Світлана стояла біля вікна своєї маленької кухні, дивлячись на осінній дощ, що стукав по даху старого будинку в маленькому містечку на околиці Києва.
Їй було 45 років, і життя її було наповнене рутиною, яка здавалася нескінченною. Четверо дітей: старший син Андрій, якому вже 18, дочка Оксана – 15, близнюки Петро і Марія – по 10 років.
Чоловік Василь працював на заводі, приходив додому втомлений, але завжди знаходив час, щоб посваритися за дрібниці.
Світлана працювала в місцевій школі прибиральницею, а вечорами шила одяг на замовлення, щоб підзаробити. Життя було важким, але вона звикла. “Бог дає, то й витримаємо”, – часто казала вона собі.
Того ранку Світлана відчула щось дивне. Вже тиждень її нудило, голова крутилася, а запахи на кухні, які раніше були звичними, тепер викликали огиду.
Вона подумала: “Може, отруїлася чимось? Або просто втома”. Але в глибині душі щось підказувало інше. Вона пам’ятала цей стан – чотири рази вже переживала.
“Ні, не може бути, – прошепотіла вона собі. – Мені 45, Василь казав, що досить дітей….”
Після того, як діти пішли до школи, а Василь – на роботу, Світлана вирішила перевірити. Серце калатало, коли вона повернулася додому.
“Що, якщо так? – думала вона. – Василь буде вражений. Але ж дитина – це благословення. Ми впораємося, як завжди”.
О Боже, п’ятий раз. Як це можливо?” – прошепотіла вона. Радість змішувалася зі страхом. Вона уявила маленьке немовля, сміх у домі, але потім згадала обличчя Василя.
Він завжди бурчав: “Четверо – це вже забагато. Грошей ледь вистачає, а ти ще хочеш?” Але ж він любив дітей, правда? “Може, цього разу порадіє, – подумала вона. – Може, скаже, що це знак від Бога”.
Весь день Світлана ходила як у тумані. Готувала обід, прала білизну, але думки були тільки про те, як сказати чоловікові.
Вечоріла, діти повернулися зі школи. Андрій, як завжди, мовчки пішов до своєї кімнати грати на комп’ютері. Оксана допомагала на кухні.
– Мамо, ти сьогодні якась бліда, – сказала Оксана, миючи посуд. – Щось трапилося?
– Ні, доню, все добре, – усміхнулася Світлана. – Просто втомилася. А ти як у школі? Розкажи про уроки.
– Та нудно, як завжди. Вчителька з математики знову кричала на Вітька. А я отримала п’ятірку з української. Мамо, а тато коли прийде?
– Скоро, годині о сьомій. Давай вечерю готувати.
Близнюки Петро і Марія бігали по дому, граючись у хованки. “Не галасуйте, діти! – гукнула Світлана. – Тато прийде втомлений”.
Василь повернувся о сьомій, як завжди. Він кинув сумку в коридорі, сів за стіл і мовчки почав їсти борщ.
– Добрий вечір, Васильку, – сказала Світлана, сідаючи навпроти. – Як день минув?
– Як завжди, – буркнув він. – Начальник знову накричав. Гроші не платять вчасно. А в тебе?
– Нормально. Діти поводилися добре. Андрій допоміг з покупками.
Василь подивився на дітей, які сиділи за столом.
– Андрію, ти ж не думаєш, що комп’ютер тебе нагодує? – сказав він суворо. – Треба вчитися, а не грати.
– Тату, я вчуся, – відповів Андрій. – Просто розслабляюся після школи.
– Розслабляйся менше, працюй більше, – відрізав Василь.
Світлана чекала, коли діти підуть спати. Серце її калатало. Нарешті, о десятій вечора, будинок затих. Вони з Василем лягли в ліжко. Світлана повернулася до нього.
– Василь, я маю тобі щось сказати, – прошепотіла вона.
– Що таке? – запитав він сонно. – Знову гроші потрібні?
– Ні, не те. Я… я при надії. Вже вп’яте.
Василь сів у ліжку, вкучив світло. Його обличчя спочатку було здивованим, потім почервоніло від гніву.
– Що? Ти жартуєш? – вигукнув він.
– Ні, правда.
– Як це могло статися? Ми ж… ми ж обережні були! – кричав він.
– Василь, тихо, діти почують. Це сталося, і все. Дитина – це радість.
– Радість? Ти з глузду з’їхала? У нас четверо дітей! Грошей ледь вистачає на їжу, на одяг! Андрій скоро в університет, Оксана хоче на курси! А ти – п’ята дитина? В 45 років? Ти що, хочеш нас у могилу звести?
Світлана сіла, сльози навернулися на очі.
– Але ж ми впораємося, як завжди. Бог дає дітей, дасть і на дітей.
– Бог? Не сміши мене! Це не Бог, це твоя необережність! Я казав тобі, досить! Четверо – це межа!
– Василь, не кричи. Діти – наше щастя. Пам’ятаєш, як ми раділи, коли Андрій появився?
– То було 18 років тому! Тепер все інакше. Економіка, ціни, все дорожчає. Я не витримаю ще одну дитину. Ти думаєш тільки про себе!
– Про себе? Я все життя для вас живу! Прибираю, готую, шию, працюю! А ти тільки скаржишся!
Василь встав з ліжка, ходив по кімнаті.
– Я скаржуся? Я працюю на заводі по 12 годин! Для кого? Для вас! А тепер ще п’ята? Ні, Світлано, це кінець. Якщо ти хочеш цю дитину – іди. Іди геть з дому. Я не буду це терпіти.
Світлана завмерла.
– Що ти кажеш? Виганяєш мене? З власного дому? З дітьми?
– Діти залишаться зі мною. А ти – іди. Знайди, де жити з твоєю “радістю”.
Сльози потекли по щоках Світлани.
– Василь, ти не можеш так. Ми ж сім’я.
– Сім’я? Ти зруйнувала все. Іди геть!
Він відкрив двері кімнати, вказав на вихід. Світлана, плачучи, вдягнулася, взяла сумку з речами. Діти прокинулися від криків.
– Мамо, що трапилося? – запитала Оксана, вибігаючи в коридор.
– Тато… тато виганяє мене, – ридала Світлана.
Андрій підбіг.
– Тату, що ти робиш? Не виганяй маму!
– Це не твоя справа! – кричав Василь. – Вона знову при надії! П’ята дитина! Ми не витримаємо!
Близнюки плакали в своїй кімнаті.
– Мамо, не йди! – кричав Петро.
Світлана обійняла дітей.
– Я люблю вас, мої хороші. Я повернуся. Тато просто гнівається.
Але Василь штовхнув її до дверей.
– Іди! І не повертайся!
Двері зачинилися за нею. Світлана стояла на вулиці під дощем, сумка в руках. “Куди йти? – думала вона. – У мене нікого немає. Батьки померли, сестра в іншому місті”.
Вона пішла до сусідки Марії, старої подруги.
– Маріє, пусти переночувати, – постукала вона в двері.
Марія відчинила, побачила заплакану Світлану.
– Боже, що сталося? Заходь!
Вони сіли на кухні, Марія налила чаю.
– Розкажи, Світлано.
– Я при нпдії. П’ятий раз. Сказала Василеві, а він вигнав мене. Сказав, що не витримає.
– Ой, бідна. Василь завжди був гарячий. Але виганяти дружину? Це жах.
– Що мені робити? Діти там, плачуть. Я не можу без них.
– Заспокойся. Переночуй тут, завтра подумаємо.
Наступного дня Світлана пішла до сестри в Київ. Автобусом, з маленькою сумкою. Сестра Галина жила в маленькій квартирі з чоловіком.
– Галю, допоможи, – сказала Світлана по телефону.
– Приїжджай, сестро. Розкажеш.
У Києві Галина зустріла її на вокзалі.
– Ти виглядаєш жахливо. Що трапилося?
Світлана все розповіла, плачучи.
– Він вигнав мене, як собаку. За дитину!
– Василь – ідіот. Але ти в 45 при надії? Це ризиковано.
– Знаю, але що робити? Я хочу цю дитину.
Галина обійняла її.
– Залишайся в мене. Ми допоможемо.
Тиждень минув. Світлана дзвонила дітям.
– Мамо, тато не пускає нас говорити, – шепотіла Оксана. – Він каже, що ти зрадила сім’ю.
– Доню, це не правда. Я люблю вас. Скоро повернуся.
Андрій дзвонив потайки.
– Мамо, тут погано без тебе. Тато кричить. Близнюки плачуть.
– Тримайтеся, синку. Я знайду спосіб.
Василь не дзвонив.
Місяці минали. Світлана жила в Галини, шила одяг на замовлення, заробляла трохи. Вона думала про дитину.
– Буде дівчинка, я відчуваю, – казала вона Галині.
– Назвеш її Надією, – усміхалася сестра.
Одного дня подзвонив Василь.
– Світлано, це я.
– Василь? Що ти хочеш?
– Діти сумують. Я… я подумав. Може, повернешся?
– Повернуся? Після того, як вигнав?
– Я був гнівний. Але без тебе погано. Будинок пустка.
– А дитина? Ти приймеш її?
Мовчання.
– Ні.
– Нізащо! Це наша дитина!
– Тоді не повертайся.
Він кинув слухавку.
Світлана ридала.
– Він не зміниться, – сказала Галина. – Треба жити далі.
Світлана вирішила подати на розлучення. Знайшла адвоката.
– Пані Світлано, ви маєте право на аліменти, на частину майна, – сказав адвокат.
– Я хочу дітей.
– Суд вирішить.
Суд був важким. Василь кричав у залі.
– Вона сама винна! П’ята дитина – це божевілля!
– Пане Василь, ви вигнали дружину, – сказав суддя.
Діти свідчили.
– Я хочу з мамою, – сказала Оксана.
– І я, – додав Андрій.
Близнюки плакали.
Суд дав опіку Світлані над близнюками і Оксаною. Андрій, як дорослий, вибрав сам – пішов до матері.
Василь залишився сам.
Світлана зняла маленьку квартиру в Києві, працювала більше. Діти переїхали до неї.
– Мамо, ми щасливі з тобою, – казав Петро.
– А тато? – запитувала Марія.
– Тато нас любить, але по-своєму.
Все пройшло добре. Дівчинка, Надія.
– Вона така гарна, – казала Оксана, тримаючи сестричку.
Андрій усміхався.
– Мамо, ти сильна.
Світлана дивилася на сім’ю.
– Ми впораємося. Разом.
Роки минали. Надія росла. Василь іноді дзвонив, просив пробачення.
– Світлано, я помилився.
– Пізно, Василь. Але ти можеш бачити дітей.
Він приходив, грав з Надією.
– Вона схожа на тебе, – казав він.
– На нас, – відповідала Світлана.
Історія Світлани стала прикладом сили. Вона відкрила маленьку швейну майстерню, діти допомагали. Життя стало кращим, без криків, з любов’ю.
Але все почалося з того тесту, з тієї ночі, коли чоловік вигнав її. “Життя непередбачуване, – думала вона. – Але з дітьми – це щастя”.
Тетяна Малосвітня
