У маленькому селі над річкою Случ, де зими були такими суворими, що навіть вовки ховалися в лісах, жив хлопець на ім’я Андрій.
Йому щойно виповнилося вісімнадцять, і він працював на фермі свого батька, допомагаючи з худобою та полями. Але цього року, напередодні Водохреща, Андрій відчував щось особливе.
Свято наближалося, і весь село гуділо, як вулик. Люди готували ополонки, прикрашали хрести з льоду, а в церкві отець Василь вже репетирував службу.
“Андрію, синку, ти ж не забудеш про купання? – запитала мати, Марія, коли вони сідали за вечерю. – Це ж традиція! Вода на Водохреща стає святою, змиває всі гріхи. Твій дідусь завжди казав, що хто пірне в ополонку, той цілий рік буде здоровим і щасливим.”
Андрій ковтнув шматок вареника і зиркнув на матір. “Мамо, а якщо я замерзну? Річка ж крижана, як лід у холодильнику.
Минулого року дядько Петро вискочив з ополонки синій, і тиждень кашляв.”
Батько, Степан, засміявся, поплескавши сина по плечу. “Не бійся, хлопче! Я в твоєму віці пірнав щороку. Це випробування для душі.
Отець Василь каже, що в цей день вода не холодна – вона тепла від Божої благодаті. А якщо боїшся, то візьми з собою друзів.
Он, Микола з сусіднього двору вже хвалився, що пірнатиме першим.”
Андрій зітхнув. Він не боявся холоду так, як боявся осоромитися перед дівчиною, яку кохав. Її звали Оксана, і вона жила на іншому боці річки.
Оксана була донькою місцевого коваля, з довгим чорним волоссям і очима, як волошки. Вони познайомилися на ярмарку минулого літа, і з тих пір Андрій не міг про неї забути.
Але щоб завоювати її серце, треба було довести свою мужність. “Добре, тату, я подумаю,” – пробурмотів він, але в голові вже крутилися плани.
Наступного дня село прокинулося рано. Сніг хрустів під ногами, а мороз малював візерунки на вікнах. Андрій пішов до церкви, де вже збирався натовп.
Там був і його дідусь, старий Іван, який сидів на лавці з палицею в руках і розповідав історії молоді.
“Слухайте, діти, – гукнув дідусь Іван, його голос тремтів від років, але очі блищали. – Коли я був молодим, на Водохреща сталася диво.
Річка замерзла так, що лід був товщиною в лікоть. Ми вирубали ополонку у формі хреста, і отець освятив воду. А потім пірнув один хлопець, який хворів. Випірнув – і хвороба зникла! Кажу вам, вода на це свято – жива. Вона шепоче молитви, зцілює рани душі.”
Молодь слухала, роззявивши роти. “Дідусю, а правда, що якщо пірнути з думкою про кохання, то воно здійсниться?” – запитала маленька дівчинка.
Дідусь усміхнувся. “Правда, дитино. Але тільки якщо серце чисте. Я от пірнав за свою Марію, бабусю твою, Андрію. І ось ми прожили разом п’ятдесят років. Вода знає таємниці.”
Андрій стояв осторонь, але слова дідуся вразили його. “Може, і мені спробувати? – подумав він. – Якщо пірну за Оксану, то вода допоможе.”
Тим часом на іншому боці річки Оксана допомагала батькові в кузні. Вона кувала підкови, але думки були далеко. “Тату, а ти пірнатимеш цього року?” – запитала вона, витираючи піт з чола.
Батько, міцний коваль Григорій, засміявся. “Звісно, доню! Без цього Водохреща не Водохреща. А ти? Минулого року ти тільки ноги мочила, а цього разу може пірнеш по-справжньому?”
Оксана почервоніла. “Тату, я ж дівчина. Холодно жахливо. Але… якщо Андрій пірне, то може і я спробую. Він такий сміливий, правда?”
Григорій хитро примружився. “А, то ось воно що! Андрій з того боку річки. Добрий хлопець, але чи доведе він свою мужність?
На Водохреща чоловіки показують, хто вони є. Якщо пірне – то герой. А якщо ні – то хай сидить удома з бабами.”
Оксана засміялася. “Тату, не дражни! Я чула, що цього року буде змагання. Хто довше просидить у воді, той виграє приз від сільського голови – нову куртку.”
“Правда? Тоді я точно візьму участь!” – вигукнув Григорій, і вони обоє розсміялися.
Тим часом Андрій зустрівся з друзями біля річки. Микола, високий і кремезний, вже рубав лід. “Гей, Андрію! Допомагай!
Ополонка має бути велика, щоб всі помістилися. А ти пірнатимеш?”
Андрій. “Пірнатиму, Миколо. Але тільки якщо ти не злякаєшся першим.”
Микола зареготав. “Я? Злякаюся? Минулого року я просидів у воді п’ять хвилин! Отець Василь благословив, і я відчував себе як у теплій ванні. А от ти, друже, завжди тікаєш. Боїшся, що риби покусають?”
Інший друг, Василько, додав: “Хлопці, не сваріться. Давайте краще подумаємо про дівчат. Оксана з ковальської сім’ї обіцяла прийти подивитися. Якщо пірнемо, то може й поцілунки отримаємо!”
Андрій усміхнувся. “Саме за це я і пірнаю. Але тихо, не розголошуйте.”
Вони працювали цілий день, вирубуючи ополонку. Сніг летів у всі боки, а мороз щипав щоки. “Дивись, як лід тріщить! – кричав Микола. – Це річка прокидається, чекає на свято.”
До вечора ополонка була готова – велика, у формі хреста, з сходинками для зручності. Сільський голова, пан Ковальчук, пройшовся навколо і кивнув.
“Добре зроблено, хлопці. Завтра на світанку служба, а потім купання. Хто витримає найдовше – отримає приз. Але пам’ятайте: це не змагання, а шана Богові.”
Андрій повернувся додому втомлений, але збуджений. За вечерею мати знову заговорила про свято. “Синку, я спекла пиріжки для всіх. А ти візьми рушник бабусин – він щасливий. Дідусь завжди ним витирався після купання.”
“Дякую, мамо,” – відповів Андрій. “А дідусь розказував сьогодні про диво. Думаєш, вода справді зцілює?”
Батько втрутився: “Звісно, зцілює! Я пам’ятаю, як після купання моя спина перестала боліти. Це благодать. Але головне – віра.
Без віри вода просто холодна.”
Тієї ночі Андрій не міг заснути. Він уявляв, як пірнає, як Оксана дивиться на нього з захопленням. “Якщо я витримаю, то попрошу її руки,” – шепотів він сам до себе.
На ранок село прокинулося в тумані. Мороз був -15, але люди йшли до церкви, загорнуті в шуби. Отець Василь стояв на амвоні, його голос лунав: “Брати і сестри!
Сьогодні ми святкуємо Хрещення Господнє. Ісус хрестився в Йордані, і вода стала святою. Нехай і наша річка благословить нас!”
Після служби всі рушили до річки. Там вже горіли вогнища, люди грілися чаєм. Ополонка парувала, ніби жива. Отець освятив воду, хлюпнувши свяченою водою з хреста. “Благословенна вода! Хто пірне з вірою – той очищений!”
Першим пірнув сільський голова. “За здоров’я села!” – крикнув він і стрибнув. Випірнув, хекаючи: “Холодно, але добре!”
Потім пішли чоловіки. Григорій, батько Оксани, пірнув з ревом: “За мою доню!” Випірнув: “Вода тепла, як молоко!”
Андрій стояв у черзі, серце калатало. Поруч Оксана, закутана в хустку, усміхнулася йому. “Андрію, ти готовий? Я дивлюся на тебе.”
“Готовий, Оксано. Це для тебе,” – відповів він тихо.
Коли дійшла його черга, Андрій. “Боже, допоможи!” – прошепотів і стрибнув.
Вода обпекла, як вогонь, але потім стало тепло. Він плив під льодом, відчуваючи, як тіло оживає. Випірнув, сміючись: “Я зробив це! Вода жива!”
Натовп зааплодував. Микола пірнув слідом: “Дивись на мене!” Просидів три хвилини, вискочив: “Рекорд!”
Але Андрій повернувся у воду. “Я витримаю довше!” – крикнув він. Хвилина, дві, три… Мороз кусав, але думка про Оксану гріла.
Оксана підбігла ближче. “Андрію, виходь! Не замерзни!”
“Ще трохи! За наше кохання!” – відповів він, тремтячи.
Нарешті, після п’яти хвилин, він виліз. Дідусь обійняв його рушником. “Молодець, онучку! Ти герой.”
Сільський голова вручив приз – куртку. “Але справжній приз – твоя мужність.”
Того вечора село святкувало. За столом у Андрія зібралася родина і друзі. “Розкажи, як було!” – просив Василько.
“Спочатку холодно, ніби голки, – розповідав Андрій. – Але потім – тепло, як обійми. Я думав про Оксану, і все минуло.”
Оксана сиділа поруч, тримаючи його за руку. “Ти справді герой. Я пишаюся тобою.”
Дідусь підняв чарку. “За Водохреща! За святу воду, яка з’єднує серця.”
І так минув день. Андрій зрозумів, що свято – не тільки традиція, а й випробування, яке робить людей сильнішими. З того часу він пірнав щороку, а з Оксаною вони одружилися наступного літа.
Вода річки Случ стала для них символом кохання і віри.
Але це була тільки початок історії. Бо наступного року сталося щось неймовірне. Зима була ще суворішою, річка замерзла глибоко, і чутки пішли про привид у ополонці.
Старі казали, що це дух старого рибалки, який потонув багато років тому.
“Не вірте байкам, – казав отець Василь. – Вода свята, ніяких привидів.”
Але Андрій, тепер уже одружений з Оксаною, вирішив перевірити. “Оксано, ти зі мною?” – запитав він.
“Звісно, коханий. Разом не страшно,” – відповіла вона.
І так минали роки. Андрій з Оксаною мали дітей, і кожного Водохреща розповідали їм історію. “Діти, вода – це життя. Пірнайте з вірою,” – казав Андрій.
Одного разу син Андрія, маленький Степанко, запитав: “Тату, а якщо я боюся?”
“Всі бояться, синку. Але страх минає, а мужність лишається,” – відповів Андрій.
Того року Степанко пірнув уперше. “Холодно!” – крикнув він, виринаючи.
“Молодець!” – зааплодувала Оксана.
Село жило традиціями. Кожне Водохреща приносило нові історії: хтось зцілювався, хтось знаходив кохання, хтось – скарб душі.
Але одного разу сталася біда. Річка розлилася через теплу зиму, і ополонка стала небезпечною. “Не пірнайте! – кричав отець.
– Вода свята, але життя дорожче.”
Але Микола, впертий, стрибнув. “Я витримаю!” Потік поніс його.
“Миколо!” – закричав Андрій і пірнув слідом.
Вода була бурхливою, холод пронизував. “Тримайся, друже!” – кричав Андрій, хапаючи Миколу за руку.
Вони випливли разом. “Ти врятував мене,” – хекав Микола.
“Це вода допомогла. Вона жива,” – відповів Андрій.
З того дня село поважало річку ще більше. “Водохреща вчить поваги,” – казав дідусь.
Минули роки, дідусь пішов у вічність, але його історії жили. Андрій став старшим, розповідав онукам. “Слухайте, діти. На
Водохреща вода шепоче: ‘Вірте, і все буде добре’.”
І в кожного село збиралося біля ополонки. “За здоров’я!” – кричали чоловіки, пірнаючи.
“За кохання!” – додавали жінки.
А діти сміялися: “За пригоди!”
Так і тривала історія святої води річки Случ – довга, як зима, і тепла, як серце.
Тетяна Макаренко
