— Андрійку, принеси ще серветок! І торт ріж акуратніше, трояндочки не зімни! Вітенька любить трояндочки!
Мама сиділа на чолі столу, зашаріла, щаслива. На ній була нова сукня, яку купив я. На столі стояли делікатеси, на які я відкладав із зарплати три місяці.
Але дивилася вона не на мене.
Вона дивилася на екран ноутбука.
По відеозв’язку із сонячної Каліфорнії нам усміхався Вітя. Мій молодший брат.
— Мамуль, з ювілеєм! — віщав Вітя, поправляючи модні окуляри. — Сімдесят п’ять — рік чималий! Я тобі там подарунок вислав, гроші на картку кинув. Купи собі що хочеш! Вибач, прилетіти не зміг, у мене тут проєкт горить, стартап, інвестори… Сама розумієш, рівень інший.
Мама промокнула сльози розчулення.
— Розумію, синочку! Ти в нас гордість! Ти світ підкорюєш! А ми тут… Добре хоч Андрійко поруч, допомагає.
«Допомагає». Це слово різало слух, як скрегіт металу по склу. Я не «допомагав». Я жив її життям останні десять років.
Усе почалося, коли у батька прихопило серце. Вітя тоді вже навчався в Києві, а потім махнув за океан. «Я не можу повернутися, у мене перспективи!» — сказав він тоді.
Я залишився. Мені було тридцять. У мене була наречена, Оля. Ми планували весілля. Але тато лежав пластом. Мама плакала і хапалася за серце. Грошей на доглядальницю не було. Я розірвав заручини, бо Оля сказала: «Або я, або горщики за твоїм батьком». Я обрав батька.
П’ять років пекла. Я навчився міняти підгузки дорослому чоловікові. Я навчився робити уколи. Я тягав його на собі у ванну, зриваючи спину. Я працював ночами віддалено, щоб удень бути поруч.
Тато відійшов у вічність у мене на руках. Вітя на похорон не прилетів — «проблеми з візою».
Потім злягла мама. Тиск, хворі суглоби.
І знову я був поруч. Я возив її по лікарях. Я слухав її нескінченні розповіді про те, який Вітенька молодець.
— Дивись, Андрійку, яку фотографію Вітя прислав! Океан! Пальми! Який він гарний, засмаглий! Не те що ти — блідий, як міль, вічно похмурий. Тобі б усміхатися частіше, синку.
Я мовчав.
Звісно, я був блідий. Я не був у відпустці вісім років. Я не бачив моря. Я бачив тільки поліклініки, аптеки й сірі стіни нашої «хрущовки».
Ювілей добігав кінця. Вітя відключився, пославши повітряний поцілунок.
Гості — пара сусідок і тьотя Люба — розійшлися. Я почав прибирати зі столу.
Мама сиділа в кріслі, перебираючи листівки.
— Андрійку, — покликала вона. Голос був серйозний. — Сядь. Розмова є.
Я сів, витираючи руки рушником.
— Я тут подумала… Роки йдуть. Треба заповіт оформити. Щоб потім чвар не було. Я кивнув. Думка слушна. Квартира в нас трикімнатна, у центрі міста. Гарний спадок. Ми з Вітею завжди думали, що навпіл.
— Загалом, я вирішила квартиру на Вітю переписати, — сказала мама буденно, ніби попросила чаю налити.
Я завмер. Мені здалося, я недочув.
— Мам… зачекай. На Вітю? А я?
Вона зітхнула і подивилася на мене з жалістю, як на нерозумне дитя.
— Андрійку, ну ти сам розсуди. Ти в нас… простий. Зірок з неба не хапаєш. Працюєш у своєму інтернеті, живеш тихо. Тобі багато не треба. Ти собі на однокімнатну квартиру якусь заробиш або іпотеку візьмеш. А Вітя… у нього розмах! У нього бізнес, ризики. Йому потрібен «запасний аеродром». Раптом там, в Америці, не вигорить? Йому буде куди повернутися.
— Мамо, — мій голос тремтів. — Я десять років виносив за вами судна. Я поховав батька. Я нікуди не поїхав. Я сім’ї не створив, бо ви хворіли! А Вітя присилає тобі п’ятсот доларів раз на рік і листівку! І ти віддаєш йому все?!
Її обличчя затверділо.
— Не смій рахувати чужі гроші! І не смій дорікати матері шматком хліба! Це мій обов’язок — підтримати ту дитину, якій важче. Вітя — творча натура, він вразливий. А ти, Андрійку, ти як віл: впрягся і тягнеш. Ти сильний. Ти виживеш. А він без підтримки пропаде.
Тієї ночі я не спав. Я дивився у стелю і відчував, як усередині щось зникає.
Зникала не любов до матері. Зникала надія.
Я зрозумів, що для неї я — не син. Я — функція. Я — милиця. Я — зручна побутова техніка. А син — це той, далекий, гарний, успішний. Який не бачить її зморшок, не чує її старечого кашлю, не пере речі. Люблять не за поступки. Люблять всупереч. Або просто… люблять картинку.
Уранці я встав. Мовчки зібрав свої речі. Їх було небагато — пара сумок. Мама вийшла на кухню, шаркаючи капцями.
— Ти куди це зранку? В магазин? Купи молока, тільки не того, дешевого, а нормального.
— Я йду, мамо, — сказав я. Голос був чужим і спокійним.
— Куди? — вона не зрозуміла.
— У своє життя. Яке я відкладав десять років.
— Ти що, з глузду з’їхав? — вона сплеснула руками. — А хто мені тиск поміряє? Хто в аптеку сходить? У мене ноги болять! Ти мене кидаєш?! Як ти можеш?! Після всього, що я для тебе зробила?!
— А що ти для мене зробила, мам? — спитав я, дивлячись їй у вічі. — Ти мене народила, щоб було кому подати склянку води, поки ти дивишся на фото улюбленого сина?
— Вітя! — закричала вона. — Я подзвоню Віті! Він тобі мізки вправить!
— Дзвони. Хай прилітає. Хай міняє підгузки. Хай слухає твої скарги. Це ж його квартира тепер. Ось хай він її й відпрацьовує.
Я вийшов із квартири й зачинив двері.
У кишені вібрував телефон — мама дзвонила. Я витягнув сім-карту й зламав її навпіл. Кинув в урну біля під’їзду.
Минуло три роки. Я живу в іншому місті. Винаймаю квартиру, працюю. У мене з’явилася жінка. У неї є дитина від першого шлюбу. Ми живемо просто, але спокійно. Я не знаю, що з мамою.
Я знаю тільки одне: Вітя не прилетів.
Тьотя Люба знайшла мене через соцмережі рік тому. Написала величезне повідомлення, повне образи.
Писала, що мама здала. Що вона плаче і проклинає мене. Що соціальні працівники ходять до неї двічі на тиждень, але цього мало. Що квартира занедбана. «Як ти спиш ночами?» — писала тьотя. Я видалив повідомлення і заблокував її. Як я сплю? Міцно.
Уперше за сорок років я сплю міцно.
Бо я зрозумів правду: поступатися собою заради тих, хто тебе не цінує — це не благородство. Це повільне знищення себе. Іноді, щоб урятувати себе, треба стати «поганим сином». Бо бути «хорошим» — означає дозволити себе знищити.
Я зрозумів, що батьківська любов не завжди ділиться порівну. Часто найвідданіша дитина стає найзнеціненішою, бо її присутність сприймається як даність, як повітря. Я намагався купити любов поступками, але не вийшло. Я міг так і не створити власну сім’ю, так і залишитися самотнім, якби не пішов від матері. Я зрозумів, що моє здоров’я, моя молодість і моє єдине життя коштують дорожче, ніж батьківське «дякую», якого я так і не дочекався.
