— Андрійчику, а познайомся мене вже зі своєю мамою, — промуркотіла Христина, розглядаючи себе у вітрині дорогого бутіка. — Треба ж знати, хто виховав такого принца.
Христина вважала себе хижачкою вищого порядку. Її зброєю були нарощені вії, манікюр кольору «фуксія» та вміння майстерно роздувати губи в ображену «качечку», коли баланс на картці Андрія ставав тризначним. Андрій — добрий, трохи наївний ІТ-шник із м’яким характером — був ідеальною здобиччю. Він дивився на Христину як на восьме диво світу, не помічаючи, що це «диво» вже подумки перепланувало його квартиру та розписало його зарплату на три роки вперед. Звісно, на її косметику, брендовий одяг та поїздки у Мілан..
Коли вони прийшли в гості до Емілії Станіславівни, Христина внутрішньо тріумфувала. Перед нею постала жінка невизначеного віку в бежевому кардигані, з акуратною сивиною, зібраною у вузол, і тонкими окулярами на ланцюжку. Емілія Станіславівна тихо запропонувала чаю з печивом «Марія» і мовчки слухала, як Христина сорок хвилин розповідала про важливість «особистого бренду» та потребу в регулярному відпочинку на Мальдівах для підтримки «ресурсного стану».
«Тиха миша, — подумала Христина, колупаючи печиво. — Допрацьовує до пенсії десь у держконторі за копійки. Андрій її утримує, мабуть. Нічого, я цей фінансовий потік швидко переспрямую в правильне русло. Зітру її в порошок одним поглядом».
Христина не помітила лише одного: Емілія Станіславівна протягом усієї розмови не зводила з неї спокійного, майже рентгенівського погляду, а в її блокноті, де вона нібито записувала рецепт пирога, з’явився короткий аналітичний висновок: «Об’єкт: Христина. Психотип: паразит звичайний. Мотивація: майновий зиск. Рівень інтелекту: нижче середнього, компенсується нахабством. Прогноз: конфліктний сценарій».
За місяць Христина переїхала до Андрія. Її речі — двадцять сумок зі стразами та нескінченні флакони парфумів — миттєво витіснили його книги та робочі інструменти. Вона одразу заявила:
— Андрію, твоя мама занадто часто дзвонить. І взагалі, чому ти досі даєш їй гроші? Вона ж працює! Нехай вчиться фінансової грамотності. Нам треба збирати на «Порш».
Андрій лише винувато кліпав очима. Але справжній тест на міцність стався, коли Емілія Станіславівна прийшла привітати молодих із новосіллям.
— Христино, люба, — м’яко почала свекруха, присаджуючись на край дивана, — я помітила, що ви вирішили змінити меблі. Але квартира, в якій ви живете, юридично належить мені. Я здаю її Андрієві в безоплатне користування на підставі договору позики. Ось копія, я принесла, щоб ви ознайомилися з пунктом 4.2 — «заборона на перепланування та заміну капітальних конструкцій без письмової згоди власника».
Христина розреготалася, відкинувши волосся назад.
— Ой, Еміліє… як вас там… Станіславівно! Киньте ці папірці. Ми сім’я! Які договори? Я тут будую наш затишок. І взагалі, я вирішила, що ви будете нам віддавати свою зарплату, все одно ви на пенсію збираєтеся. А нам, молодим, треба розвиватися. Ви ж типова “сіра миша”, нащо вам гроші? Та ви не переймайтеся – на хліб та сосиски по акціі у АТБ вам вистачить. Якщо багато за електрику платити не треба буде – ви ж цілими днями тупі серіали по телевізору дивитися будете.
Емілія Станіславівна навіть не здригнулася. Вона поправила окуляри.
— Зарплату? Цікава пропозиція. Але як головний бухгалтер великого машинобудівного холдингу, я звикла оперувати цифрами. Моя заробітна плата, включаючи бонуси, перевищує дохід Андрія втричі. Тож, боюсь, ваш «розвиток» не потягне моїх податкових відрахувань. І так, щодо «сірої миші»… Я також маю диплом юриста з міжнародного права. Просто люблю бежевий колір.
У кімнаті стало так тихо, що було чутно, як на кухні капає кран. Христина відчула, як її «золота жила» раптом перетворилася на залізобетонну стіну.
Нахабство Христини не знало меж. Замість того, щоб заспокоїтися, вона вирішила перейти в наступ. Вона почала влаштовувати Андрієві щоденні істерики: «Твоя мати мене принижує!», «Вона дивиться на мене як на злочинницю!», «Вибирай: або я, або її правила!».
Одного вечора, коли Емілія Станіславівна зайшла забрати свої книги, Христина вирішила дати «виставу століття». Вона схопила антикварну вазу (подарунок покійної прабабусі) і замахнулася.
— Виметайтеся звідси! Це наша квартира! Я тут господиня! Я вас засуджу за втручання в особисте життя! — кричала дівчина, і її обличчя почервоніло від люті.
Емілія Станіславівна стояла абсолютно нерухомо. Вона навіть не підняла рук, щоб захиститися.
— Христино, згідно зі статтею 173 Кодексу про адміністративні правопорушення, ваші дії зараз класифікуються як дрібне хуліганство. А оскільки ви погрожуєте знищенням майна, що має історичну цінність, я змушена діяти..
Вона спокійно дістала телефон і набрала номер.
— Добрий вечір. Патрульна поліція? Виклик на адресу… Так, агресивна поведінка, спроба знищення майна власника. Чекаю.
Христина оніміла. Вона чекала сліз, валідолу, благань «не руйнувати життя сина». Але патрульний наряд, який приїхав через сім хвилин, побачив ідеальну картину: елегантна пані зі спокійним голосом показує документи на право власності та договір, у якому чітко вказано, що Христина не має права перебувати в приміщенні без згоди власника.
— Офіцере, — лагідно сказала Емілія, — оскільки дана особа не зареєстрована за цією адресою і виявляє ознаки неадекватної агресії, прошу забезпечити її виселення. Речі я розпоряджуся доставити кур’єром за місцем її прописки завтра до десятої ранку. Андрію, синку, принеси офіцерам води, вони в такій спеці працюють.
Христину виводили під руки. Вона кричала, обзивала всіх «бюрократами» і обіцяла помститися, але Емілія Станіславівна лише занотувала в блокноті: «Витрати на виклик поліції: 0 грн. Емоційні втрати: мінімальні. Виховний ефект: максимальний».
Минуло два тижні. Андрій, який спочатку був у шоці, раптом виявив, що без щоденних криків Христини вдома стало напрочуд тихо і чисто. Гроші на картці перестали зникати зі швидкістю світла, а голова перестала боліти.
Христина ж, опинившись у своїй старій орендованій кімнаті на околиці міста, зрозуміла, що «золота жила» зачинилася на юридичний замок. Вона навіть прийшла до Емілії Станіславівни на роботу. Вона очікувала побачити тісну конторку, а потрапила у величезний скляний офіс холдингу. На дверях табличка: «Головний бухгалтер, керівник юридичного департаменту Е. С. Ковальська».
— Я… я прийшла вибачитися, — пробурмотіла Христина, дивлячись на майбутню свекруху, яка в ідеально випрасуваному темно-синьому костюмі підписувала стос документів.
Емілія Станіславівна зняла окуляри.
— Вибачення, Христино, — це нематеріальний актив. Він не перекриває збитки. Але я готова розглянути вашу справу в рамках «випробувального терміну». Ось контракт.
— Контракт? — Христина взяла аркуш.
— Так. У ньому вказано: ви влаштовуєтеся на роботу. Справжню роботу, де треба бути о восьмій ранку. Ви записуєтеся на курси фінансової грамотності. І ви більше ніколи не підвищуєте голос у моїй присутності. Якщо за шість місяців баланс ваших добрих справ вийде в плюс — Андрій знову запросить вас на чай. Але без чемоданів.
Христина від подиву не могла вимовити ані слова. Вона очікувала чого завгодно – скандалу, того що Емілія Станіславівна викличе охорону. Але щоби так?
— Ну, що ви так на мене.дивитеся, Христино? – з м’якою усмішкою сказала Емілія Станіславівна – Я по очах бачу, що ви по суті, дівчина непогана. Енергійна, цілеспрямована, з жагою до життя. Просто нажаль, замість книг ви читали дешеві глянцеві журнали. Але, мій син досі закоханий у вас. Може, Андрій розгледів у вас щось, чого я не бачу. Життя покаже.
Христина не стала святою, але вона вперше в житті зрозуміла, що м’якість — це не слабкість, а інтелект — це найпотужніша зброя. Емілія Станіславівна продовжує носити бежеві кардигани і пити чай з печивом «Марія». Вона все так само «сіра миша» для тих, хто не вміє читати між рядків. Але в родині тепер усі знають: головне — щоб бухгалтерія душі була в порядку, а юрист усередині тебе завжди був готовий викликати наряд справедливості.
Андрій і Христина згодом помирилися, але тепер Христина перед тим, як щось сказати, спочатку подумки звіряється з Житловим кодексом. А на двадцятиріччя їхнього шлюбу (якщо вони до нього доживуть) Емілія Станіславівна, мабуть, подарує їм… ще один блокнот. Бо контроль — це теж прояв любові.
