Насті якось не пощастило з самого початку. Після школи нікуди не вступила і залишилася в рідному селі. Пішла працювати на ферму.
Важке, задушливе повітря пізнього літа висіло над селом Озерне, наче просякнуте запахом пилюки, гною та гіркого полину. Здавалося, саме життя тут сповільнило свій біг, заколисане одноманітним гудінням комарів та віддаленим муканням корів з колгоспної ферми. Саме там, у цьому царстві втоми та вічного кисломолочного духу, й згасали дні Анастасії. Всі звали її Настею, і з самого початку їй якось не щастило.
Після школи — провал на вступних іспитах у місті, єдина можливість вислизнула крізь пальці, мов пісок. І вона залишилася тут, у батьківській хаті, з проваленим дахом і вічно скрипучою підлогою, ніби грузнучи в трясовині безнадії.
Пішла на ферму — дояркою. Робота була каторжна, що забирала всі сили, але хоч якісь копійчини, що давали право на існування.
А потім, наче яскрава, обпікаюча блискавка в передгрозовому небі, в її монотонне буття вдерлися вони — заробітчани. У сусідньому селі почали будувати новий елеватор, і околиці заполонили чужинці — гучні, що пахли цементом, тютюном і свободою. І серед них — він. Павло. Не Пашка, а саме Павло — ставний, з сліпучою усмішкою до самих очей, з гітарою і з невичерпним запасом байок, від яких усі навкруги реготали. Він здавався істотою з іншої планети, що залетіла в цю Богом забуту глушину випадковим, щасливим вітром.
І цей вітер одразу ж підхопив Настю. Він вирізнив її серед засмаглих, простодушних місцевих дівчат — тиху, з величезними, наче з глибини озера, очима, в яких таївся незрозумілий йому смуток. І закрутив. Закрутив так, що у неї запаморочилася голова, перехопило подих, а серце закалатало молотом у грудях. Це був не просто роман. Це був вихор, ураган пристрасті, прогулянок під місяцем біля тихого озера, таємних зустрічей на сіновалі, де пахло сухими травами і юністю, і нескінченних обіцянок, нашіптуваних на вухо. Він говорив про море, в якому вона ніколи не була, про велике місто з яскравими вогнями, куди він її обов’язково забере. І Настя вірила. Думала, що це і є те саме, єдине, про яке шепочуться в казках, кохання на все життя.
Але будівельники закінчили свою роботу. І поїхали. Так само раптово, як і з’явилися. Забравши з собою Павла, його сміх, його гітару і всі її наївні мрії. Анастасія знову залишилася одна. Тепер уже з таємницею, яка з кожним днем все виразніше пульсувала під серцем, нагадуючи про швидкоплинне, сліпуче щастя і страшну зраду.
Потім настав час, коли животик вже не можна було приховати. І на неї обрушилася справжня злива. Село — місце жорстоке. Хто тільки не полоскав її ім’я, перешіптуючись біля криниць та на лавочках! Називали останніми словам. Кидали в спину кам’яні погляди, мало не плювалися, відверталися, вдаючи, що не помічають.
Дівчина мовчки, з гордо піднятою, але нескінченно втомленою головою, зносила всі образи. Із села не поїхала. Чіплялася за слабкий, майже примарний промінчик надії, що ось-ось, повернеться її Павлусь… почує, примчить, врятує.
Але Павлусь так і не згадав про Настю. А на світ з’явився Гриша. Маленька, тепла грудочка, яка без своєї провини була приречена на тавро «безбатченка», «незаконнонародженого».
Довелося Анастасії піднімати сина самій. Вона працювала, не покладаючи рук, до кривавих мозолів: ферма, своє убоге господарство, величезний город — годувальник і рятівник. Надвечір вона буквально падала без сил, валячись на ліжко в старенькій світлиці, де пахло травами і старою деревиною. Але навіть крізь цю всепоглинаючу втому вона завжди знаходила сили підійти до колиски, обійняти сина, погладити його по голівці, вже вологій від сну, і прошепотіти заповітне, що стало ритуалом:
– Старайся, синочку мій, рідний. Зростай хорошою людиною. Найкращою.
І Гриша старався. Незбагненним чином, всупереч злим пересудам, косим поглядам і принизливим прізвиськам, він вбирав у себе не бруд і злобу, а світлу, жертовну любов матері.
Він ріс напрочуд добрим, тихим, працьовитим хлопчиком з очима, точнісінько як у Насті — великими, глибокими і дуже серйозними. Він бачив, як тяжко матері, як вона перебивається з хліба на квас, і допомагав, як міг — рубав дрова, носив воду, полов грядки. І вчився непогано — навіть дуже добре. Вчителі його хвалили, ставили за приклад іншим, більш благополучним, але лінивим однокласникам. Він був тихим, але твердим докором усьому селу.
Закінчивши школу, хлопець, на загальний подив, зібрався і поїхав у місто. Вступив до технікуму. Все Озерне ходило чутками: «Треба ж! Виріс у багні, а який пробивний! Приблуда, а розумний, як чорт!».
Анастасія в ті дні ходила з високо піднятою головою, і її очі, нарешті, світилися не слізьми, а безмірною, нищівною гордістю за свою дитину. Навчання пролетіло швидко. Потім була армія. Проводжали його, що дивно, всім селом. І навіть вічні пліткарки-сусідки, які колись смакували її ганьбу, тепер давали накази:
– Служи, Грицю, чесно! Не підведи, не осором нас!
Повернувся він змужнілим, дорослим, з іншим, твердим поглядом. Григорій — це вже було його справжнє ім’я — оголосив матері про рішення. Вирішив працювати в ДСНС. Серце Насті стиснулося в крижану грудку.
– Синочку, та що ти? — голос її затремтів. — Небезпечно це. Дуже небезпечно! Та й я тут… як одна-то? З усім сама впораюся?
– Нічого, мамо, — його голос був спокійний і рішучий. — Господарство зменшимо, город не такий великий садитимемо. Я влаштуюся, обживуся — і відразу тебе до себе заберу. У новий дім. Та й візьмуть ще мене чи ні — невідомо.
Його взяли. Служба й справді виявилася нелегкою, кожен виїзд — це сутичка зі стихією, з болем, зі смертю. Але Григорій відчував, що знайшов своє місце. Він горів цією справою. І коли приїжджав до матері, перепочити, наїстися її безмежно смачного борщу, він часто-густо, сидячи за старезним столом, говорив:
– От, мамо, ти завжди казала — будь хорошою людиною. Я і став. Я людям допомагаю. Найслабших рятую.
А потім він розповідав. Про відрядження, про гасіння пожеж, про повені, про смішні випадки в казармі, і, звісно, про друзів. Особливо про одного — про Василя.
– Ти не уявляєш, мам, — очі Григорія загоралися особливим вогнем, — він мені як брат. Рідніший, може. Ми на одній хвилі, розуміємо з півслова, з півпогляду. І покластися на нього можна у вогонь і у воду. А це, знаєш, у нашій справі найголовніше.
Він не розповідав матері, чого коштував цей «півпогляд». Не говорив, як у палаючому цеху Василь в останню мить відтягнув його від балки, що рухнула. Як у крижаній воді при прориві греблі його міцна рука вчепилася в куртку Григорія і витягла на берег, коли сили вже були на межі. І як потім, відкачавши, хрипів, обійнявши його:
– Куди ж ти, брате, лізеш? Про матір подумай, га? Я ж тебе в образу не дам!
Настя слухала, затамувавши подих, милувалася ним, своїм героєм, своїм щастям. Потім, наче повертаючись у далеке минуле, підходила, обіймала його велику, сильну спину, гладила по стриженій голові і тихо, як заклинання, примовляла:
– Синочку ти мій, кровиночко… Головне — завжди залишайся хорошою людиною. Таким, який ти є.
Односельці, бачачи, що Григорій частим гостем буває, машину нову купив, хату матері підлатав, заздрили вже білою заздрістю.
– Поталанило, так поталанило Настьці. Хто б міг подумати? З багна та в князі. З безбатченка — в такі люди.
А потім сталося страшне. Те, про що вона боялася думати навіть у найстрашніших кошмарах. Подзвонив уночі чужий голос. Григорія не стало. Рятував із палаючого приватного будинку, із самого пекла, маленьку дівчинку. Виніс її, живу, на руках, опіки отримав страшні… а сам… не зміг вибратися. Обвалилася покрівля.
Миттєво Анастасія Іванівна постаріла років на двадцять. Висохла, згорбилася, ніби вітер, що приніс страшну звістку, видув з неї всі життєві соки. Однак вона не ридала на людях, не скаржилася, не ходила по дворах, випрошуючи жалість. Вона залишалася такою ж — привітною, доброзичливою, але ніби спустошеною зсередини. Тільки все частіше замовкала посеред фрази, дивлячись в одну точку, думаючи про щось своє, нескінченно далеке. І крадькома, старечою, висохлою рукою втирала сльози, які текли самі собою, без дозволу, з нізвідки, випалюючи на щоках нові зморшки.
Одного разу, ближче до вечора, коли сонце хилилося до лісу, зафарбовуючи небо в криваво-багряні тони, Насті причулося, що хитнулася хвіртка. Той самий, знайомий до болю скрип. Серце, що завмерло в грудях, раптом закалатало з шаленою силою. Вона вийшла на ґанок і скрикнула від несподіванки, судомно вчепившись в одвірок, щоб не впасти: у дворі, в довгих вечірніх тінях, стояв він. Гриша. У тій самій формі.
– Сину! — закричала мати, зірваним, не своїм голосом, і кинулася з ґанку, підбігла майже впритул… і раптом завмерла, ніби вдарилася в невидиму стіну. Це був не він. Риси інші, вищий на зріст, погляд інший — теж втомлений, але інший. І біль у цих очах була не її, материнська, а своя, братерська.
– Здрастуйте, Анастасіє Іванівно, — сказав він тихо, і в голосі його тремтіла сталева струна. — Я Василь. Друг Григорія.
– Здрастуй, — видихнула вона, і світ знову повернувся на свої, жорстокі й несправедливі, місця. — Проходь у хату. Заходь, рідний.
Вони просиділи за столом усю ніч. Кипів чайник, димів чай, але вони його майже не пили. Вони говорили. Згадували Григорія. Василь розповідав без упину. Про те, як вони познайомилися, як здавали нормативи, як жили в гуртожитку, як він жартував над акуратністю Григорія, а Григорій — над його легкою безладною вдачею. Про смішні випадки, про важкі виїзди, про те, яким він був надійним товаришем.
Настя вбирала кожне його слово, ловила кожну інтонацію, ставила запитання, плакала беззвучно, а іноді й сміялася крізь сльози. Цей міцний, мовчазний хлопець розбудив у ній цілий світ, цілий всесвіт пам’яті про сина. І що було дивно: поки він говорив, їй здавалося, що Гриша живий. Він просто десь тут, поруч, у напівтемряві кімнати, усміхається своєю стриманою усмішкою і слухає разом з нею.
– А ти сам звідки будеш, Васильку? — спитала вона під ранок, коли за вікном вже почало синіти.
– З дитбудинку я, Анастасіє Іванівно, — відповів він просто. — Так що добре й не знаю, звідки коріння моє.
– Що, і… рідних зовсім нема? Ні душі?
– Нікого. Я як осінній лист самотній.
Настя подивилася на нього, на його сильні, робочі руки, на втомлене, але добре обличчя, і в її серці щось перевернулося. Той самий біль, та сама самотність, та сама сирітська доля.
– Тоді так, сину, — сказала вона твердо, по-материнськи, і її голос раптом набув давно втраченої сили. — Чуєш? Моя хата — тепер і твоя хата. Вона для тебе завжди відчинена. Приїжджай. Частіше. Обов’язково. Домовилися?
Василь подивився на неї, і в його очах блиснула та сама, хлоп’яча, непідробна надія.
– Домовилися, — кивнув він. — Анастасіє Іванівно, а я… а можна… я буду вас мамою називати?
– Так, сину, — вона всміхнулася крізь сльози, що навернулися. — Будеш. Гриша ж завжди казав, що ти йому — як брат рідний. Значить, так і є. Значить, так і треба.
Відтоді Василь став своїм. Він приїжджав кожних вихідних, а потім і частіше. Відремонтував стару хату так, що вона помолодшала на двадцять років, перекрив дах, підлатав паркан, скопав город. Потім приїхав не один — з худенькою, милою дівчиною Мариною, яка з першого ж погляду перейнялася до Анастасії Іванівни тихою, світлою ніжністю. А невдовзі у дворі, який давно вже не бачив такого, з’явилася коляска. Василь привіз дружину з новонародженою донечкою на все літо. І стара хата наповнилася новими, життєствердними звуками — дитячим лепетом, сміхом, метушнею.
І знову, як багато років тому, загуло, забурлило Озерне:
– Ну треба ж! Щастить же оцій Настьці! І за що їй таке щастя-то? І загиблий син — герой, і прийомний — золота людина! І внучка тепер!
Минали роки. Настя, Анастасія Іванівна, поступово перетворилася на зовсім стареньку, маленьку, згорблену бабусю. Сили минали безповоротно.
– Ну все, Іванівно, — з ледь прихованим зловтішанням пророкували сусідки-ворожки. — Дочекалася. Ось тепер-то кине тебе синочок названий. Нащо ти йому, стара, здалася? Тягар один. У них своє життя, своя дитина. Помирати тобі на самоті.
Але їхні злісні надії не справдилися. Коли Анастасія Іванівна остаточно злягла, і в неї вже не залишилося сил навіть дійти до печі, Василь не роздумуючи звільнився зі служби. Він не міг залишити матір саму, а везти її в місто, до чужих стін, вона навідріз відмовилася. «Хочу вдома», — тільки й казала вона. І Василь зрозумів. Уся його родина — дружина і вже підростаюча донька — перебралися в її невелику, але таку міцну і доглянуту хату в Озерному.
Він влаштувався до місцевого фермера, Марина — до сільської школи, вчителькою. І вони доглянули Анастасію Іванівну до самого кінця. Як найріднішу. Як святу. Померла вона тихо, вже слабо розуміючи, де знаходиться, але при повній свідомості. У своїй світлиці, в чистому ліжку, в оточенні близьких людей. І востаннє, перед тим як заплющити очі, вона ясно глянула на Василя, що сидів біля її узголів’я і тримав її руку, і прошепотіла тому, кого любила більше за життя:
– Синочку… Грицю… мій хороший… Зоставайся… з миром…
Вона пішла до нього. А в її хаті залишилася жити нова сім’я. Продовжуючи любити і пам’ятати.
