Це була найхолодніша ніч лютого. Вітер свистів між панельними багатоповерхівками, засипаючи снігом очі, а Андрій стояв під під’їздом рідної сестри, стискаючи в руках лише порожній гаманець і старий телефон.
Холодний прийом
— Алло, Оксано, ну пусти переночувати! — голос Андрія тремтів чи то від холоду, чи то від розпачу. — Я на вокзалі не зміг, там поліція ганяє, а готелі… ти ж знаєш.
З динаміка почулося коротке, роздратоване зітхання.
— Сам зі своїми проблемами розбирайся, — відрізала сестра. — Спадок отримав? Отримав. А тепер, бач, до хати його пускай, їсти дай! Чи не занадто тобі буде, братику?
— Оксано, ти ж знаєш, що з тим спадком вийшло! Мене ошукали, я довірився не тим людям. Я ж не прошу грошей, просто перечекати ніч. Ради Бога пусти, на вулиці мінус двадцять, я тут і замерзнути можу!
— Нічого не знаю, — відповіла без нотки жалю сестра. — Треба було думати, коли ти батькову машину продавав і обіцяв «за місяць стати мільйонером». Де твої мільйони? Шукай їх у кучугурах.
Почулися короткі гудки. Андрій притулився лобом до холодного металу домофона. Він знав: Оксана не просто зла, вона насолоджується моментом. Коли не стало батька і залишив Андрію гараж та авто, а їй — лише стару дачу в селі, вона три місяці з ним не розмовляла. Тепер колесо фортуни зробило повний оберт.
Битва за поріг
Він набирав знову і знову, поки вона нарешті не взяла трубку, ймовірно, щоб просто накричати.
— Ти не розумієш! — вигукнув Андрій, випереджаючи її гнів. — Я вже пальців на ногах не відчуваю. Ти що, хочеш, щоб завтра в новинах написали про твого брата-бурульку?
— Я хочу, щоб ти нарешті став дорослим! — закричала Оксана у відповідь. Голос її став дзвінким і гострим, як бритва. — Ти все життя їхав на чужих горбах. Мама тобі пиріжки носила, тато борги віддавав, а тепер я маю стати твоєю рятувальною станцією? У мене сім’я, Андрію! У мене діти сплять!
— То пусти мене в коридор! Я на килимку полежу, як пес, мені байдуже! — Андрій уже майже плакав. — Невже те залізо, та машина, варта людського життя? Ми ж рідні!
— Рідні то рідні, а совість різна, — прошипіла вона. — Знаєш, що мені сказав чоловік, коли ти навіть не заїхав допомогти дах на дачі перекрити? Він сказав: «Твій брат згадує про нас, тільки коли йому порожньо в шлунку». І він мав рацію! Ти егоїст, Андрію. Чистокровний, рафінований егоїст.
— Я був дурнем, визнаю! — кричав він у слухавку, переступаючи з ноги на ногу. — Я віддам тобі ту дачу, я перепишу все, що захочеш, тільки не лишай мене тут!
— Ой, подивіться на нього! Пан дарує мені мою ж власність? Та та дача і так розвалюється, як і твоє життя. Знаєш що? Іди до своїх «партнерів», з якими ти бізнес відкривав. Де вони? Чому не гріють тебе зараз?
Остання спроба
— Оксано, будь ласка… Я просто хочу вижити. Невже в тобі не лишилося нічого людського? Згадай, як ми в дитинстві на одній санчатах каталися…
— Ти мене з тих санчат завжди штовхав у кропиву, — сухо зауважила вона. — І зараз ти робиш те саме. Твоя поява — це чергова порція проблем. Ти зараз зайдеш, почнеш жалітися, просити грошей на «новий стартап», а потім винесеш мій телевізор, поки ми будемо спати?
— Та як ти можеш таке думати?! — обурився Андрій, і в його голосі вперше прокинулася гордість. — Я ніколи у тебе нічого не вкрав!
— Ти вкрав у мене спокій! Кожного разу, коли дзвонить телефон, я здригаюся, бо знаю — це або колектори твої, або чергова історія про те, як тебе «підставили». Досить! На вулиці холодно? Зайди в цілодобову аптеку, погрійся. Чи в церкву сходи, помолися за свою чесність.
— Ти просто, Оксано. Звичайна холодна каменюка.
— Можливо, — спокійно погодилася вона. — Але цій каменюці тепло в її власному домі, який вона побудувала без батькових подачок. А ти мерзни. Може, лід на вухах допоможе тобі краще чути голос розуму.
Клацання. Цього разу вона вимкнула телефон зовсім.
Андрій дивився на темні вікна п’ятого поверху. Раптом одне вікно засвітилося. Фіранка смикнулася. Він затамував подих, сподіваючись, що замок на дверях зараз клацне.
Але світло згасло так само швидко, як і його надія. Він розвернувся і пішов у ніч, де сніг продовжував замітати сліди людини, яка мала все, але не цінувала нікого.
Андрій пішов, але ніч тільки починалася, а совість — штука тонка: вона або мовчить, як риба, або починає гризти, коли згасає світло.
По той бік скла
Оксана стояла на кухні, стискаючи в руках порожню чашку. Руки злегка тремтіли. Вона чула, як під під’їздом захлопнулися двері чиєїсь машини, і цей звук здався їй пострілом.
— Чого не спиш? — почувся з порога сонний голос чоловіка. Ігор стояв, спершись на одвірок, і мружився від світла витяжки.
— Андрій приходив. Точніше, дзвонив знизу, — коротко кинула вона, не повертаючись.
Ігор зітхнув і підійшов до чайника.
— Знову гроші?
— Гірше. Переночувати просився. Каже, замерзає. На вулиці дійсно лютий мороз, Ігоре.
— І що ти? — чоловік пильно подивився на дружину.
— А що я? — вона різко розвернулася, і в її очах спалахнув вогонь. — Я сказала, щоб розбирався сам! Скільки можна, Ігоре? Він профукав усе: квартиру, машину, батькові гроші. Він згадує про мене лише тоді, коли йому притисне хвіст! Чому я маю бути вічною нянькою для тридцятирічного лобуря?
— Не кричи, дітей розбудиш, — спокійно зауважив Ігор. — Ти все правильно сказала. Він дорослий чоловік. Але… там реально мінус двадцять два. Якщо з ним щось станеться, ти собі цього не пробачиш. Не тому, що ти його любиш, а тому, що ти — це ти.
— Ой, не треба мене совістити! — Оксана з силою поставила чашку на стіл. — Він маніпулятор. Він знає, на які кнопки тиснути. «Ми рідні», «згадай санчата»… А він згадав про мене, коли святкував свій «успіх» у ресторанах? Жодного разу не зателефонував!
Тінь у дворі
Вона підійшла до вікна і обережно відсунула штору. Двір був порожнім. Лише ліхтар хитався на вітрі, відкидаючи довгі, ламані тіні на свіжий сніг. Андрія ніде не було.
— Пішов, — прошепотіла вона, і в грудях щось неприємно стиснулося.
— Може, до друзів поїхав? — припустив Ігор.
— Яких друзів? Ті прихлібачі зникли разом із останнім доларом у його кишені. Він же гордий, до останнього не дзвонив.
Вона знову схопила телефон. Пальці самі набрали номер, але механічний голос укотре повторив: «Абонент поза зоною досяжності».
— Вимкнув… Спеціально вимкнув, щоб я мучилася! — Оксана почала міряти кухню кроками. — Це його черговий спектакль.
Зараз десь сидить у під’їзді сусіднього будинку і чекає, поки я побіжу його шукати. Не дочекається!
— Оксано, заспокойся, — спробував втрутитися чоловік.
— Не заспокоюсь! Бо він виставив мене монстром! «Відьма», «каменюка»… А я просто хочу жити нормально! Я не хочу, щоб у моїх дверях стирчали записки від його кредиторів! Я не хочу пояснювати дітям, чому дядько Андрій знову виглядає як безхатько!
Нічний пошук
Минуло десять хвилин. Оксана сиділа в кріслі, втупившись у стіну. Раптом вона схопилася і почала гарячково одягати пуховик прямо поверх піжами.
— Ти куди? — здивувався Ігор.
— Піду подивлюся. Просто за ріг зайду. Раптом він там впав? Замерзне ж, дурень, а мені потім перед мамою на тому світі відповідати.
— Я з тобою, — зітхнув чоловік, знімаючи з гачка ключі від машини.
Вони об’їхали три квартали. Оксана прилипла до скла, вдивляючись у кожну постать, у кожен темний куток біля магазинів. Серце калатало десь у горлі.
Вона вже не думала про гараж, про машину чи про його егоїзм. Перед очима стояв маленький Андрійко, який колись боявся темряви і завжди тримав її за руку.
Нарешті, біля цілодобового кіоску на зупинці вони побачили знайому постать. Андрій сидів на лавці, загорнувшись у тонку куртку, і намагався розтерти затерплі руки. Він виглядав абсолютно зламаним.
Ігор зупинив машину. Оксана вискочила першою.
— Ти що, з глузду з’їхав?! — закричала вона на весь район, підбігаючи до нього. — Ти чому телефон вимкнув?
Андрій повільно підняв голову. Його обличчя було блідим, а губи — синіми.
— Ти ж сказала… йти до аптеки, — ледь чутно промовив він. — А вона зачинена на перерву.
Оксана замовкла. Весь її гнів кудись випарувався, залишивши лише втому та гіркий присмак жалю. Вона схопила його за рукав і потягнула до машини.
— Вставай. Швидко! Живо в машину, поки я не передумала!
— Оксано, я… — почав був він.
— Мовчи! — відрізала вона, запихаючи його на заднє сидіння. — Зайдеш, помиєш ноги в гарячій воді, з’їси тарілку супу і ляжеш у коридорі на розкладачці. А завтра… завтра ми будемо говорити про те, як ти будеш віддавати борги. І не мені, Андрію. А собі. Ти підеш працювати, навіть якщо це буде вантаження цегли. Зрозумів?
Андрій мовчки кивнув, втиснувшись у тепле сидіння. В машині пахло кавою та ароматизатором «нова машина» — запахом стабільного, спокійного життя, від якого він сам себе відрізав.
Оксана відвернулася до вікна, щоб він не бачив, як по її щоці котиться сльоза. Вона все ще сердилася. Вона все ще вважала його егоїстом. Але сьогодні вночі мороз програв.
Юлія Хмара
