Сонце ледь торкнулося засніжених стріх села Вишневе, коли в хаті Карпенків почалася «традиційна» ранкова вистава.
Прощена неділя — день, коли за каноном треба миритися, але в цій родині шлях до каяття завжди пролягав через солідну порцію претензій.
— Маріє! Ти знову ті млинці засушила, як підошви від старих валянок! — пробасив з кухні Петро, витираючи вуса. — Це ти так спеціально до свята підготувалася? Щоб я зуби обламав і не зміг тобі все, що думаю, висловити?
Марія, затягуючи хустку на потилиці, влетіла в кухню, мов розпечена комета.
— Ой, дивіться на нього! Пан з обдертого дивана! Тобі, Петре, аби тільки язиком молоти. Мої млинці — то шедевр, а твій шлунок просто не звик до високої кухні після того, що ти в кума на гаражах п’єш!
Марія вперла руки в боки. — Ти краще згадай, як ти минулого тижня хвіртку «ремонтував». Вона тепер не закривається, а просто висить, як твоя совість — на одній петлі!
У цей момент до хати зайшла їхня доросла донька, Оксана, яка приїхала з міста на вихідні. Вона застала батьків у самому розпалі «миротворчого» процесу.
— Тату, мамо, ви хоч календар бачили? Сьогодні Прощена неділя! Люди в церкву йдуть, пробачення просять, а у вас стіни дрижать!
— О, приїхала адвокатеса! — пихнув Петро. — Ти спочатку навчися вчасно дзвонити батькам, а тоді нас вчи. А то згадає про рідну хату, тільки як торби з салом треба набити!
— Тату! Це вже занадто! Я працюю на двох роботах! — спалахнула Оксана. — А ви замість «добрий день» одразу за сало? Знаєте що? Прощайте мене, звісно, але характер у вас обох — як у диких кабанів у кукурудзі!
Півгодини в хаті панувала гнітюча тиша. Тільки годинник на стіні цокав, відбиваючи секунди до неминучого фіналу. Згідно з традицією, настав час обіду. Всі сіли за стіл. Настрій був такий, що мухи на льоту мерзли.
Першою не витримала Марія. Вона подивилася на чоловіка, потім на доньку, і в очах її блиснула хитра іскорка, змішана з щирою гіркотою.
— Ну що… — почала вона тремтячим голосом. — Прощайте мене, чи що. За те, що пиляю тебе, Петре, щодня, як іржава пилка. За те, що борщ іноді пересолюю, бо про твій високий тиск думаю.
Петро відклав ложку. Його обличчя, червоне від нещодавнього гніву, раптом пом’якшало.
— Та й ти мене прости, Маріє… — пробурмотів він, дивлячись у тарілку. — За хвіртку ту кляту… і за те, що бурчу, як старий дизель. Я ж то не зі зла, а щоб ти бачила, що я ще живий і маю голос у цій хаті.
— І мене простіть, — додала Оксана, витираючи сльозу. — За те, що рідко приїжджаю. І за те, що те сало насправді таке смачне, що я його в місті навіть колегам не показую — з’їдять разом з пальцями.
Але справжня «перчинка» чекала попереду. Коли здавалося, що мир настав, Петро раптом згадав:
— Але Маріє, ти все ж таки за те дзеркало в коридорі, що я розбив випадково три роки тому, мене вже точно простила? Бо ти мені його кожен Великдень згадуєш!
— Простила! — вигукнула Марія, витираючи очі фартухом. — Але якщо ти ще раз свої брудні чоботи поставиш на мій новий килимок — жодна Прощена неділя тебе не врятує! Я тебе прощу, але віником відхожу так, що до наступного посту пам’ятатимеш!
Всі троє раптом вибухнули сміхом. Це був той самий очисний сміх, який можливий лише в родині, де сварки — це просто спосіб сказати: «Ти мені небайдужий».
— Бог простить, і я прощаю, — резюмував Петро, тягнучись за найбільшим млинцем. — А млинці, Маріє, сьогодні таки нічого. Майже не сухі.
— Їж уже, критику ходячий, — посміхнулася дружина. — А завтра підеш хвіртку чинити. По-справжньому.
Сонце піднялося вище, і над селом поплив звук церковних дзвонів. У хаті Карпенків нарешті настав спокій — такий крихкий, але такий справжній, приправлений перцем довгих розмов і сіллю щирих сліз.
Ранок понеділка у Вишневому не обіцяв бути лагідним. Як кажуть у народі: «Прощена неділя минула — гріхи нові за рогом чекають».
Петро, зв’язаний обіцянкою, даною під впливом святкових млинців, стояв біля перекошеної хвіртки з молотком, який тримав так, ніби це був хірургічний скальпель, а він — ветеринар-початківець.
— Ну що, Петре, стоїш? — почувся через паркан хрипкий голос сусіда Степана. Степан був людиною широкої душі та ще ширшого досвіду в усьому, що стосувалося «підправити, підкрутити й підлити».
— Та от, Марія заїла. Каже, вчора пробачила, а сьогодні, якщо не зроблю, то забере пробачення назад із відсотками! — зітхнув Петро. — А тут завіса відгнила так, що її тільки святою водою кропити, а не цвяхами бити.
— Е-ні, тут треба підхід з розумом, — Степан перемахнув через огорожу. — Давай сюди лома. Ми її зараз підважимо, вирівняємо по горизонту… Тільки знаєш, Петре, на суху такий складний механізм не крутиться. Метал тертя не любить.
Петро зиркнув на вікна хати. Марія якраз витрушувала на ганку доріжки.
— Степане, ти ж знаєш мою. Вона вчора катарсис пережила, сьогодні в неї режим «церковна миша» — все бачить, все чує. Який «на суху»?
— Так ми ж для діла! — шепотів сусід. — У мене в сараї є «мастило» сорокаградусне, якраз для іржі. Пішли, візьмемо рівень і… дезінфекцію.
Творчий процес під наглядом
За годину хвіртка все ще висіла на одній петлі, але Петро зі Степаном уже перебували у фазі активного обговорення архітектурних надлишків.
— Я тобі кажу, Степане, тут треба зварка! Молотком ти тільки совість свою розітнеш, а не залізо! — розмахував руками Петро.
— Яка зварка? Тут треба дубовий кілок забити і на дріт прикрутити! Дріт — це основа цивілізації! — авторитетно заявляв Степан.
У цей момент на «будівельний майданчик» вийшла Марія. Побачивши, що хвіртка тепер не просто висить, а ще й загрозливо рипить на кожен подих вітру, вона зупинилася, спершись на мітлу.
— О! Консиліум зібрався! — почала вона, і в голосі її вже не було вчорашнього милосердя. — Петре, ти обіцяв хвіртку зробити, а не Степана в гості на ПМЖ прийняти! Де результат? Чому вона тепер в інший бік дивиться?
— Маріє, не збивай майстрів з пантелику! — вигукнув Петро, намагаючись влучити молотком по цвяху. — Ми шукаємо оптимальне інженерне рішення. Це тобі не вареники ліпити! Тут опір матеріалів!
— Опір матеріалів у тебе в кишені булькає, я чую! — Марія підійшла ближче. — Степане, йди додому, бо твоя Галя вже шукає тебе з качалкою, вона теж вчора всіх «простила», але сьогодні вже передумала!
— Маріє Іванівно, ми ж для блага родини… — почав був Степан, але під поглядом Марії швидко згорнув «інструменти» і розчинився в тумані сусіднього городу.
Петро залишився один на один з хвірткою і дружиною.
— Ну що, «інженере»? — Марія склала руки на грудях. — Будеш робити, чи мені зятя з міста кликати, щоб він тобі сором на все село зробив?
— Та зроблю я, зроблю! Тільки не кричи, у мене від твого ультразвуку цвяхи гнуться! — Петро зціпив зуби, взяв добрячий саморіз і з такою силою вкрутив його в старий стовп, що дерево аж крякнуло.
Через десять хвилин хвіртка, забита намертво трьома видами цвяхів, обмотана дротом і підперта цеглиною, нарешті закрилася. Не ідеально, зі скрипом, що нагадував крик пораненої чайки, але закрилася.
— О! — гордо витер піт Петро. — Приймай роботу, господине! Навіть танк не проїде.
Марія підійшла, легенько штовхнула хвіртку. Та встояла.
— Ну… на трієчку з мінусом, — зглянулася вона. — Але за старання… пішли обідати. Я там розсольник зварила.
Петро кинув молоток у траву і поплентався за дружиною. На порозі він обернувся, глянув на хвіртку і пробурмотів:
— Ех, Степане, не встигли ми її зваркою зміцнити…
— Я все чую! — донісся голос Марії з хати.
— Та я про любов, Маріє! Про любов! — відгукнувся Петро, заходячи в дім з хитрою посмішкою.
Будні Вишневого тривали. Прощення прощенням, а життя в цій хаті завжди мало присмак міцного перцю, який не давав нікому засумувати.
Тетяна Макаренко
