олексію! Будь ласка, заспокойся,” – благала вона.
Він не заспокоївся. Схопив її за руку так сильно, що залишилися синці. “Ти моя дружина! Ти не маєш права дивитися на інших!”
Людмила плакала всю ніч. Наступного дня вона сказала: “Якщо ти не змінишся, я піду.”
Він заплакав, обіцяв: “Вибач, кохана. Я просто боюся втратити тебе. Обіцяю, більше не буду.”
І на деякий час стало краще. Вони поїхали у відпустку до Карпат, де Олексій був ніжним, як на початку. “Ти моє все,” – шепотів він її.
Але ревнощі… На сьомому році шлюбу Людмила отримала підвищення – стала завучем. Олексій спочатку радів, але потім:
“Тепер ти будеш більше часу проводити з тим директором. Я знаю, що відбувається в школах.”
“Олексію, це робота. Я роблю це для нашої сім’ї,” – пояснювала вона.
Він почав стежити за нею. Одного разу приїхав до школи і влаштував сцену. “Де моя дружина? Я знаю, що вона з кимось!” – кричав у коридорі.
Директор викликав її. “Людмило, що це? Твій чоловік поводиться неадекватно.”
Вона червоніла від сорому. “Вибачте, він просто… переживає.”
Вдома Олексій репетував: “Ти захищаєш його! Ти з ним, правда?”
“Ні! Як ти можеш таке говорити? Я вірна тобі всі ці роки!” – кричала вона у відповідь.
Того вечора Аня, якій було вже п’ять, заплакала: “Тату, не кричи на маму.”
Олексій заспокоївся, але тінь ревнощів залишилася. Людмила терпіла заради дочки. “Я не хочу розлучення. Аня потребує батька,” – думала вона.
Роки летіли. На десятому році шлюбу Олексій втратив роботу через кризу. Він став ще дратівливішим. “Ти тепер годуєш сім’ю, а я сиджу вдома. Мабуть, на роботі в тебе хтось є, хто допомагає.”
“Олексію, це не так. Давай я допоможу тобі знайти нову роботу,” – пропонувала вона.
Але він відмовлявся, сидів удома і дзвонив їй кожну годину. “Де ти? З ким говориш?”
Одного разу вона не витримала: “Я втомилася від твоїх ревнощів! Тринадцять років я терплю це. Чому ти не довіряєш мені?”
Він відповів: “Бо ти красива. Всі чоловіки задивляються на тебе.”
Людмила мовчала. Вона почала думати про розлучення, але страх самотності утримував її.
А потім почалися зради. Перша сталася на одинадцятому році. Олексій знайшов нову роботу – менеджером в автокомпанії.
Там була секретарка Ірина – молода, кокетлива.
Людмила помітила зміни: Олексій став пізно повертатися, пахнув чужими парфумами.
“Де ти був?” – запитала вона одного вечора.
“На роботі, затримався,” – відповів він, уникаючи погляду.
Але вона знайшла повідомлення в його телефоні: “Чекаю на тебе ввечері, коханий. Ірина.”
Серце Людмили розірвалося. “Ти зраджуєш мені? Після всього, що я витерпіла?”
Він заперечував: “Це не те, що ти думаєш! Вона просто колега.”
Але докази були незаперечні. Вони посварилися. “Як ти міг? Я терпіла твої ревнощі 11 років, а ти…”
Він плакав: “Вибач, це помилка. Я люблю тільки тебе.”
Людмила пробачила. “Заради Ані,” – сказала вона.
Але це була не остання зрада. Через рік – друга. Цього разу з клієнткою, Оленою. Людмила почула від знайомих: “Твій Олексій з якоюсь жінкою в кафе.”
Вона конфронтувала: “Знову? Ти обіцяв!”
“Це бізнес-зустріч,” – брехав він.
Але фото в соціальних мережах показали правду. “Ти мене зраджуєш вдруге! Після всіх моїх мовчань!”
Він благав: “Будь ласка, не йди. Я змінюся.”
Людмила залишилася, але її серце закам’яніло.
Третя зрада стала останньою краплею. На тринадцятому році, Олексій зрадив з сусідкою Наталею. Людмила побачила їх разом у парку.
“Як ти смієш? Тричі поспіль! Я терпіла твої ревнощі, а ти платиш мені зрадою?” – кричала вона вдома.
Олексій мовчав, потім сказав: “Може, це через твої постійні відлучки на роботу. Я відчував себе самотнім.”
“Самотнім? Ти ревнував мене до тіні, а сам зраджував!” – репетувала Людмила.
Аня, якій було вже 12, чула все. “Мамо, підемо звідси,” – сказала вона.
Людмила зібрала речі. “Досить. Тринадцять років ревнощів – і три зради. Я йду.”
Олексій благав: “Не йди, Людмило. Я кохаю тебе.”
Але вона пішла. Знайшла квартиру, подала на розлучення. Життя почалося заново – без ревнощів, без зрад.
Тепер, сидячи за столом, вона посміхалася дощу. “Я вільна,” – прошепотіла вона.
Віра Лісова
