У маленькому селі на Полтавщині, де сонце влітку пекло немилосердно, а взимку сніг засипав хати по самі дахи, жила Марія Петрівна.
Вона була простою селянкою, як і більшість у тих краях. З ранку до ночі поралася по господарству: годувала курей, доїла корову, копала город.
Одягалася завжди скромно – спідниця до п’ят, фартух з кишенями, набитими насінням чи інструментами, і хустка на голові, зав’язана туго, щоб волосся не лізло в очі.
Мова її була суцільним діалектом: слова зливалися, як мед у стільниках, зі звуками та місцевими слівцями, які б у місті не зрозуміли.
Її син, Андрій, виїхав до міста вчитися на інженера. Там він зустрів Ольгу – молоду вчительку літератури в школі. Ольга була повною протилежністю Марії: струнка, завжди з акуратною зачіскою, в елегантних сукнях, що підкреслювали її фігуру.
Говорила чистою, правильною українською, як у підручниках, з чіткою дикцією та літературними зворотами. Коли Андрій привіз Ольгу до села знайомити з матір’ю, Марія спочатку злякалася:
“Ой, таж це ж панянка якась, а не невістка! Як же ми з нею порозуміємося?”
Але сталося диво. З першого дня Ольга і Марія знайшли спільну мову. Не буквально, бо діалект Марії спочатку бентежив Ольгу, але в душах вони виявилися схожими.
Вони не просто вживалися – вони будували стосунки в повній гармонії. Цілі дні проводили в розмовах: про життя, про кохання, про смішні історії з минулого.
Іноді реготали так, що сльози текли, іноді плакали разом, шморгаючи носами над сумними спогадами. Історія їхньої дружби почалася з маленького непорозуміння, але виросла в щось велике і тепле.
Був теплий весняний день, коли Андрій з Ольгою приїхали до села. Автобус підскочив на вибоїні, і Ольга ледь не впала, але Андрій її підхопив.
“Обережно, кохана, тут дороги не як у місті,” – усміхнувся він. Ольга поправила сукню – блакитну, з вишитими квітами – і оглянулася. Село зустрічало їх цвітінням вишень і гавкотом собак.
Марія стояла біля хвіртки, витираючи руки об фартух. “Ой, синочку мій, приїхав! А це ж твоя наречена? Заходьте, заходьте!” – загомоніла вона, обіймаючи Андрія.
Потім повернулася до Ольги: “А ти, дитинко, яка ж гарна! Як панянка з кіно. Я Марія Петрівна, але клич мене просто мамою. Чи як там у вас у місті кажуть?”
Ольга усміхнулася, намагаючись зрозуміти діалект. “Дякую, Маріє Петрівно. Я Ольга. Дуже приємно познайомитися. Ваш син багато про вас розповідав – про ваше господарство, про ваші пироги…”
“Пироги? Ой, таж то дрібниці! Зараз я вам таких напечу, що пальчики оближете. Ходімте до хати, бо сонце пече. А ти, Ольго, не стій, як стовп, сідай за стіл. Андрію, ану бігом по воду, бо гості з дороги втомлені.”
Вони сіли за дерев’яний стіл у хаті, де пахло свіжим хлібом і травами. Марія поставила перед ними миску з варениками. Ольга акуратно взяла один виделкою, а Марія – руками, жуючи з апетитом.
“Смачно? – запитала Марія, дивлячись на Ольгу. – Я їх з вишнями ліпила. У нас у селі вишні – як мед.”
“Дуже смачно, – відповіла Ольга. – Ви справжня майстриня. У місті таких не купиш. Розкажіть, будь ласка, як ви їх готуєте?”
Марія розцвіла. “Ой, таж просто! Береш тісто, розкочуєш тоненько, як папір, кладеш вишню, посипаєш цукром – і в окріп. Але секрет у вишнях: вони мусять бути стиглі, соковиті, як дівочі губи.
А ти, Ольго, вмієш готувати? Чи в місті все з магазину?”
Ольга засміялася. “Вмію, але не так майстерно. Я більше книжки читаю, уроки готую. Діти в школі – то моя стихія. А от вареники… Востаннє ліпила в дитинстві з бабусею.”
“З бабусею? Ой, розкажи про неї! Моя бабуся була така ж, як я – селянка. Вчила мене, як корову доїти, як хліб пекти. А твоя?”
І так почалася їхня перша довга розмова. Ольга розповідала про міське життя, про театри і книги, а Марія – про село, про жнива і сусідські плітки.
Андрій сидів осторонь, дивуючись: “Мама, ти ж завжди казала, що міські – чужі, а тут ви як подруги.”
“Тс-с, синочку, не мішай! – махнула рукою Марія. – Ольго, а ну кажи, що то за сукня на тобі? Така гарна, як у принцеси. У нас у селі дівки в хустках ходять, а ти – зачіска, як у кіно.”
Ольга торкнулася волосся. “Це просто, Маріє Петрівно. Я люблю, щоб усе було акуратно. А ви в хустці – то ж зручно для роботи. Може, навчите мене, як город копати? Я ніколи не пробувала.”
Марія зареготала. “Ой, панянко, ти мене розсмішила! Ти в сукні – і город? Таж забруднишся! Але добре, завтра покажу. А зараз – чайку з м’ятою. І розкажи мені про ті твої книжки. Що там читають у школі?”
Вони проговорили до пізньої ночі. Ольга цитувала Шевченка чистою мовою: “Встане Україна і розвіє тьму неволі…” А Марія додавала: – Мова – то душа народу, але в діалекті вона така жива!”
Тієї ночі вони лягли спати з теплим почуттям. Андрій шепнув Ользі: “Я боявся, що мама тебе не прийме, а ви вже як сестри.”
Минув місяць, і Ольга з Андрієм одружилися. Весілля було в селі – з музикою, танцями і столами, заставленими стравами.
Ольга в білій сукні виглядала як королева, а Марія в своїй спідниці і хустці – як господиня бенкету.
“Ой, невісточко моя, ти ж як лялька! – вигукнула Марія, обіймаючи Ольгу. – А тепер ти наша. Будемо жити разом, як одна родина.”
Після весілля Ольга переїхала до села, бо Андрій знайшов роботу в сусідньому містечку. Вона продовжувала викладати в місцевій школі, де діти дивувалися її міській мові.
“Пані вчителько, ви говорите, як по радіо!” – казали вони.
Але вдома Ольга і Марія стали нерозлучними. Кожного ранку Марія будила Ольгу:
“Вставай, сонечко! Курочки вже гукають, а ти ще в ліжку. Одягай фартух, підемо годувати.”
Ольга, звикла до міського ритму, спочатку ніяковіла. “Маріє Петрівно, я ж не вмію. А якщо курка дзьобне?”
“Ха-ха, дзьобне? Таж вони добрі, як діти. Дивись: береш зерно, кидаєш – і вони біжать. Ой, диви, та курка руда – то наша красуня, дає по три яйця на день!”
Ольга спробувала, і зерно розлетілося. Курки заквоктали. “Ой, як смішно! – засміялася Ольга. – Вони ніби танцюють.”
“Ага, танцюють! А тепер пішли на город. Я тобі покажу, як бур’яни рвати. Але в твоїй сукні – ні-ні, візьми мою спідницю.”
Ольга одягла спідницю Марії – широку, зручну. “Я почуваюся як справжня селянка! А хустку?”
Марія зав’язала їй хустку. “Отак, туго. Тепер ти наша. А ну, рви бур’ян!”
Вони працювали пліч-о-пліч, і Ольга швидко вчилася. “Маріє Петрівно, а розкажіть про ваше життя. Як ви з чоловіком познайомилися?”
Марія випросталася, витираючи піт. “Ой, то давня історія. Я була молода, як ти. Працювала в колгоспі. А Петро – то мій покійний чоловік – приїхав з сусіднього села на тракторі. Каже: ‘Маріє, поїдеш зі мною на поле?’ А я: ‘Поїду, але тільки якщо одружишся!’ Ха-ха, і одружився! Ми 40 років разом прожили, двоє дітей виростили. А ти з Андрієм як?”
Ольга посміхнулася. “Ми в університеті зустрілися. Він допоміг мені з математикою, а я йому – з літературою. Потім запросив на каву, і все закрутилося.”
“Кава? Ой, у нас у селі то чай з самовара. Але кохання – воно скрізь однакове. Солодке, як мед.”
Вони проговорили весь ранок, сміючись над спогадами. Раптом Марія розповіла анекдот: “Чуєш, Ольго? Приходить чоловік додому під оковитою, а жінка каже: ‘Де був?’ А він: ‘На кладовищі.’ ‘А чому від тебе оковитою пахне?’ ‘Бо на мене там нахухали!’ Ха-ха-ха!”
Ольга реготала. “Ой, Маріє Петрівно, ви така смішна! У школі я таких анекдотів не чую.”
“А ти розкажи шкільний жарт. Що там діти кажуть?”
“Добре. Чому вчителька не може бути космонавтом? Бо вона завжди повертається до Землі з купою завдань!”
Марія хапалася за боки. “Ой, плачу від сміху! Сльози течуть!”
І справді, обидві витирали сльози, сміючись над дрібницями.
Літо принесло жнива. Село кипіло роботою: чоловіки косили пшеницю, жінки в’язали снопи. Ольга, звикла до класної кімнати, вирішила допомогти. “Маріє Петрівно, візьміть мене з собою на поле. Я хочу навчитися.”
Марія здивувалася. “Ой, дитинко, то важка робота. Сонце пече, спина болить. Але якщо хочеш – ходімо. Тільки одягни хустку, бо згориш.”
На полі було гаряче, як у печі. Марія вправно в’язала снопи, співаючи народну пісню: “Ой у полі жито, сидить зайчик тиха…”
Ольга намагалася повторювати. “Ви так гарно співаєте! Навчіть мене.”
“Добре. Слухай: ‘Ой у полі жито…’ А тепер ти.”
Ольга співала чисто, літературно, але Марія додавала діалект” Вони співали дуетом, і робітники на полі сміялися: “Дивіться, панянка з селянкою – як сестри!”
Під час перерви вони сіли під копицею, їли бутерброди. “Маріє Петрівно, а ви колись мріяли про місто?” – запитала Ольга.
Марія задумалася. “Ой, мріяла. Думала, там все легко: вода з крана, їжа готова. Але село – то моя душа. Тут повітря чисте, люди щирі. А ти сумуєш за містом?”
“Трохи. За театрами, книгарнями. Але з вами – ніби вдома. Ви мені як мама.”
Марія зворушилася. “Ой, Ольго, ти мене розчулила. Я ж без доньки виросла, тільки сини. А тепер маю тебе. Прийди, обійму.”
Вони обнялися, і Марія тихо заплакала. “Шморгаю носом, як мала дитина. Але то від щастя.”
Ольга теж шморгнула. “І я. Ми такі різні, але близькі.”
Того вечора, повернувшись додому, вони готували вечерю. Андрій прийшов з роботи: “Що це ви такі веселі?”
“Ой, синочку, ми з Ольгою цілий день співали! – сказала Марія. – А тепер розкажи, як на роботі?”
Андрій розповів про свій день, а жінки додавали коментарі. “Бачиш, Ольго, наш Андрій – розумник, як ти,” – казала Марія.
“Так, він мій герой,” – відповідала Ольга.
Осінь принесла дощі і холод. Ольга захворіла – застудилася на уроці. Марія доглядала за нею, як за дитиною: варила трав’яний чай, робила компреси. “Лежи, дитинко, не вставай. Я тобі малину з медом дам. То найкращі ліки.”
Ольга, бліда, усміхалася. “Дякую, Маріє Петрівно. У місті я б сама справлялася, але з вами – легше.”
Коли Ольга одужала, вони пішли на ярмарок. Там Марія торгувалася за тканину: “Ой, дядьку, таж це дорого! Зниж ціну, бо я піду до сусіда!”
Ольга допомагала: “Шановний, будь ласка, зробіть знижку. Це для доброї справи.”
Продавець засміявся: “Дві такі різні жінки – і разом? Добре, знижу.”
По дорозі додому Марія сказала: “Бачиш, Ольго, твоя чиста мова допомагає. А моя – для душі.”
“А ваша – тепла, як обійми,” – відповіла Ольга.
Зима була суворою. Сніг засипав село, і вони сиділи біля печі, в’язали шкарпетки. Марія вчила Ольгу: “Отак, петельку за петелькою. Не поспішаєш, бо розпуститься.”
Ольга пробувала. “Важко, але цікаво. А розкажіть про ваші молодість. Були романи?”
Марія хихикнула. “Ой, були! Один парубок, Василь, сватався. Казав: ‘Маріє, ти моя зірка!’ А я йому: ‘Зірка?’ Ха-ха. А Петро – то справжній.”
Ольга розповідала про свої шкільні пригоди: “У школі хлопець писав мені вірші. Але вони були такі смішні: ‘Ти як квітка, я як бджола…'”
“Ха-ха, бджола! Ой, плачу!” – реготала Марія.
Вони ділилися секретами, плакали над втратами. Марія розповідала про те як чоловіка не стало: “Ой, тяжко було. Але життя йде.”
Ольга обіймала її: “Ви сильна. Я вас люблю.”
“І я тебе, доню,” – шморгала Марія.
Весна принесла новину: Ольга при надії. Радість охопила хату. Марія танцювала: “Ой, онучок буде! Я вже бачу – хлопчик, як Андрій!”
Ольга сміялася: “Або дівчинка, як ми.”
Вони готувалися разом: шили пелюшки, варили компоти. “Маріє Петрівно, дякую за все. Без вас я б не впоралася.”
“Ой, таж ми разом! Як дві половинки яблука.”
Коли прявився онук, вони плакали від щастя, шморгаючи носами. “Диви, Ольго, який красень!” – казала Марія.
“Так, наш,” – відповідала Ольга.
Їхня гармонія тривала роками. Різні, як день і ніч, але близькі, як сестри. Вони говорили без упину, сміялися і плакали, будуючи життя в любові.
Наталія Веселка
