Настя сиділа за кухонним столом у маленькій орендованій квартирі на околиці Києва, переглядаючи оголошення про житло на екрані ноутбука. Було вже пізно ввечері, і її чоловік, Андрій, варив чай, намагаючись підбадьорити її.
— Настю, не переживай, знайдемо щось нормальне, — сказав він, ставлячи перед нею чашку з м’ятою. — Ми ж тільки одружилися, все попереду.
Вона зітхнула, відкидаючись на стільці. Їй було 28 років, і життя здавалося таким яскравим після весілля. Але реальність кусалася: їхня тимчасова квартира була тісною, з сусідами, що постійно сварилися, і вони мріяли про власний куточок.
Настя виросла без батька — той зник 15 років тому, коли їй було 13. Мама казала, що він поїхав на заробітки й просто не повернувся.
Жодного дзвінка, жодного листа. Настя звикла до цього, виростила себе сама, закінчила університет, знайшла роботу в маркетингу. Мами не стане п’ять років тому, і тепер Настя мала тільки Андрія.
— Я просто хочу, щоб у нас був дім, — прошепотіла вона. — Не хочу, як у дитинстві, переїжджати з місця на місце.
Андрій обійняв її.
— Знайдемо. Обов’язково.
Наступного дня, коли Настя поверталася з роботи, біля під’їзду стояв незнайомий чоловік. Він був років п’ятдесяти п’яти, з сивиною на скронях, у старому пальто й з валізою в руках. Він посміхнувся, побачивши її.
— Настю? Доню?
Вона завмерла. Це слово — “доню” — вдарило, як грім. Вона впізнала його: ті самі очі, той самий ніс. Батько. Василь.
— Ви хто? — запитала вона холодно, хоч серце калатало.
— Настю, це я, твій батько. Василь. Я повернувся.
Вона відступила.
— Повернулися? Після 15 років? Де ви були? Чому не дзвонили?
Василь опустив очі.
— Доню, це довга історія., я був на заробітках. Потім борги. Вийшов, шукав тебе. Дізнався від сусідів, що мами не стало.
Вибач, що не раніше.
Настя відчула гнів.
— Вибач? Ти кинув нас! Мама працювала на трьох роботах, щоб мене прогодувати. А ти — “вибач”? Іди геть. У мене тепер своє життя.
Вона повернулася й пішла до квартири, не озираючись. Андрій, почувши історію, обійняв її.
— Якщо не хочеш, то й не треба. Але може, дати шанс?
— Ні, — відрізала вона. — Він мене кинув.
Але Василь не зник. Наступного дня він чекав біля її роботи з букетом квітів.
— Настю, прошу, вислухай. Я не прошу прощення одразу. Просто поговоримо.
Вона хотіла пройти повз, але щось зупинило. Може, цікавість.
— Гаразд, п’ять хвилин.
Вони сіли в кафе навпроти. Василь розповів: поїхав на заробітки, щоб побудувати хату, але потрапив у халепу з роботодавцем, борги, суд. Сидів чотири роки. Потім шукав роботу, але здоров’я підвело.
— Я завжди думав про тебе, — сказав він. — Ось, фото твоє з дитинства ношу.
Він показав зім’ятий знімок. Настя відвела погляд.
— Пізно, тату. У мене тепер чоловік, життя своє.
— Я чув, ви одружилися. Вітаю. Може, познайомиш?
Вона похитала головою.
— Ні. Не зараз.
Але Василь був хитрий. Він не наполягав, а приходив потроху: то приніс коробку цукерок “для доньки”, то розповів анекдот з минулого. Андрій бачив, як Настя розм’якшується.
— Він здається щирим, — сказав Андрій одного вечора. — Може, запросити на вечерю?
Настя зітхнула.
— Добре. Але тільки раз.
Вечеря пройшла напружено. Василь прийшов з пляшкою.
— Андрію, радий познайомитися. Настя розповідала, ти програміст?
Андрій кивнув.
— Так. А ви чим займалися?
— Будівництвом. Тепер шукаю роботу.
Вони говорили про дрібниці. Василь розповів історії з Настиного дитинства: як вона впала з велосипеда, як співала пісні.
— Пам’ятаєш, Настю, як ми в парку годували голубів? — усміхнувся він.
Вона кивнула, неохоче.
— Пам’ятаю. Але потім ви поїхали.
Василь зітхнув.
— Я шкодую щодня. Але я тут, щоб виправити.
Поступово Василь утерся в довіру. Він допомагав: полагодив кран у квартирі, коли Андрій був зайнятий.
— Дякую, тату, — сказала Настя вперше.
Він сяяв.
— Для тебе все, доню.
Вони шукали квартиру. Оголошення були дорогими: двокімнатна в центрі — 5000 гривень на місяць.
— Де взяти гроші? — скаржилася Настя Андрію.
Тут Василь втрутився.
— Доню, я маю знайомого. Петро, мій товариш з заробітків. Він виїхав до Польщі, а квартиру в Києві хоче здавати. Дешево, бо довіряє мені.
Настя зацікавилася.
— Яка квартира?
— Двокімнатна, на Подолі. Меблі, все є. 3000 на місяць. Але він хоче наперед за рік, бо за кордоном.
Андрій подивився скептично.
— А фото є?
— Нема, але я бачив. Нормальна. Петро сказав, ключі в мене.
Настя повірила. У неї навіть думки не було, що батько може кинути знову. Він же змінився!
— Гаразд, тату. Давай подивимося.
Але Василь сказав:
— Доню, Петро поспішає. Якщо хочете, платіть наперед, і ключі ваші. Я гарантую.
Вони позичили в друзів, зібрали 36 000 гривень.
— Ось, тату, — сказала Настя, передаючи гроші.
Він узяв, поцілував її в щоку.
— Дякую за довіру. Завтра ключі.
Але завтра Василь не прийшов. Дзвонили — телефон вимкнений. Настя заплакала.
— Він мене обманув! Знову!
Андрій заспокоював.
— Знайдемо його.
Знайшли адресу, яку Василь дав. Прийшли — стара хрущовка. Двері відчинив сусід.
— Квартира? О, то ж Василь тут жив. Але вчора з’їхав.
Вони увійшли. Видовище було жахливе: шпалери обдерті, жовті від часу, диван продавлений, з пружиною, що стирчала, килим у плямах.
— Боже, — прошепотіла Настя. — Це пастка.
Андрій оглянув.
— Він нас обдурив. Гроші забрав.
Настя сіла на підлогу й заплакала.
— Як я могла повірити?
Але історія не закінчилася. Вони пішли в поліцію, шукали Василя. Виявилося, він шахрай. Але Настя виросла сильною. Вони знайшли іншу квартиру, дешевшу, і почали нове життя.
А батько? Зник, як 15 років тому. Але тепер Настя знала: довіра — це не сліпа віра.
Минуло пів року. Настя з Андрієм оселилися в новій квартирі — маленькій, але своїй, на Лівому березі. Стіни пофарбували в теплий бежевий, повісили полиці з книгами, поставили великий стіл, за яким тепер вечеряли без поспіху.
Настя навчилася готувати борщ краще за маму, а Андрій освоїв ремонт — сам полагодив розетку й дверцята шафи. Гроші, які втратили на Василя, повернули по крихтах: друзі пробачили борги, на роботі Насті дали премію. Життя повільно вирівнювалося.
Але рана не загоювалася. Настя іноді прокидалася серед ночі від сну, в якому знову передавала батькові пачку купюр. Вона не плакала вже — просто лежала, дивлячись у стелю, і думала: чому так болить, якщо я його й не знала по-справжньому?
Одного березневого вечора пролунав дзвінок у двері. Андрій був на зміні, Настя сама. Вона підійшла до вічка й завмерла: на майданчику стояв Василь.
Старший, худіший, у тому ж пальті, але чистому. В руках — стара картонна коробка.
— Настю, — тихо сказав він крізь двері. — Я знаю, що ти не відчиниш. Просто послухай.
Вона мовчала.
— Я прийшов не просити. Я прийшов повернути.
Настя притулилася лобом до холодних дверей.
— Я продав усе, що мав. Машини не було, квартири теж. Але знайшов роботу на будівництві, жив у гуртожитку. Оце — твої гроші. Усі тридцять шість тисяч. Я відкладав по трохи. Не чекай, що повірю тобі одразу. Просто візьми.
Він поставив коробку на килимок біля дверей і відступив.
— Я піду. Якщо захочеш — я в Києві, на Троєщині, у старому гуртожитку. Номер той самий, що був. Вибач, доню. Цього разу — назавжди.
Кроки стихли. Настя довго стояла, потім відчинила двері. Коробка була важкою: акуратно складені пачки по п’ятсот гривень, перев’язані гумкою. Зверху — аркуш паперу. Почерк старий, нерівний.
«Настю, я не прошу повернутися в твоє життя. Я просто хочу, щоб ти знала: я не втік цього разу. Я повернув те, що вкрав. І якщо колись захочеш поговорити — я чекатиму. Тато.»
Настя сіла на підлогу в коридорі й заплакала — тихо, без ридань. Андрій повернувся о півночі, знайшов її з коробкою в руках.
— Що будемо робити? — запитав він.
Вона довго мовчала.
— Не знаю. Може, віддамо ці гроші на благодійність. А може… колись я подзвоню. Не зараз. Але коли буду готова.
Андрій обійняв її.
— Разом вирішимо. Як завжди.
Весна прийшла рано. На балконі Настя посадила м’яту — ту саму, що любив варити Андрій. Росла вона повільно, але вперто.
Одного вечора Настя набрала номер, який пам’ятала з дитинства. Гудки. Потім — тихий голос:
— Алло?
— Це я, — сказала вона. — Просто хотіла перевірити, чи ти там.
— Я тут, доню.
— Добре. Поки що — до побачення.
Вона поклала трубку. Серце калатало, але вже не від гніву. Від чогось нового — можливо, від надії, яку вона сама собі дозволила. Маленьку, обережну, як перші листочки м’яти на балконі.
Життя тривало. І цього разу Настя знала: вона сама вирішує, кому відчиняти двері.
Юлія Хмара
