Сонце заглядало у вікно кухні, де Андріана вже втретє за ранок намагалася розігріти собі каву. В одній руці вона тримала шестимісячного Артемка, який саме вирішив випробувати свої децибели на міцність, а іншою намагалася витерти розлите пюре.
Коли у дверях повернувся ключ, Андріана здригнулася. Вона знала цей звук. Це не Віталій — він буде лише ввечері. Це Галина Петрівна, жінка, чия поява зазвичай означала ревізію пилу на плінтусах та лекцію про «правильне» виховання дітей.
— Андріано, дитино, ти знову в цьому розтягнутому халаті? — замість «добрий день» пролунало з коридору. — Віталій працює на двох роботах, щоб забезпечити сім’ю, а зустрічає його вдома… Ой, лишенько, що це за гармидер?
— Галина Петрівно, я просто не встигла, — втомлено відказала Андріана, притискаючи сина до себе. — Артемко цілу ніч не спав, у нього зубки…
— Зубки — це не привід запускати дім! — Галина Петрівна вже була на кухні, знімаючи білі рукавички. — Я свого Віталіка виростила сама, без памперсів і ваших оцих «ерго-рюкзаків», і в мене підлога блищала так, що можна було замість дзеркала використовувати.
— Тоді були інші часи! — спалахнула Андріана. — Я не робот, я людина! Я просто хочу виспатися!
— Виспатися? Вдень? — свекруха сплеснула руками. — Молода жінка має горіти роботою! Ось, подивися на ці фіранки, вони ж кричать про прання. А каструля? Ти що, збираєшся годувати мого сина вчорашнім супом?
— Він любить цей суп! — вигукнула Андріана, відчуваючи, як до очей підступають сльози. — І взагалі, чому ви завжди приходите без попередження і починаєте мене критикувати? Ви думаєте, мені легко?
— Я думаю, що ти лінива! — відрізала Галина Петрівна, підходячи ближче. — Ти використовуєш дитину як щит від обов’язків. Віталій приходить втомлений, а тут — ти з кислим обличчям і немита гора посуду. Ти його так втратиш, голубонько.
— Як ви можете таке казати? — голос Андріани тремтів. — Я люблю вашого сина, і я роблю все можливе! Можливо, якби ви мені допомогли, а не читали моралі…
Раптом Галина Петрівна замовкла. Вона пильно подивилася на бліде обличчя невістки, на темні кола під її очима, які не міг приховати жоден крем, і на те, як тремтять її руки, що тримають малюка. Вона побачила не «ліниву жінку», а дівчину, яка була на межі нервового зриву.
Свекруха повільно зняла свій дорогий жакет, повісила його на стілець і рішуче підійшла до Андріани. Та мимоволі відступила, чекаючи нової порції критики.
— Дай сюди дитину, — коротко кинула Галина Петрівна.
— Що? Навіщо? — розгубилася Андріана.
— Я сказала — дай мені Артемка. І слухай мене уважно, бо двічі повторювати не буду, — голос свекрухи став несподівано тихим, але твердим. — Зараз ти йдеш у спальню. Зачиняєш двері. Вимикаєш телефон. І спиш. Спиш, поки Віталій не повернеться з роботи.
Андріана кліпнула очима, не вірячи своїм вухам.
— Але… а як же суп? А фіранки? А пил на плінтусах?
— Пил лежав тиждень і ще кілька годин полежить, — буркнула Галина Петрівна, вправно перехоплюючи онука. — Суп я переварю, а фіранки… фіранки почекають до весни. І не дай Боже я почую, що ти там шурхотиш або намагаєшся прибирати під ліжком. Я тут господарюю сьогодні.
— Ви… ви серйозно? Ви ж щойно казали, що я лінива…
— Я казала це, щоб ти нарешті розсердилася і щось змінила! — свекруха хитро примружилася. — А змінити тобі треба графік. Ти виснажена, Андріано. А виснажена мати — це біда в домі. Іди вже, поки я не передумала і не змусила тебе чистити срібло!
Андріана стояла посеред кухні, приголомшена цією метаморфозою. Вона очікувала чергової сварки, яка закінчиться валідолом для свекрухи та істерикою для неї самої, а натомість отримала… помилування?
— Ну чого стоїш, як пам’ятник? — гримнула Галина Петрівна, хоча в її очах промайнула незвична теплота. — Марш у ліжко! Артемко зі мною не пропаде, я ще пам’ятаю, з якого боку до немовлят підходити.
Андріана повільно рушила до кімнати. Вже зачиняючи двері, вона почула, як свекруха лагідно мугиче якусь пісню малюкові, одночасно гримаючи кришкою каструлі. Це була найдивніша порада, яку вона коли-небудь чула від цієї жінки, але саме в ту мить вона зрозуміла: за маскою суворої цензорки ховалася людина, яка теж колись була втомленою молодою мамою, просто вона занадто довго про це мовчала.
Андріана впала на подушку і заснула раніше, ніж її голова торкнулася тканини. Це був найкращий подарунок, який свекруха могла їй зробити — право бути просто людиною, якій потрібен відпочинок.
Андріана прокинулася від незвичного відчуття — повної тиші. У кімнаті панували сутінки, а настінний годинник показував шосту вечора. Вона підскочила на ліжку, серце закалатало: «Артемко! Чому він мовчить так довго?» Страх, знайомий кожній мамі, миттєво витіснив залишки сну. Вона вибігла в коридор, готуючись до найгіршого, але зупинилася як укопана на порозі вітальні.
Картина, що постала перед її очима, була гідна пензля художника-сюрреаліста. Галина Петрівна, ідеальна укладка якої тепер нагадувала розкуйовджене пташине гніздо, сиділа на килимі.
На її шовковій блузці красувалася яскрава пляма від гарбузового пюре, а в руках вона тримала не телефон чи спиці, а гумову качку, якою завзято пищала перед задоволеним Артемком. Поруч на підлозі лежали розсипані каструлі та дерев’яні ложки — очевидно, «інноваційна» система забавок від бабусі.
— О, воскресла! — кинула свекруха, навіть не підводячи голови. — Дивись, він у тебе, виявляється, меломан. Як тільки я починаю співати арію з «Травіати», він замовкає і дивиться на мене як на святу.
— Галина Петрівно, ви… ви весь цей час були з ним? А як же обід? А прибирання? — Андріана озирнулася навколо.
Кухня була чистою, хоч і пахла незвично — чимось пряним і домашнім. На столі чекав свіжий пиріг, а в раковині не було жодної тарілки.
— Ти думала, я тільки язиком чесати вмію? — фиркнула свекруха, намагаючись елегантно піднятися з підлоги, що з хрускотом у колінах вдалося не одразу. — Я все встигла. І суп зварити, і малого розважити, і навіть твій гардероб переглянути. До речі, ті джинси з дірками на колінах — я їх зашила. Не гоже матері сімейства в рваному ходити.
— Ви що зробили?! — скрикнула Андріана, хапаючись за голову. — Це ж була дизайнерська модель! Вони так і мали виглядати! Це ж мода, Галина Петрівно!
— Мода — це коли чисто і охайно, а не коли вітер у коліна свище! — миттєво відбила свекруха, і її очі знову спалахнули знайомим бойовим вогнем. — Ти мені ще подякуєш, коли взимку суглоби не крутитиме.
— Та як ви сміли чіпати мої речі без дозволу? Я ж не лізу у ваші шафи і не викидаю ваші старомодні жабо! — Андріана відчула, як хвиля роздратування накочується з новою силою. — Ви прийшли «допомогти» чи остаточно зруйнувати мій особистий простір?
— Твій простір закінчується там, де починається безлад! — Галина Петрівна вперла руки в боки. — Я старалася для тебе! Поки ти спала десятим сном, я тут як білка в колесі! І замість «дякую» я чую істерику через якісь шматки деніму? Ти невдячна, Андріано! Мій Віталій заслуговує на жінку, яка цінує допомогу старших!
— Ваш Віталій заслуговує на дружину, яка має право на власні смаки! — майже вигукнула невістка. — Ви завжди так робите: даєте одну цукерку, а потім виставляєте рахунок на цілу кондитерську фабрику! Ваша допомога завжди має гіркий присмак контролю!
У цей момент двері відчинилися, і на порозі з’явився Віталій. Він завмер, переводячи погляд з розхристаної матері на розгнівану дружину.
— О, — тільки й спромігся сказати він. — Я бачу, ви чудово провели час. Мамо, ти… у тебе гарбуз на комірі. Андріано, ти виглядаєш… відпочилою?
— Твоя дружина, Віталіку, вважає, що я — монстр, який посягнув на її «високу моду»! — патетично вигукнула Галина Петрівна, хапаючи свою сумку. — Я тут і куховарка, і нянька, а мені в очі кидають докори за те, що я хотіла як краще!
Андріана вже відкрила рот, щоб видати чергову тираду про межі та повагу, але раптом подивилася на Артемка. Малюк, побачивши тата, весело заборсався і потягнувся до нього ручками. Він був чистий, ситий і вперше за довгий час не капризний. Вона знову перевела погляд на свекруху: та важко дихала, і за її войовничою позою ховалася звичайна втома літньої жінки, яка справді провела весь день «на передовій» побуту.
Гнів раптово зник, залишивши по собі легкий сором.
— Галина Петрівно, — тихо сказала Андріана, зупиняючи її за лікоть. Свекруха наїжилася, чекаючи нового удару. — Джинси… біс із ними. Насправді, я їх і так хотіла віддати на дачу. Дякую. За все. І за пиріг, і за те, що Артемко такий спокійний.
Галина Петрівна застигла. Вона повільно повернулася, поправила блузку і намагалася повернути собі величний вигляд, хоча качиний писк під її ногою трохи псував ефект.
— Ну… хоч щось ти розумієш, — буркнула вона, але тон став помітно м’якшим. — Пиріг треба було з’їсти гарячим, тепер він як підошва. Віталіку, поцілуй дружину, вона в тебе сьогодні напрочуд розважлива.
Коли свекруха нарешті пішла, залишивши після себе запах парфумів та ідеальну чистоту, Віталій обійняв дружину.
— І що це було? — прошепотів він. — Ви не побилися?
— Майже, — усміхнулася Андріана, притискаючись до нього. — Але знаєш, здається, ми щойно підписали мирну угоду. Дуже шумну, зі сварками через діряві джинси, але чесну.
Іди мий руки, сьогодні вечеряємо маминим пирогом. Тільки не кажи їй, що він трохи підгорів знизу — я хочу прожити в спокої бодай до завтрашнього ранку.
Галина Червона
