— Алло, мені потрібні гроші. Вісімдесят тисяч, – заявив новоспечений безробітний чоловік.
Алла дивилася, як Андрій розкладає речі по полицях у її шафі. Вони розписалися три дні тому, і ось він уже облаштовується, наче завжди тут жив. Дивне відчуття.
П’ятдесят вісім років — вік, коли вже не чекаєш чудес. Десять років удівства навчили жити самотньо.
Великий будинок здавався занадто просторим для одної людини. Чоловік залишив їй усе: стіни, пристойний рахунок у банку, заощадження. Одних відсотків вистачало на безбідне життя.
Подруги заздрили: і будинок, і гроші, і свобода. Але вночі тиша тиснула на плечі так, що Алла вмикала телевізор просто заради голосів. На останньому дні народження подруги хвалилися онуками, а вона сиділа з келихом і думала: «А мені що розповісти?»
Дітей у неї з чоловіком не було. Спочатку кар’єра, потім клініки, надії й розчарування. Змирилися. А коли чоловік помер, Алла залишилася зовсім сама.
І ось тоді з’явився Андрій.
Виставка сучасного мистецтва. Алла зайшла від нудьги. Він стояв біля картини й міркував вголос про метафізику кольору так красиво, що вона зупинилася послухати.
— Вибачте, що відволікаю, — обернувся він. — Хотілося поділитися думками.
Сивина на скронях, розумні очі, чарівна посмішка. На десять років молодший, але тримається впевнено.
Вони проговорили до закриття виставки. Він розповідав неохоче: у розлученні три роки, дружина пішла, а точніше привела іншого, забрала квартиру. Не нова іномарка, дача. Донька Ліза, двадцять вісім років, живе з ним — оренда окремого житла дорога.
— Починаю з чистого аркуша, — сказав він за кавою в найближчій кав’ярні.
Він умів бути потрібним. Дзвонив увечері, приносив квіти, слухав не перебиваючи. Відчиняв двері, називав красивою. Дрібниці, які давно зникли з життя Алли.
За півроку освідчився. Прямо в тій кав’ярні, де вперше пили каву.
— Не хочу, щоб ти була сама, — простягнув коробочку з каблучкою. — Вийди за мене. Давай проживемо решту життя разом.
Алла розплакалася від полегшення. Нарешті поруч буде людина.
Весілля зіграли скромно. Ліза прийшла в чорній сукні, схожій на траурну. Холодно привітала батька й пішла, не дочекавшись торта.
— Не звертай уваги, — прошепотів Андрій. — Їй важко. Розлучення батьків — травма. А тут одразу весілля. Звикне з часом.
Перший місяць був медовим. Андрій переїхав, і будинок ожив. Кава зранку, старий джаз у вітальні, червоне терпке на терасі ввечері. Алла прокидалася й простягалася до чоловіка. Тепло поруч. Життя повернулося в цей будинок.
— Давай приведемо твою дачу в порядок? — запропонувала вона за сніданком. — Влітку будемо туди виїжджати.
— Там стільки роботи… — Андрій зітхнув. — Дах тече, фундамент тріщить. Боюся, дорого вийде.
— У мене є гроші. Ми ж родина. Все спільне.
Його очі спалахнули вдячністю.
Вона найняла бригаду, закупила матеріали, контролювала роботу. За два місяці похилий будиночок перетворився на затишне гніздечко. Алла вибирала штори, посуд, меблі. Уявляла їхні літні сніданки на веранді.
— Ти чарівниця, — цілував Андрій, коли робота закінчилася.
Алла сяяла. Давно не відчувала себе такою потрібною.
Через три місяці після весілля Андрій зізнався: його скоротили два тижні тому.
— Ринок праці складний. Не хотів засмучувати.
Алла дістала гаманець:
— Нічого, у мене вистачить на нас обох. Але ти ж будеш шукати роботу?
— Звісно, дорога. Я ж чоловік — як же я на твоїй шиї сидіти зможу.
Тижні йшли, а він сидів удома. Вранці — телефон з кавою, вдень — серіали. Ввечері скаржився на втому від співбесід.
Алла жодного разу не бачила, щоб він кудись їхав у діловому костюмі. Жодного разу не чула ділових розмов по телефону. Зате бачила: рахунки за продукти зростали, комуналка падала на її картку, бензин у обидві машини вона заправляла сама.
— Може, влаштуєшся хоч тимчасово? — обережно запропонувала вона. — Будь-яка робота краща, ніж нічого.
Він подивився на неї, наче вона запропонувала мести вулиці:
— Я професіонал високого рівня. У мене кваліфікація, досвід. Не буду працювати за копійки. У мене репутація. Це зіпсує моє резюме.
Репутація. Алла промовчала, але всередині закрався сумнів. Яка репутація в людини, яка три місяці не знаходить роботу? Чи просто не хоче?
А потім в’їхала Ліза.
Андрій подзвонив, коли Алла була в салоні на манікюрі:
— Дорога, у Лізи проблеми. З подругою посварилися, з якою їй довелося з’їхатися після мого переїзду до тебе, та її виганяє. Чи можна вона поживе у нас пару тижнів?
У нас?! Слово різало слух. Але Алла почула в голосі благання:
— Гаразд. Пару тижнів.
Ліза приїхала з трьома валізами, сумками, коробками. Речей було стільки, наче переїжджала вона назавжди.
— Дякую, що прихистили, — кинула дівчина, не дивлячись на Аллу.
Вона зайняла гостьову кімнату на другому поверсі. Ту саму, яку Алла облаштовувала для племінників. Ліза не спитала дозволу — просто переставила меблі, розставила косметику по всій ванній.
За вечерею сіла на місце Алли — біля вікна. Алла пересіла до плити, було не зручно.
— Тату, дай картку, потрібні продукти, — попросила Ліза.
Андрій винувато подивився на Аллу:
— У мене грошей немає, доню… Дорога, ти не могла б?
Алла мовчки простягнула п’ять тисяч. Ліза взяла, навіть не подякувавши. І не дякувала й після ще одного разу, і ще.
Два тижні перетворилися на місяць. Потім на два. Ліза не шукала житло. Працювала віддалено — цілими днями сиділа в кімнаті за комп’ютером. Ввечері спускалася й вимагала тиші.
— Я працюю, втомлююся. Мені потрібно відпочити, — пояснювала вона з викликом.
Алла мовчки йшла до спальні. У власному будинку почала почувати себе гостею.
Одного разу не витримала. Андрій і Ліза дивилися фільм, Алла підійшла:
— Коли Ліза з’їде?
Андрій нахмурився:
— Вона шукає житло.
— Два місяці? У неї робота є, зарплата. Може орендувати.
Ліза повернулася, в очах холод
— Я вам що, заважаю?
— Це моя донька, — голос Андрія став твердим. — Вона завжди може розраховувати на мене.
— А я? — тихо запитала Алла. — На що я можу розраховувати?
Він подивився незрозуміло:
— У тебе будинок, гроші. Чого не вистачає?
Будинок, який з кожним днем переставав бути її будинком.
Ще через місяць Андрій попросив грошей. Велику суму.
Вони сиділи ввечері на кухні. Андрій мовчав увесь день, явно щось обдумуючи.
— Алло, мені потрібні гроші. Вісімдесят тисяч.
Вона поставила чашку:
— Для чого така сума?
— Я не можу тобі сказати, — спробував усміхнутися. — Ти ж мені довіряєш? Просто повір, мені потрібно.
Він обійняв її, пошепки говорив ласкаві слова. Алла перевела гроші без зайвих питань.
Через місяць повторилося:
— Дай ще вісімдесят.
— Андрію, для чого? Вже другий раз. Це великі гроші.
— Секрет, кохана.
— Ні, — вона похитала головою. — Сто шістдесят за два місяці — серйозна сума. Ми родина, витрати потрібно обговорювати. Поясни.
Андрій довго мовчав. Дивився у вікно, на руки, куди завгодно, тільки не на Аллу. Потім важко видихнув:
— На іпотеку.
— Яку іпотеку? Ти ще квартиру купив?
— Ні, — він потер обличчя руками. — Я плачу за свою квартиру. За двокімнатну в центрі.
Алла відчула, як усередині холоне:
— Як це за свою? Ти говорив, що у тебе нема квартири. Я перед весіллям питала напряму — є борги, кредити? Ти сказав — ні!
— Я збрехав, — просто відповів Андрій. — Ти б не вийшла заміж, якби дізналася. Тому збрехав. Вибач, але вибору не було.
— Який борг? Скільки залишилося?
— Девяносто тисяч доларів.
Алла лише присвистнула.
Вона встала, пройшла до вікна, постояла. Постаралася взяти себе в руки. Повернулася, сіла навпроти:
— Ліза хоч щось платить? Вона там зареєстрована?
— Ні! — Андрій обурився, схопився. — Я не збираюся брати гроші з доньки! Це моя дитина! Я повинен її забезпечувати! Це я повинен їй допомагати, а не вона мені!
— Але й потягнути не можеш, — холодно помітила Алла. — Роботи немає четвертий місяць. Звідки гроші ти збирався брати? Я допомагаю твоїй доньці — не ти!
Андрій подивився з надією:
— І що?! У тебе гроші є. Ти забезпечена жінка. Ти ж допоможеш! Ти повинна мені дати грошей! Ми родина тепер.
Родина. Ось для чого він одружився.
Алла налила води, випила ковтком:
— У мене інша ідея. Ти живеш у мене. Ліза живе тут. Двокімнатна вам не потрібна. Продай квартиру, погаси борг, купи Лізі студію або однушку. Вистачить на решту грошей.
Обличчя Андрія темнішало:
— Я не буду продавати! Ліза буде тіснитися в студії? А якщо родину заведе? Заміж вийде? Де чоловіка приймати? Дітей ростити — в однушці?
— Лізі двадцять вісім років, — Алла зберігала спокій. — Вона доросла людина. Хоче простору квартиру — нехай сама платить. Працює ж. Я на вашу іпотеку більше ні копійки не дам.
Тиша. Важка, гнітюча.
Андрій повільно встав і промовив чітко:
— І навіщо ти мені тоді взагалі потрібна?
Ось воно. Чесно. Без прикрас.
Алла гірко усміхнулася:
— Знаєш, у мене точно таке ж питання, Андрію. Навіщо ти мені?
Розлучення оформили швидко. Андрій намагався щось відсудити через адвоката, але все було куплено до шлюбу. Він не міг претендувати ні на що.
Ліза з’їхала в день подання документів. Без прощань, без пояснень. Просто зібрала коробки й зникла.
Андрій пішов останнім. Стояв у передпокої з сумкою, дивився, наче вона його зрадила.
— Ти пошкодуєш. Ти згниєш тут сама у своєму великому будинку — сказав тихо.
— Ні, — відповіла Алла твердо. — Не пошкодую.
І зачинила двері.
Минуло півроку.
Алла сиділа в кав’ярні біля вікна. На столі — чашка кави й книга. Вона нікого не чекала. І їй було добре. По-справжньому добре.
Телефон завібрував — повідомлення від подруги:
«Бачила твого. Знову одружився. На жінці постаршій. Говорять, у неї квартири в оренду здаються.»
Алла усміхнулася й прибрала телефон у сумку.
Нехай. Це вже не її проблеми. Нехай нова дружина розбирається зі своїм придбанням.
Вона допила каву, розрахувалася, вийшла на вулицю. Сонце світило яскраво, вітер розвівав волосся. Попереду був цілий день — вільний, спокійний, свій власний.
І це було справжнє щастя.
Для себе Алла вирішила одне: більше ніяких штампів у паспорті. Якщо колись і зустріне когось — будуть жити окремо. Кожен у своєму будинку, кожен зі своїми грошима.
А заощаджені гроші вона витратить на подорожі. Давно мріяла про Італію. Або на нову машину — її стара вже п’ять років служить. Або просто покладе в банк під хороші відсотки.
Вік, знаєте, зобов’язує думати про майбутнє. Про своє майбутнє.
