Але щось у цій історії не складалося. Якщо в неї був син — «годувальник», який працював за кордоном, то чому квартира перебувала в такому занедбаному стані?
І чому органи опіки так уперто вчепилися саме в неї?
— Ви взагалі усвідомлюєте, що таке родинний обов’язок, Карино Ігорівно? — верескливо лунав голос у слухавці. — Літня жінка, зовсім сама. Стан важкий, а ви тут у мовчанку граєте!
Карина притисла телефон плечем до вуха, методично нарізаючи цибулю. Очі пекло, але вона вперто не відверталася.
— Зоя… перепрошую, не запам’ятала по батькові, — холодно відповіла вона. — Я ще раз повторюю: я не знаю, хто така Валентина Петрівна. У мене була одна бабуся — Антоніна Павлівна. Вона зараз у сусідній кімнаті дивиться телевізор. Інших не було й не буде.
— За документами — є! — працівниця опіки майже зірвалася на крик. — Вона — мати вашої матері. У неї всі документи на руках. Її син, ваш дядько, годувальник, відійшов у вічність три місяці тому. Більше в неї нікого немає. Ви — єдина пряма спадкоємиця по цій лінії. Невже у вас зовсім немає серця?
Карина відклала ніж.
— Послухайте, шановна пані. Моєї мами не стало, коли мені було десять років. За всі ці роки ця «бабуся» хоч раз поцікавилася, як я живу? Вона надіслала листівку на день народження? Допомогла моєму батькові, коли він сам тягнув мене на собі? Ні. Її не було в моєму житті двадцять вісім років. То з якого дива вона має з’явитися тепер — коли їй знадобилися гроші й догляд?
— Це низько, Карино Ігорівно. Дуже низько — рахувати дні й листівки, коли людина потребує допомоги. Ми підготуємо документи для офіційного повідомлення. Юридично ми вас змусити не можемо, але громадський осуд…
— Засуджуйте на здоров’я, — Карина натиснула червону кнопку й обірвала дзвінок.
Чоловік тихо підійшов ззаду й обійняв її.
— Карино, ну чого ти так обурилася? Вони просто роблять свою роботу. Тиснуть на жалість — раптом спрацює.
— На жалість? — Карина різко обернулася до нього. — Славо, мій тато… коли його не стало… Ми з бабусею Тонею залишилися удвох. Максим, мій покійний чоловік, тоді все робив, щоб нас витягти. Де була ця Валентина? Де був той «дядько-годувальник»?
— Тихіше, — Слава обійняв її за плечі. — Баба Тоня почує, розхвилюється. Їй не можна, сама знаєш — тиск.
— От саме! — майже прошипіла Карина. — У мене є справжня бабуся. Та, яка мене виростила. Яка не спала ночами, коли я хворіла. А ця… Вона просто хоче сісти на шию. Органи опіки сказали, що дядька не стало, і тепер їй ні за що жити. Розумієш? Це просто фінансове питання.
— Послухай, — Слава зазирнув їй в очі. — А може, варто раз поїхати? Просто подивитися. Щоб вони відчепилися. Скажеш їм: «Я побачила, умов для спільного проживання немає, допомагати не буду». І закриємо цю тему. Вони ж дзвонитимуть, приходитимуть на роботу. Давай один раз розставимо всі крапки над і. Поїдемо разом.
Адреса, яку продиктувала Зоя Степанівна, вела до старого району міста, де п’ятиповерхівки здавалися врослими в землю під тягарем власної старості. У під’їзді пахло пилом і чимось кислим.
Двері на четвертому поверсі відчинила та сама працівниця опіки. Вона зустріла їх стиснутими губами й тріумфальним поглядом.
— Проходьте. Тільки тихо — Валентина Петрівна щойно задрімала.
Квартира була завалена речами. Старі газети, вузли з одягом, килими у пилюці на стінах. Карина мимоволі скривилася. Посеред кімнати, у кріслі-каталці, сиділа жінка. Худорлява, з гострими рисами обличчя, вона зовсім не була схожа на матір Карини, чию фотографію та зберігала в медальйоні.
— Усе-таки прийшли, — пролунав різкий, зовсім не сонний голос.
Валентина Петрівна розплющила очі. Жовті, чіпкі, вони розглядали Карину з неприхованою цікавістю.
— Уся в батька. Такий самий важкий погляд. І порода та сама — гордовита.
— Добрий день, — холодно сказала Карина, не проходячи вглиб кімнати. — Ми прийшли сказати, що жодного піклування не буде. Я не маю до вас жодного стосунку.
Бабуся закашлялася, потягнулася до склянки з водою на столику. — Твій батько в мене матір твою вкрав. Забрав у своє місто, налаштував проти мене. Вона мені й копійки не вислала, поки була жива. А тепер ти маєш повернути борг. Карина відчула, як усередині все закипає.
— Украв? Мама його кохала! Вона поїхала сама. А тато розповідав, що це ви поставили їй умову: або він, або родина. Вона обрала його.
— Вона обрала злидні й ранню смерть! — закричала Валентина, і її обличчя вкрилося червоними плямами. — Якби залишилася зі мною — була б жива!
А твій тато не догледів її… І сам погано закінчив — туди йому й дорога. Слава зробив крок уперед, відчуваючи, як Карина починає тремтіти.
— Так, — твердо промовив він. — Ми йдемо. Розмова закінчена.
— Куди?! — зойкнула бабуся, намагаючись підвестися в кріслі. — Зоє, ти бачила?! Вони мене кидають! Онука прийшла, образила бабусю — й іде! У мене пенсія — копійки, ліки коштують, як літак! Син мій… Олексіюшка, тільки він за мною доглядав, а тепер його немає!
— А де був Олексій, коли мамі потрібна була допомога з операцією? — Карина зробила крок до крісла. — Тато обдзвонював усіх родичів. Він просив у борг, обіцяв повернути з відсотками. Вашому синові тоді було тридцять. Він працював за кордоном. І знаєте, що він відповів? «У мене й своїх проблем вистачає».
— Неправда! — Валентина вдарила долонею по підлокітнику. — Він не міг так сказати! Він був золотим хлопчиком!
— Він був егоїстом. І виховання відповідне, — відрізала Карина. — Ми йдемо. Більше нам не телефонуйте.
Вони вже були біля дверей, коли Зоя Степанівна перегородила їм шлях.
— Зачекайте. Є ще один момент. За законом, якщо ви відмовляєтеся від опіки, маєте підписати відмову від прав на квартиру.
Валентина Петрівна хоче укласти договір ренти з державою, щоб їй забезпечили догляд. Карина усміхнулася криво.
— Та подавіться ви тією квартирою. Де підписати?
— У понеділок у конторі, — швидко вставила Валентина, підозріло стихнувши. — Прийдеш із паспортом.
Удома Карина довго стояла під душем, намагаючись змити липке відчуття після візиту.
— Вона мене не сприймає, Славо, — сказала вона згодом, сидячи на кухні й обхопивши руками кухоль із гарячим чаєм. — Вона не сприймає тата, маму, мене. Їй просто потрібні гроші. Ти бачив, як вона пожвавішала, щойно мова зайшла про квартиру?
— Бачив, — Слава насупився. — Але тут щось не сходиться. Якщо в неї був син, «годувальник», який працював за кордоном, чому квартира в такому занедбаному стані? І чому опіка так учепилася саме в тебе? Зазвичай у таких випадках літніх просто відправляють до інтернату, якщо родичі відмовляються.
— Може, ця Зоя — її знайома? — припустила Карина.
— Можливо. Але є ще дещо. Вона сказала, що твій дядько помер три місяці тому. Карино, я завтра порозпитую хлопців через реєстри. Просто… на всяк випадок.
Через два дні Слава повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай. Мовчки поклав на стіл теку.
— Сідай, — коротко сказав він.
Карина відчула, як серце пропустило удар.
— Що там?
— Твій дядько, Олексій. Він справді тут більше не живе. Але не тому, що його не стало. Він у в’язниці, Карино. Уже пів року. Шахрайство в особливо великих розмірах. А до цього він три роки жив у тій самій квартирі з матір’ю й виносив усе, що вона отримувала.
Карина відкрила теку. З фотографій на неї дивився чоловік з опухлим обличчям. Ніякого закордону, ніяких «заробітків».
— Але це ще не все, — Слава сів навпроти. — Подивись на виписку з реєстру нерухомості. Ця квартира… вона не належить Валентині Петрівні.
— Як це? — Карина насупилася. — Вона ж там живе все життя.
— Вона належить твоїй мамі. Була приватизована на двох — на маму й на Валентину.
Після того як твоєї мами не стало, її частка мала перейти тобі й твоєму батькові. Але твій тато тоді… він був надто зламаний втратою. Він не подав документи на спадщину. А Валентина просто «забула» повідомити, що в доньки є спадкоємці. Карина відчула, як у вухах зашуміло.
— Тобто весь цей час вона жила в квартирі, половина якої — моя?
— Саме так. І Зоя Степанівна, найімовірніше, про це знає. Думаю, вони хотіли, щоб ти підписала «відмову від прав», яка насправді є визнанням того, що ти не претендуєш на частку матері. Щойно ти це підписуєш — вони продають квартиру, гасять борги Олексія, а Валентину відправляють у найдешевший будинок для літніх. А решта грошей — у кишеню «доброї» соцпрацівниці.
У понеділок у нотаріальній конторі було душно. Валентина Петрівна сиділа у своєму кріслі, яке привезли спеціальним таксі. Поруч метушилася Зоя Степанівна, розкладаючи папери.
— Кариночко, проходьте, — єлейним голосом проспівала соцпрацівниця. — Ось тут потрібно поставити підпис. Ми все підготували. Це лише формальність, щоб бабуся могла отримувати медичну допомогу.
Карина взяла ручку, повільно покрутила її між пальцями. Подивилася на Валентину. Бабуся дивилася на неї жадібно. У цьому погляді не було й тіні каяття — лише холодний розрахунок.
— А де довідка про смерть Олексія? — раптом спитала Карина.
У кабінеті повисла тиша. Зоя Степанівна нервово кашлянула.
— А навіщо вона вам? Це… особисте. У нас є всі дані в базі.
— А в мене — дані з іншої бази, — Карина поклала на стіл роздруківку, яку приніс Слава. — Мій дядько живий. Він перебуває у колонії загального режиму. А квартира, в якій ви мешкаєте, Валентино Петрівно, за правом спадкування після мами належить мені.
Обличчя жінки з жовтого стало землисто-сірим.
— Що ти верзеш… — прохрипіла вона. — Яка ще спадщина?
Зоя Степанівна спробувала швидко згрести папери зі столу, але Слава накрив їх долонею.
— Не так швидко, — сказав він. — Ми вже проконсультувалися з юристом. Подаємо позов про поновлення строків прийняття спадщини. З огляду на те, що Карина була неповнолітньою на момент смерті матері, а її законного представника не повідомили про наявність майна… шанси стовідсоткові.
— Ви не маєте права! — заверещала Валентина. — Я тут сорок років живу! Я її мати!
— Ви — жінка, яка кинула свою доньку в найтяжчий момент її життя, — Карина підвелася. — Жінка, яка жодного разу не поцікавилася долею онуки. І зараз ви намагалися мене обдурити, щоб витягти свого непутящого сина з боргової ями за мій рахунок.
— Послухайте, ми можемо домовитися… — забурмотіла Зоя Степанівна, нервово поглядаючи на двері. — Це якесь непорозуміння…
— Непорозуміння — це ваша робота в органах опіки, — відрізав Слава. — Заява до прокуратури вже написана. Думаю, там дуже зацікавляться вашими схемами з квартирами самотніх літніх людей.
Валентина Петрівна раптом зайшлася сухим, гавкаючим кашлем.
— Вся в нього! Вся в того Ігоря! Така ж принципова…!
Карина навіть не здригнулася. Вона дивилася на жінку, яка могла б бути її родиною, але свідомо обрала ненависть.
— Знаєте, що найсмішніше? — тихо сказала Карина. — Якби ви тоді, багато років тому, просто прийшли до нас… просто обійняли мене… Тато ніколи б не залишив вас. Він був такою людиною. Він допоміг би й вам, і дядькові. Але ви обрали ненависть.
Вона розвернулася й пішла до виходу. Слава мовчки пішов за нею. За їхніми спинами залишилися задуха, папери й порожнеча, яку вже не можна було заповнити ні грошима, ні зв’язками. А попереду було життя — без страху, без брехні й без чужого боргу.
