Аліса крутилася перед дзеркалом у новій чорній сукні й туфлях. За годину мала вирушати на корпоратив. П’ятничний вечір обіцяв бути веселим та цікавим. Раптом задзвонив телефон. Дзвонила сестра.
— Алісо, привіт! Слухай, зайди зараз, з Сашком моїм посидиш кілька годин. Треба терміново їхати на інший кінець міста. Пашка у відрядженні, батькам до нас їхати далеко, сама знаєш. А тобі ж тут — п’ять хвилин пішки.
— Олено, я ж тобі казала, що у мене сьогодні важлива зустріч із партнерами, а ще й корпоратив. Я збираюся виходити, стою зібрана.
— А може, не підеш? Ну що там робити? На колег дивитися? Краще з племінником пограєшся — більше користі буде!
— Більше користі кому? — запитала Аліса. — Я давно хотіла туди піти, неформально поспілкуватися, та й колега чекає. Мені здається, я йому подобаюся. Може це доля?
— Алісо, ще встигнеш, сестра ж тобі дорожча чи якогось незрозумілого чоловіка?! Мені дуже треба. Забрати подарунок для Паші, у нього ж скоро ювілей, привезли з іншого міста. Мене чекають, розумієш? А з Сашком їхати не варіант.
— То поштою замов. Не бачу в цьому ніякої проблеми, — підказала жінка.
— Поштою не можу, потрібно особисто забрати, не хочу так ризикувати, — виправдовувалася сестра.
— Мене чекають! Вибач, але я не зможу! В інший час — із задоволенням, ти ж знаєш, але не сьогодні!
— Ну, гаразд. Доведеться Анну Петрівну просити, сусідку-пенсіонерку. Теж мені, сестра називається.
Олена кинула слухавку. Аліса розгублено знизала плечима. Цікава у неї сестра. Залиш усе, біжи сидіти з дитиною. Завжди так було. Олена — старша, її треба слухати!
Аліса мешкала в орендованій квартирі неподалік. Часто із задоволенням навідувала сестру з племінником. Та сьогодні вона була непохитна. Очі блищали від радісного передчуття. Денис побачить її особливо гарною — не такою, як зазвичай в офісі.
Корпоратив був у самому розпалі. Музика, сміх, різні напої. Денис не зводив з неї закоханих очей. Аліса тільки почала спілкуватися, як завібрував телефон.
— Алісо?! Де ти?! — голос матері був сумним. — Сашка в лікарню забрали! Олена щойно подзвонила! Ми з батьком виїжджаємо туди!
Обурення накрило Алісу з головою. Зала, музика, усмішки — усе попливло.
— Як?! Що сталося?
— Він випив щось! — мама плакала. — Олена перед приходом сусідки прибиралася. Залишила у дитячій пляшку з мийним засобом! Анна Петрівна на хвилинку відвернулася, а він відкрив й вилив. Килим не врятувати, але ми не впевнені, що з хлопцем все гаразд.
Аліса вибігла із зали, не помічаючи здивованих поглядів. Денисові навіть нічого не сказала від хвилювання! Тільки б усе було добре з Сашком! Вона його дуже любила, свого племінника!
Холодний коридор лікарні, просякнутий різким запахом ліків. Олена металася біля дверей процедурного кабінету. Мама сиділа на стільці, закривши обличчя руками. Батько ходив із кутка в куток, стискаючи руки.
— Як він? — видихнула Аліса, підбігаючи.
— Все добре, — прошипіла Олена.
Але якби ти прийшла, як я просила, нічого б цього не сталося! Мені не довелося б швидко прибирати перед приходом сусідки! Вона ж така охайна, хотілося такою ж бути. Я б спокійно все прибрала потім, якби ти прийшла. І не залишила б цю пляшку на комоді!
Алісу немов холодною водою облили.
— Зачекай. Ти хімію в дитячій залишила? А винна я?!
— Авжеж, ти! — гримнув батько. Його обличчя було перекошене від обурення. — Якби ти не підвела сестру, не пішла б на свої гуляння, Олена не метушилася б і не залишила засіб де не мала б!
Мама підняла заплакане обличчя.
— Алісо, ну як же так? — схлипнула вона. — Дитина маленька, Анна Петрівна у віці, вона, звісно, недогледіла. Але якби ти була там, не допустила б такого!
Олена обурилася.
— Так! Анна Петрівна винна, що недогледіла, я винна, що залишила. Але де суть питання? — Вона показала рукою на Алісу. — У твоєму егоїзмі! У твоєму «важливому корпоративі»! Ти запустила цей ланцюг! Ти — причина! Якби ти не пішла на цю вечірку, нічого цього не було б! Я не хочу тебе бачити!
Слова сестри, батька, матері валилися на Алісу, важкими докорами. Вона відчувала, як земля вислизає з-під ніг. Олена залишила пляшку в дитячій. Сусідка відвернулася. Але винна вона, Аліса, лише тому, що не прийшла посидіти?
Вона була останньою ланкою у ланцюгу чужих помилок, але саме на неї впав весь негатив родини. Не «як же ми допустили?», а «як ти сміла не прийти?».
— Я мала здогадатися, що будеш прибирати й залишиш пляшку? — голосно кинула Аліса, та її слова потонули в гулкому коридорному мовчанні й поглядах рідних.
Олена відвернулася до дверей кабінету.
— Іди вже. Тобі ж, певно, ще на корпоратив треба? Наречений чекає? Своє діло ти зробила.
Аліса не пішла на корпоратив. Нова сукня здавалася їй чужою. Гул міста долинав десь здалеку. Усередині ж була порожнеча, пронизана питанням: невже її відмова провести вечір із племінником і справді єдина причина того, що трирічний Сашко зараз лежить у лікарні? І чому всі, крім неї, були в цьому так упевнені? Провина за чужі помилки лягла на її плечі важким тягарем. І скинути його, здавалося, вже неможливо.
Аліса дістала з сумки телефон, щоб викликати таксі. На екрані — десятки пропущених викликів і повідомлень. Від Дениса. Вона набрала його номер і розридалася.
Ту ніч вони провели разом. У квартирі Аліси. Денис одразу приїхав за нею на таксі. Пів ночі вони говорили, і ніяк не могли наговоритися. Денис переконував, що її провини в тому, що сталося, немає. Та на серці лишався тягар. Рідні пішли проти неї, це так важко!
Всі вихідні Аліса жила, наче у тумані. Робота випадала з рук, думки плуталися. Денис був поруч: готував каву, мовчки тримав її за руку ввечері, слухав її нескінченні розмови.
Мама зателефонувала один раз, сухо повідомивши, що Сашка виписують. Батько не дзвонив узагалі. Олена мовчала. І те мовчання було важчим за сварку у лікарняному коридорі.
Усередині все ще нило від образи. Дзвінок телефону змусив її здригнутися. Олена. Нарешті!
— Алло? — голос зірвався.
— Алісо? Це я, Олена.
Тиша. Аліса не знала, що сказати. Лише міцно стиснула телефон.
— Алісо, ти чуєш? — голос сестри звучав незвично тихо, без колишньої владної нотки. — Я телефоную перепросити.
Аліса мовчала. «Перепросити»? Це слово здавалося надто маленьким для тієї сварки, що відбулася між ними.
— Сашка виписали, — продовжила Олена, слова виходили важко. — Лікарі кажуть, наслідків не буде. Лише спостереження.
Я тоді, в лікарні, я думала що не витримаю. Бачила його — такого маленького, і мені треба було когось звинуватити. Кого завгодно, тільки не себе. І я звинуватила тебе. Це було несправедливо.
Аліса заплющила очі. Голос сестри, щирий тон, розтоплював образу.
— Я залишила ту пляшку. Я. Анна Петрівна, звісно, недогледіла, але це була моя відповідальність. А я звинуватила тебе. Бо тебе легше було звинуватити, ніж визнати свою провину.
Тато з мамою теж переймалися. Пробач нам. Будь ласка. Сльози покотилися по щоках Аліси. Не сльози полегшення, а сльози образи. І до сестри, і до себе, і до всієї цієї ситуації. Провина Олени була очевидною, її визнання — важливим. Але осад від їхньої колективної зради, від тих слів у коридорі, нікуди не подівся.
— Я рада, що Сашкові краще, — прошепотіла Аліса, видавлюючи слова крізь клубок у горлі.
— Дякую, — Олена схлипнула у слухавку. — Алісо, приїдь, будь ласка. Сьогодні, завтра. Коли зможеш. Сашко скучив за улюбленою тіткою. І я хочу тебе бачити. Розкажеш мені про свого колегу.
«Приїдь, будь ласка». Не наказ, як раніше, а прохання.
— Я не можу, — тихо сказала Аліса. — Я не приїду, ні завтра, ні через тиждень.
— Чому? — не зрозуміла сестра.
— У мене є своє життя й свої справи. Побачимося у кафе в суботу. Сашка з собою візьми, я йому подарунок принесу. Тільки більше на мою допомогу не розраховуй, — випалила Аліса й поклала слухавку.
Прощення. Воно не приходить миттєво, як чарівне зцілення. Тягар несправедливості ще тиснув на плечі, але образа почала відступати. Олена визнала свою провину. І найголовніше — Сашко здоровий.
Через тиждень вони зустрілися в кафе з дитячою кімнатою. Аліса подарувала Сашку машинку на пульті керуванні. Вона дійсно скучила за хлопцем. Проте додому до сестри вирішила більше не приходити, щоб не бути винною в її помилках.
