Вечірній потяг помірно погойдував вагони, відраховуючи кілометри від минулого життя, яке Андрій нарешті наважився відрізати.
На сусідній полиці спала Олена — дівчина, яку він ледь не втратив через божевілля власної родини. Андрій дивився у темне вікно, і в пам’яті, наче кадри з кінофільму, спливали останні роки цього затяжного домашнього пекла.
Усе почалося понад десять років тому. Родина Мельників була великою: двоє старших хлопців та четверо молодших сестер. Мати, Тамара Петрівна, ніколи в житті не працювала. Вона вважала декрет своєю довічною професією, зручно вмостившись на шиї чоловіка.
Коли батька не стало — серце не витримало постійних дорікань та злиднів — Тамара Петрівна навіть не подумала шукати роботу. Вона просто перевела погляд на синів.
Старший брат, Сергій, виявився хитрішим. Він швидко знайшов собі дівчину, розписався з нею і поїхав жити на інший кінець країни, обірвавши всі контакти.
— Він зрадник! Іуда! — голосила тоді на всю хату Тамара Петрівна, заламуючи руки перед дзеркалом. — Залишив матір з малими дітьми на поталу долі! Андрійку, синочку, тепер ти наша єдина опора. На кому ж хата триматиметься, як не на тобі?
Двадцятирічний Андрій тоді ще не розумів, у яку пастку потрапляє. Забезпечення п’яти жінок повністю лягло на його плечі. Сестри підростали, але працювати не збиралися. Вони перейняли материнську філософію: жінка створена для краси, а чоловік — для заробітку. Ба більше, дівчата панічно боялися, що Андрій повторить маневр Сергія. Вони влаштували за ним справжнє тотальне стеження.
Перший серйозний дзвіночок пролунав, коли Андрію нарешті вдалося вирватися на побачення. Недільного вечора він сидів у затишному міському кафе з милою дівчиною Мариною.
Вони розмовляли, сміялися, аж раптом двері закладу з гуркотом відчинилися. До зали влетіла старша з сестер, Христина. Її обличчя палало від люті.
— Ах ти ж егоїст нещасний! — заверещала Христина на все кафе, підбігаючи до їхнього столика.
Перш ніж Андрій встиг бодай слово сказати, повітря прорізав гучний звук ляпаса. Марина зойкнула, затуливши рот долонею.
— Мені вдома дітей наших годувати нічим, холодильник порожній, а ти тут з дівками розважаєшся, гроші на вітер викидаєш?! — кричала Христина, тупаючи ногами. — Бігом додому, я сказала! Мати там ледь не вмирає, а він тут каву п’є!
— Христино, ти при глузді?! Які діти? Отямся! — засичав Андрій, намагаючись схопити сестру за руку, але та влаштувала таку істерику з биттям посуду, що бідна Марина просто тихо зібрала речі й вибігла з кафе. Більше на дзвінки Андрія вона не відповідала.
Удома на Андрія чекав черговий раунд сімейного «суду». Мати сиділа на кухні, обклавшись заспокійливими краплями.
— Як ти міг, сину? — скиглила Тамара Петрівна. — Про яку таку особисту звабу ти думаєш? Тобі про сестер дбати треба. Ох, якби ж у мене було шість синів, а не двійня… Кожен би приніс у хату по десять тисяч, і я б горя не знала! А так — чоловік не зміг нормальне потомство залишити, одні дівчата! Все через твого батька, він мені життя згубив!
— Мамо, припини! Батько працював на трьох роботах, поки серце не зупинилося! — не витримав Андрій.
— Не смій підвищувати на мене голос! — підхопилася з місця Христина, демонструючи свіжий манікюр. — Мати правду каже! Ти зобов’язаний нас утримувати! Дівчатам на роботі не місце, це не чоловіча справа — жінок напризволяще кидати!
Христина вважала себе королевою, хоча навіть супу зварити не вміла. Невдовзі вона знайшла собі нареченого — місцевого підприємця. Але її апетити та постійні вимоги «купи-принеси» виявилися сильнішими за кохання.
Хлопець з жахом утік за тиждень до весілля, коли Христина закотила скандал через те, що весільна подорож планувалася в Туреччину, а не на Мальдіви.
Життя вдома стало нестерпним. Андрій зрозумів: якщо він не поїде зараз, то згниє в цій хаті. Він знайшов роботу вахтовим методом на півночі.
Коли він збирав сумку, Тамара Петрівна влаштувала справжній театр одного актора. Вона падала на коліна, чіплялася за його джинси й обливалася слізьми:
— Ой, синку, ти геть про нас не думаєш! На кого ти нас, беззахисних, покидаєш? Та ми ж без чоловічої руки пропадемо, з голоду помремо!
— Мамо, заспокойся, — холодно відповів Андрій, вириваючи сумку. — Там платять дуже добре. Оклад — дві тисячі доларів на місяць.
Сльози Тамари Петрівни миттєво висохли. Очі стали круглими, великими, а в зіницях, здавалося, замиготіли значки валют, прямо як у Скруджа Макдака зі старого мультика. Вона навіть заїкатися почала від подиву.
— Дв… дві тисячі? — пролепетала вона, раптово подобрішавши. — Ну… їдь, синочку, їдь. Головне — про родину не забувай.
Андрій поїхав. Тоді ж він поставив жорсткий ультиматум:
— Я буду висилати вам гроші рівно до того дня, поки наймолодшій, Марійці, не виповниться двадцять років. Далі — крутіться самі. Мені набридло бути вашим банкоматом.
Минуло два роки. Працюючи на вахтах, Андрій через інтернет познайомився з Оленою — дівчиною зі свого ж рідного району. Вона була повною протилежністю його домашнім жінкам: самостійна, розсудлива, працювала фармацевтом і міцно стояла на ногах.
Коли Андрій повертався між роботами, вони винайняли затишну кімнату в гуртожитку. Олена знала про його фінансове зобов’язання перед родиною і мудро казала:
«Пів року залишилося, Андрію. Ми зачекаємо. Головне, щоб потім усе це закінчилося».
Але «жіноче царство» так просто відпускати годувальника не збиралося.
Остання поїздка Андрія на вахту тривала два місяці. На другому тижні Олена раптово перестала виходити на зв’язок. Телефон був поза зоною, на повідомлення в месенджерах — жодної відповіді. Андрій сходив із розуму від невідомості, рахуючи дні до кінця зміни.
Коли він нарешті примчав до гуртожитку, двері кімнати були замкнені. Відімкнувши їх своїм ключем, він застиг на порозі: кімната була абсолютно пустою. Ні речей Олени, ні її косметики, ні затишних занавісок на вікнах.
У коридор визирнула сусідка по поверху, тітка Віра.
— О, Андрію, приїхав? — зітхнула вона, жалісливо дивлячись на хлопця. — А дівчина твоя з’їхала ще місяць тому.
— Як з’їхала? Чому?! — вигукнув Андрій, відчуваючи, як земля уходить з-під ніг.
— Так дружина ж твоя приїздила! — здивувалася тітка Віра. — Прийшла така бойова дівка з дитиною на руках. Кричала на весь коридор, що ти гультяй, покинув законну родину з немовлям, а сам тут з коханкою розважаєшся.
Вона Альоні й паспорт показувала з твоїм прізвищем, і свідоцтво про народження дитини. Ну, Альона твоя — дівчина гонорова, плакати не стала. Зібрала речі, сказала, що на чужому нещасті щастя не збудуєш, і пішла. А та, «дружина», ще й речі її допомогти винести вимагала!
Андрія наче струмом вдарило. Паспорт Мельник… Дитина… Христина! Ця гадина вкрала старий недійсний паспорт Андрія, який залишався вдома, або просто скористалася схожістю прізвищ, щоб зруйнувати його життя!
Він не пам’ятав, як дістався до материнського будинку. Вперше за три роки він переступив цей поріг, і його зустріла хвиля криків, дитячого плачу та хаосу. Хата, яка колись була просто бідною, тепер перетворилася на справжній склад неробства.
На дивані сиділа Христина, а поруч повзала маленька дитина. Зі спальні визирала друга сестра, Юля, теж із немовлям на руках.
— Де Олена?! Що ви їй сказали,?! — вибухнув Андрій прямо з порога, з гуркотом зачинивши за собою двері.
З кухні неспішно вийшла Тамара Петрівна, яка помітно постаріла, але погляду свого хижого не втратила.
— Чого ти репетуєш? — невдоволено скривилася мати. — Приїхав — то привітайся для початку. І гроші давай, бо у нас закінчилися. Нам дітей годувати треба!
— Яких дітей?! — закричав Андрій, підскакуючи до Христини. — Ти навіщо до моєї дівчини їздила? Навіщо життя мені псуєш?
Христина навіть оком не змигнула, випускаючи дим у стелю:
— А що я мала робити? Твоя ця Альона хвостом крутить, ти всі гроші на неї витрачаєш! А нам що, з голоду помирати? Ми з Юлькою одного мужика не поділили, він нас обох з пузами і кинув! Тепер ми матері-одиначки. Ти — чоловік у цьому домі, ти зобов’язаний утримувати своїх племінників!
— Я нікому нічого не зобов’язаний! — ревів Андрій, відчуваючи, що в нього починається істерика. — Де Марійка? Де Свєта?
— Ой, не згадуй мені їх, — заскиглила мати, сідаючи на стілець. — Свєтка, безбожниця, речі зібрала і в монастир втекла, аби тільки матері не допомагати! А Марійка наймолодша, щойно вісімнадцять стукнуло, знайшла якогось далекобійника і звалила з дому в невідомому напрямку! Лишили матір хвору на двох декретниць! Андрійку, ну хоч ти май совість, дай грошей, дитині на памперси не вистачає!
Юля зі спальні підхопила плаксивим голосом:
— Так, Андрію, ти ж старший брат! Ти маєш нам допомогти! Ми ж жінки, нам важко, ми не можемо працювати з дітьми на руках! Купи мені суміш для малого, і Христині на манікюр треба, вона в депресії!
Андрій дивився на це «жіноче царство» і раптом відчув дивну, холодну порожнечу всередині. Жалю більше не було. Була лише огида.
— Значить так, — тихо, але так вагомо сказав він, що всі в кімнаті замовкли. — Сьогодні перше число. Марійці виповнилося двадцять років два тижні тому. Моє зобов’язання виконано.
— Як виконано?! — підскочила Христина. — А наші діти?!
— Ваші діти — це ваші проблеми і тих бовдурів, від яких ви їх нагуляли, — відрізав Андрій. — Я більше не дам вам жодної копійки. Працюйте, підмітайте вулиці, мийте підлоги — мені байдуже. Для мене ви більше не існуєте.
— Ти не посмієш! — заверещала Тамара Петрівна, підбігаючи до нього й намагаючись схопити за куртку. — Я тебе народила! Я на тебе життя поклала! Ти проклятий будеш, якщо матір голодною лишиш!
— Ти життя поклала на те, щоб виростити зграю трутнів, мамо, — холодно відповів Андрій, відштовхуючи її руки. — Шукайте собі іншого дурня. Моє рабство закінчилося.
Він розвернувся і вийшов, гримнувши дверима так, що у веранді здригнулося скло. Навздогін йому летіли прокльони, крики Христини та плач немовлят, але Андрій уже нічого не чув. Він ішов геть, не озираючись.
Пошуки Олени зайняли три дні. Вона поїхала до своєї тітки в сусідню область. Коли Андрій з’явився на порозі — змучений, з дикими очима, але рішучий — вона спочатку не хотіла слухати.
Проте Андрій просто впав перед нею на коліна і розповів усе: від початку і до кінця. Показав свій справжній паспорт, розповів про божевілля сестер і про те, що поставив у цій історії жирну крапку.
Олена довго дивилася в його повні сліз очі, а потім тихо сказала: «Який же ти дурень, Андрію… Треба було бігти звідти ще три роки тому».
…Потяг стишив хід, під’їжджаючи до станції. Олена поворухнулася, розплющила очі й усміхнулася Андрію. Завтра вранці вони подають заяву до РАЦСу в новому місті, де ніхто не знає їхнього минулого.
Попереду було нове, власне життя, у якому більше не було місця для чужих паразитів.
А як там виживає «жіноче царство» без свого головного годувальника — Андрію тепер було абсолютно все одно.
Юлія Хмара
