Тетяна ледь не впустила чашку з кавою, коли мобільний вибухнув тривожним дзвінком від баби Галі, сусідки по покійній бабусі.
— Ало, Таню! Ти там у своєму місті спиш, а у тебе тут чужі люди уже дах збираються міняти! Шифер летить на землю, як осіннє листя! — заверещала у слухавку сусідка. — Якісь молодики з драбинами, кажуть, що «все схвачено». Ти давала дозвіл?
— Який дозвіл, бабо Галю?! Я завтра збиралася приїхати вікна мити! Нікого я не наймала! — Тетяна вже хапала ключі від машини, на ходу вдягаючи кросівки.
За дві години її «чері» загальмував біля знайомих воріт, підіймаючи хмару пилу. Картина була епічна: на подвір’ї стояв старий вантажний бус, двоє кремезних хлопців у заляпаних комбінезонах енергійно скидали старий шифер прямо на бабусині улюблені півонії, а на ґанку, по-господарськи склавши руки на грудях, стояв чоловік у солідному костюмі, який зовсім не пасував до сільського пейзажу.
— Ану припиніть негайно! — закричала Тетяна, вибігаючи з машини. — Ви що творите? Це приватна власність!
Чоловік у костюмі повільно озирнувся і зверхньо глянув на дівчину.
— Шановна, не заважайте працювати. Тут іде капітальний ремонт. Об’єкт готується до експлуатації.
— Який об’єкт? Яка експлуатація? Це хата моєї бабусі, я — єдина спадкоємиця! — Тетяна відчула, як від обурення у неї починає сіпатися око. — Хлопці, злазьте з даху, бо зараз викликаю поліцію!
Один із робітників, витерши піт із чола, гукнув зверху:
— Нам сказали — ми робимо. Питання до Віктора Степановича.
Віктор Степанович, той самий чоловік у костюмі, дістав із теки якийсь папірець і помахав ним перед носом Тетяни.
— Дивіться сюди, дівчино. Ось договір оренди з правом викупу, підписаний Петром Івановичем Сидоренко. Він сказав, що це його родова садиба, і він вирішив зробити тут гостьовий будинок.
Тетяна на секунду заціпеніла, а потім її прорвало:
— Петро Івановичу? Мій дядько Пєтя, який десять років не з’являвся, бо винен половині села грошей? Та він до цієї хати не має жодного стосунку! Вона за заповітом моя! Ви хоч документи на право власності перевіряли, «інвесторе» недороблений?
— Послухайте, не підвищуйте на мене голос! — спалахнув Віктор Степанович. — Я вклав сюди вже купу грошей, замовив металочерепицю, найняв бригаду. Петро запевнив, що всі папери в порядку, просто «в процесі переоформлення».
— То виходить, ви — два чоботи пара! Один шахрай, а інший — невіглас! — Тетяна вперлася руками в боки. — Зараз же повертайте шифер на місце!
— Та він же колотий! — вигукнув робітник з даху. — Як ми його назад покладемо? Він же розсипається!
— Мене це не обходить! — Тетяна вже не стримувалася. — Хоч на клей саджайте, хоч зубами тримайте! Ви зруйнували мій дах без жодного юридичного підґрунтя. Це самоправство! Це грабіж серед білого дня!
— Дівчино, давайте без істерик, — спробував змінити тон Віктор Степанович. — Ну помилилися ми з контрагентом. Давайте я дороблю дах, а ви мені потім відшкодуєте витрати, і ми домовимося про оренду…
— Відшкодую? Ви серйозно? Ви вдерлися на мою територію, знищили квіти, розібрали покрівлю, а тепер хочете, щоб я вам за це заплатила? — Тетяна вихопила телефон. — Все, розмова закінчена. Алло, поліція? Тут невідомі особи розбирають мій будинок!
Почувши про поліцію, робітники почали швидко спускатися.
— Степановичу, ми в такі ігри не граємо, — буркнув той, що старший. — Казав я вам, що треба витяг з реєстру подивитися, а ви — «Петро свій чоловік, Петро не обмане». Самі тепер розгрібайте.
— Куди ви? А дах? — розгублено крикнув «інвестор».
— Дах тепер — ваша совість! — відрізала Тетяна. — І якщо до вечора тут не буде тимчасового накриття, я подам до суду не тільки за псування майна, а й за моральні збитки. А з дядьком Петьою я розберуся окремо — нехай готує пояснення, де він взяв «родову садибу».
Віктор Степанович стояв посеред двору, дивлячись на купу битого шиферу та розлючену власницю. Сонце сідало, а над розібраною хатою починали збиратися перші хмари. День обіцяв бути довгим, а судова тяганина — ще довшою.
— Ну що, «господарю», — єхидно вставила баба Галя, яка весь цей час спостерігала за скандалом через паркан. — Можу позичити брезент. Але задорого. Бо за дурість треба платити!
Віктор Степанович стояв, розгублено кліпаючи очима, поки його «професійна бригада» блискавично пакувала інструменти в бус. Хлопці працювали зі швидкістю, якій би позаздрили формульні механіки на піт-стопі — за дві хвилини від них залишився лише шлейф сизого диму та декілька розтоптаних півоній.
— Тетяно, зачекайте, — нарешті вичавив із себе «інвестор», намагаючись повернути обличчю вираз ділової впевненості, хоча краватка набік і краплі поту на лисині псували весь ефект. — Давайте як дорослі люди. Петро сказав, що ви за кордоном, що вам ця хата — як кістка в горлі, і ви тільки й мрієте її здихатися. Я ж хотів як краще! Подивіться на цей шифер — він же мохом поріс, там грибок, там екологічна катастрофа!
— Ви мені про екологію не розповідайте! — відрізала Тетяна, крокуючи до порога і демонстративно замикаючи двері на ключ, який витягла з кишені. — Моя «кістка в горлі» — це мої спогади, моя спадщина і мої правила. А ваш Петро — звичайний аферист, який, мабуть, уже вимкнув телефон і святкує отримання завдатку десь у найближчому шинку.
— Я дав йому три тисячі доларів! — вигукнув Віктор Степанович, і в його голосі вперше почулися нотки справжнього відчаю. — Під чесне слово! Він обіцяв привезти документи завтра!
— Ну то завтра й приїжджайте… разом із поліцією та адвокатом. А зараз — забирайте свою машину з мого подвір’я. Бо я зараз викличу евакуатор, і це буде друга серія вашого фінансового фіаско.
Тетяна підняла з землі шматок розбитого шиферу й оцінила масштаб трагедії. Крокви були голі, небо дивилося прямо в горище, а прогноз погоди на смартфоні зрадницьки показував значок зливової хмари на вечір.
— І що тепер? — Віктор Степанович підійшов ближче, дивлячись угору. — Якщо зараз піде дощ, вашій хаті кінець. Стеля впаде, підлога здується. Я готовий… ну, я можу купити плівку.
— Ви «можете»? — Тетяна різко розвернулася. — Ви зобов’язані! Ви приїхали сюди господарювати без запрошення, то тепер будьте ласкаві забезпечити герметичність об’єкта. Бабо Галю! — гукнула вона через паркан. — У вас драбина залишилася від сина?
Сусідка, яка насолоджувалася виставою більше, ніж будь-яким турецьким серіалом, миттєво озвалася:
— Є, Танюша, є! І драбина є, і мотузки. Тільки ж цей панич у костюмі на дах не полізе, у нього ж штани луснуть від напруги!
Віктор Степанович почервонів так, що став кольором як стиглий помідор.
— Я сам усе зроблю! Я в молодості на будівництві підробляв! — він скинув піджак прямо на запилену траву, засукав рукави білосніжної сорочки й з ненавистю подивився на свій блискучий автомобіль. — Тетяно, де тут найближчий будівельний магазин?
— За три кілометри, біля станції. І покваптеся, бо перша крапля вже впала мені на ніс.
Наступні три години в селі запам’ятають надовго. Солідний чоловік у штанах від відомого бренду, заляпаних білою гнилю від старого дерева, повзав по балках, намагаючись закріпити величезні шматки синього поліетилену. Тетяна стояла внизу, як суворий прораб, і коригувала кожен його рух.
— Лівіше! Тягніть сильніше, воно ж провисає! — командувала вона. — Якщо вночі там збереться вода і все це рухне мені на голову, ви будете не гостьовий будинок будувати, а нову хату з фундаменту!
— Та тягну я, тягну! — долинало зверху кряхтіння. — Ой! Цвях у черевик заліз! Тетяно, це негуманно!
— Негуманно — це продавати чуже майно, Вікторе Степановичу! — вставила баба Галя, підносячи Тетяні чашку парного молока. — Ви працюйте, працюйте. Тетяна дівчина добра, може, навіть дозволить вам у сараї переночувати, якщо дощ стіною піде. Але за оренду сараю теж треба платити!
Коли останній край плівки був притиснутий цеглинами, почалася справжня злива. Віктор Степанович зліз із даху мокрий до нитки, з подряпиною на щоці та повною відсутністю колишньої пихи. Він стояв під навісом ганку, важко дихаючи.
— Ну що, спадкоємице… — прохрипів він. — Тепер ми квити?
— Квити? — Тетяна скептично оглянула його жалюгідний вигляд. — Ви тільки-но виправили те, що самі й зіпсували. А як щодо моїх півоній? А як щодо психологічної травми баби Галі, яка ледь інфаркт не отримала, побачивши рейдерське захоплення?
Віктор зітхнув, дістав із мокрої кишені візитку, яка перетворилася на шматок розмоклого картону, і поклав її на стіл.
— Завтра я приїду з юристом. Ми знайдемо Петра. Я обіцяю, що покрию вам дах нормальною черепицею за свій кошт — просто щоб ви не подавали заяву. Мені репутація дорожча за ці гроші.
— Подивимося, — пом’якшала Тетяна, бачачи, як «інвестор» намагається витерти обличчя мокрим піджаком. — Але наступного разу, коли захочете купити нерухомість, хоча б постукайте в двері до сусідів. У селі баба Галя знає більше, ніж державний реєстр.
— Це точно, — підморгнула сусідка. — А Петро твій, Таню, якраз через два двори у кума сидить, я бачила, як він з пляшкою заходив. Можемо встигнути, поки не пропив ті три тисячі!
Очі Віктора Степановича спалахнули праведним гнівом. Не чекаючи запрошення, він кинувся до машини. Вечір у селі перестав бути монотонним— почалося полювання на «головного архітектора» всієї цієї афери.
Тетяна ж залишилася на ґанку, слухаючи, як дощ барабанить по тимчасовій синій плівці, і вперше за день посміхнулася.
Спадщина вимагала міцних нервів, але вона була до цього готова.
Олеся Срібна
