Мар’яна стояла біля панорамного вікна вітальні, тримаючи в руках чашку вже охололої кави. Навколо пахло новенькими меблями, свіжою фарбою та омріяним спокоєм.
Вони з чоловіком Артуром вигризали цей будинок зубами: дві роботи, нічні зміни, нескінченні кредити, борги у знайомих і кожна копійка, порахована до грама.
Ідилію порушив різкий телефонний дзвінок. На екрані висвітилося: «Мама. Португалія».
Мар’яна зітхнула, передчуваючи важку розмову, але натиснула на зелену кнопку.
— Алло, Мар’янко, доню! — голос Тамари Іванівни звучав бадьоро, з тим специфічним заробітчанським акцентом, який з’являється після двадцяти років на чужині. — Ну що, вітаю! Пташка принесла на хвості, що ви вже й меблі завезли, і автоматику на ворота поставили. Молодці!
— Дякую, мамо. Так, нарешті закінчили ремонт. Ще куча боргів попереду, але хоч живемо у своєму, — стримано відповіла Мар’яна.
— Ой, та які там борги, молоді, заробите! — легковажно відмахнулася мати. — Коротше, доню, я тут подумала… Скільки можна ту спину гнути на чужих людей? Не молода я вже, здоров’я не те, та й за домом заскучала. Купую квиток на автобус. Приїду — і прямо до вас. Буду жити у твоєму котеджі.
Мар’яна заніміла. Чашка ледь не вислизнула з рук.
— Що значить «прямо до нас», мамо? А дозвіл запитає? Обговорити це? — голос дівчини затремтів від обурення.
— А що тут обговорювати? — щиро здивувалася Тамара Іванівна. — Ти ж моя старша донька! Хто як не ти має матір прихистити? В селі мені робити нічого, там нудьга, та й з батьком твоїм ми розлучені, не жити ж під одним дахом.
У твоєї сестри Аліни в Галичі всього одна кімната, куди я там зі своїми валізами на голову дитині сяду? А у сина Дениса — своя сім’я, дружина молода, нащо мені їм заважати? А у вас великий будинок, місця вистачить.
— Місця вистачить?! — Мар’яну наче окропом обдали. — Мамо, ти взагалі себе чуєш? Коли Денису треба було будуватися — ти йому ділянку сусідську викупила і грошей на хату дала!
Коли Аліна чекала дитину на першому курсі — ти їй готову квартиру в новобудові під ключ купила, ще й меблями заставила! Навіть татові ти дах і паркан поміняла! А мені? Ти хоч гривнею за ці роки допомогла, коли ми на зйомних кутках тислися і у свекрухи на голові жили?!
— Ну починається! — роздратовано кинула у слухавку мати. — Ти старша, Мар’яно! Ти завжди була самостійною, на державному вчилася, роботу хорошу знайшла, чоловіка з грошима підчепила…
— Артур не з грошима, ми пахали як прокляті! — майже кричала Мар’яна. — Ти повернулася до мене спиною, коли мені була потрібна підтримка! А тепер, коли все готово, ти вирішила приїхати на все підготовлене? Ні, мамо. Їдь до тих, у кого ти гроші вкладала!
Мар’яна кинула трубку. Її всю трясло. В цей момент у вітальню зайшов Артур. Побачивши заплакану дружину, він одразу все зрозумів — він чув уривки розмови.
— Вона таки збирається сюди? — тихо, але твердо запитав Артур.
— Вона поставила мене перед фактом, Артуре. Каже, що житиме в нас, бо в Аліни тісно, а Денису заважати не хоче.
— Мар’яно, я все розумію, це твоя мати, — Артур підійшов і взяв її за плечі, дивився прямо в очі. — Але я категорично проти. Ми цей дім будували для себе і для наших майбутніх дітей.
Ми віддаємо останні копійки за кредити. Твоя мама за двадцять років не прислала тобі навіть коробки цукерок, усе йшло молодшим. Я не дозволю, щоб тепер вона руйнувала наш спокій. Нехай Денис будує їй кімнату, він їй зобов’язаний.
Проте Тамара Іванівна була не з тих, хто легко здається. Вже за тиждень біля воріт котеджу зупинилося таксі. З автівки вийшла елегантна жінка у фірмовій португальській куртці з трьома величезними валізами.
Слідом за нею з машини підтримки вийшли молодші діти — Денис та Аліна. Вони приїхали «втихомирювати» старшу сестру.
Мар’яна вийшла на подвір’я. Слідом за нею вийшов похмурий Артур.
— Ну привіт, донечко! — Тамара Іванівна розправила руки для обіймів, наче нічого не сталося. — Бачиш, а ти казала не приїжджати. Мама слово тримає!
— Мамо, занеси валізи назад у багажник, — холодно сказала Мар’яна, не рухаючись з місця. — Я ж сказала чітко по телефону: ти тут жити не будеш.
Тут у розмову втрутилася молодша сестра Аліна, надувши губи:
— Мар’яно, ну що ти за егоїстка така? Мама двадцять років на чужині здоров’я гробила, щоб нас на ноги поставити! Має вона право на старість по-людськи пожити в місті, в комфорті? У тебе совість є?
— Моя совість чиста, Аліно! — повернулася до неї Мар’яна. — Мама гробила здоров’я, щоб купити тобі квартиру , яку ти палец об палець не вдарила, щоб заробити! Тобі зручно бути доброю за мій рахунок? Забирай маму до себе, у вас же «євроремонт», сама хвалилася!
— Куди я її заберу?! — обурився Денис, підходячи ближче. — У мене мала дитина, дружина, ми тільки хату добудували, там ще внутрішні роботи йдуть! Мар’яно, ти старша, ти повинна проявити повагу. Мама для нас усе зробила!
— Для ВАС, Денисе! Для вас, а не для мене! — у Мар’яни на очах виступили сльози, але голос звучав запекло. — Коли я виходила заміж, мама навіть на весілля не приїхала, прислала якусь скатертину! Коли ми шукали гроші на ділянку, свекруха нам позичила останні п’ять тисяч доларів, які ми вже повернули. А рідна мати сказала: «Ой, ну ви ж у місті уже, там крутіться самі». Ми крутилися! Самі! Без вашої допомоги!
Тамара Іванівна ображено скривила губи і схрестила руки на грудях:
— Ростила на свою голову… Які ж ви невдячні! Та якби не мої гроші, які я передавала в село, твій батько взагалі б ту хату завалив, ви б бомжами росли! Я вам усім дала старт!
— Ти дала старт їм двоїм, мамо, — тихо, але з глибоким болем сказала Мар’яна. — Про мене ти забула ще тоді, в школі, коли поїхала. Я сама вступала, сама шукала роботу, сама будувала життя. Ти згадала про мене тільки тоді, коли тобі знадобився безкоштовний готель із повним пансіоном.
— Мар’яно, припини цей цирк, сусіди дивляться! — підвищив голос Денис. — Заносьте валізи, потім розберетеся.
Денис підняв найважчу валізу і рушив до дверей, але Артур заступив йому дорогу. Його висока постать і кам’яне обличчя змусили брата зупинитися.
— Крок назад, Денисе, — спокійно, але з металом у голосі сказав Артур. — Це мій дім. Я за нього плачу гроші щомісяця банку.
І жодна людина, яка не поважає мою дружину, сюди не зайде. Ваша мама купила тобі ділянку — от і вези її на цю ділянку. Тобі, Аліно, вона купила квартиру — забирай маму до себе. А сюди ви без запрошення не зайдете.
— Та як ти смієш так з моїми дітьми розмовляти?! — закричала Тамара Іванівна, червоніючи від гніву. — Хто ти такий взагалі? Приймак у хаті! Мар’яно, ти кого слухаєш? Він тебе проти матері налаштовує! Пожалієш потім, на старості одна лишишся!
— Це мій чоловік, мамо. Людина, яка була зі мною щодня, коли я засинала від утоми на роботі. Людина, яка підтримувала мене, коли рідна мати навіть не дзвонила місяцями. І його думка для мене — закон.
Мар’яна підійшла до хвіртки і відкрила її навстіж.
— Розвертайтеся і їдьте. В селі є прекрасна хата з новим дахом і альтанкою, яку ти, мамо, так ретельно фінансувала. Живи там, дихай свіжим повітрям. Сюди ти можеш приїхати в гості. На чай. На дві години. Але жити тут ніхто не буде.
Аліна пирхнула, схопила маму під руку:
— Ходімо, мамо! Бачиш, яка вона стала міська, горда? Забула, звідки сама вийшла. Нехай сидить у своїх боргах, слова їй більше не скажу!
— І не кажи, — відрізала Мар’яна. — Мені спокійніше буде.
Денис мовчки потягнув валізи назад до багажника. Тамара Іванівна йшла до машини, демонстративно витираючи хустинкою сухі очі та причитаючи на всю вулицю про «нечувану чорну невдячність старшої дочки».
Коли автівка рушила з місця, на подвір’ї котеджу нарешті запанувала тиша. Мар’яна притулилася до плеча Артура, і тільки тепер дозволила сльозам вільно потекти по щоках.
Це були сльози не від образи, а від полегшення. Вона нарешті відпустила дитяче очікування материнської любові, захистивши свій власний, важкою працею побудований світ.
Галина Червона
