— Андрійку, — шепотіла літня жінка, — тобі ж треба в школу, у тебе ж уроки… — Нічого, бабусю. Я взяв творчу відпустку за власний рахунок. Буду писати статтю про львівські магістрати вночі, а вдень будемо вчитися заново ходити.

— Андрійку, — шепотіла літня жінка, — тобі ж треба в школу, у тебе ж уроки… — Нічого, бабусю. Я взяв творчу відпустку за власний рахунок. Буду писати статтю про львівські магістрати вночі, а вдень будемо вчитися заново ходити.

Марія Степанівна завжди була жінкою «старої закваски». Колишня завідувачка бібліотеки, вона звикла до тиші, порядку та класичної літератури. Але її головним скарбом була не колекція прижиттєвих видань класиків, а простора трикімнатна квартира в самому серці старого Львова — з високими стелями, ліпниною та австрійським паркетом, що приємно рипів під ногами. У цій квартирі кожен куточок дихав історією, а ринкова вартість цих квадратних метрів змушувала серця її родичів битися значно частіше.

У Марії Степанівни було троє онуків. Старший, Олег, був «гордістю родини» — успішний юрист, який завжди носив дорогі костюми й розмовляв лише про інвестиції та акції. Середня, Ілона, працювала в івент-менеджменті, зналася на «люксовому житті» й рідко з’являлася в гостях без сторіз у Instagram на фоні антикварного бабусиного дзеркала. 

А був ще наймолодший — Андрій. Андрій був «сімейною помилкою»: він закінчив історичний факультет і пішов працювати звичайним учителем у школу. Його зарплати ледь вистачало на оренду кімнати, а його подарунки бабусі завжди були скромними — зазвичай це була якась рідкісна книга або пачка улюбленого трав’яного чаю.

Олег та Ілона бабусю «любили» специфічно. Вони забігали на п’ять хвилин раз на місяць, обов’язково згадуючи в розмові, що «Маріє Степанівно, ви ж знаєте, які зараз ціни на нерухомість, сподіваємося, ви вже все оформили правильно». Вони відкрито ділили кімнати в голові, обговорюючи, де знесуть стіну, а де зроблять зону для коворкінгу.

Але одного похмурого листопадового вечора життя внесло свої корективи. Марія Степанівна посковзнулася на мокрій плитці у ванній. 

Коли новина про травму розлетілася родиною, у сімейному чаті почалася справжня буря… виправдань.

— О Боже, бідна бабуся! — писала Ілона. — Я б прилетіла негайно, але в мене завтра відкриття виставки в Києві, я обличчя проєкту, я не можу підвести людей! Може, наймемо якусь жінку з села?

— Я теж не можу, — додав Олег. — У мене злиття двох великих компаній, суди щодня. Ви ж розумієте, якщо я зараз випаду з процесу, я втрачу мільйонні бонуси. І взагалі, професійний догляд кращий за аматорський. Давайте скинемося на доглядальницю.

Але «скинутися» виявилося складно. Олег раптом згадав, що всі його активи «заморожені в інвестиціях», а Ілона щойно придбала путівку на Балі для «відновлення ресурсу».

Андрій не писав у чат. Він просто приїхав у лікарню з рюкзаком речей. Коли Марію Степанівну виписували — немічну, налякану, прикуту до ліжка — саме Андрій підняв її на руки і заніс до квартири.

Наступні дванадцять місяців стали для Андрія школою виживання. Він навчився всього: готувати дієтичні супи, робити масаж, перестилати постіль під нерухомою людиною і — найголовніше — терпіти старечу депресію. Марія Степанівна спочатку здалася. Вона плакала, відмовлялася їсти й казала, що хоче «до діда».

Олег та Ілона за цей рік з’явилися тричі. Кожен візит тривав не більше п’ятнадцяти хвилин. Вони заходили з запахом дорогих парфумів, морщили носи від запаху ліків у квартирі й запитували Андрія: «Ну що, лікар каже, шансів мало? Може, пора вже готувати документи на переоформлення, поки вона ще при пам’яті?».

— Вона буде ходити, — відрізав Андрій, виводячи онуків-стерв’ятників за двері.

 — Та не будь наївним, — сміявся Олег. — У такому віці не встають. Ти просто дарма витрачаєш свій час, замість того, щоб кар’єру будувати. Хоча яка там у вчителя кар’єра…

Але Андрій вірив у те, що він називав «історичною справедливістю». Він купив реабілітаційний тренажер на гроші, які відкладав на весілля з дівчиною (яка, до речі, теж пішла від нього, не витримавши «життя з бабцею»). Він годинами тримав Марію Степанівну під руки, роблячи по три кроки в день коридором.

І сталося диво. Чи то професійна впертість учителя, чи то жага до життя самої Марії Степанівни, але через десять місяців вона вперше самостійно дійшла до кухні. А через рік вона вже сиділа на балконі, пила чай і знову читала Бальзака.

Коли Марія Степанівна відчула, що сили повернулися, вона зробила три дзвінки. На наступний вівторок у її вітальні зібралися всі. Олег прийшов із папкою документів (він уже підготував договір дарування на себе, «для мінімізації податків»), Ілона прийшла з дизайнером, який прямо при бабусі почав заміряти вікна. Андрій просто заварював чай на кухні.

— Діти мої, — почала Марія Степанівна, і її голос був таким же твердим, як у часи директорства в бібліотеці. — Я вдячна, що ви прийшли. Цей рік був важким. Він показав мені справжню вартість речей… і людей.

Олег переможно глянув на Андрія. 

— Я вирішила змінити заповіт, — продовжувала вона. — Оскільки Олег та Ілона дуже успішні, дуже зайняті й мають міжнародні проєкти, я зрозуміла, що моя стара квартира для них — лише зайвий клопіт. Це ж податки, ремонт, утримання…

Ілона перестала посміхатися. Олег напружився.

— Тому, — Марія Степанівна дістала папір із гербовою печаткою, — я офіційно передала право власності на цю квартиру Андрію. Вчора. Це договір довічного утримання, який він виконував цей рік, не знаючи про жодні папери.

— Що?! — закричав Олег. — Це маніпуляція! Він тебе залякав! Ти не мала права, ми законні спадкоємці! 

— Ти юрист, Олеже, — спокійно відповіла бабуся. — Ти знаєш, що я при повному розумі. А щодо «законності»… за цей рік ви дали на ліки рівно нуль гривень. Ви не підняли телефону, коли в мене була криза. Андрій віддав за моє життя свій час, свою наречену і свої заощадження. Квартира — це не нагорода. Це просто місце, де він зможе жити, не думаючи про оренду, поки вчитиме дітей історії.

— Це несправедливо! — вигукнула Ілона. — Ми ж сім’я! 

— Сім’я — це дієслово, Ілоночка, — тихо сказала Марія Степанівна. — Це те, що роблять, а не те, чим користуються. Ви вільні. У вас є ваші кар’єри та інвестиції. А в мене є мій онук.

Коли «успішні» родичі з гуркотом пішли, Андрій сів біля бабусі. 

— Навіщо, бабусю? Я ж не за квартиру… — Я знаю, синку. Саме тому вона твоя. Світ іноді дуже несправедливий, але в цьому домі тепер пануватиме інша історія.

Андрій залишився вчителем. Він зробив у квартирі лише косметичний ремонт, зберігши кожну книгу та кожну ліпнину. Марія Степанівна прожила ще п’ять років — щасливих, у повазі та любові. А Олег та Ілона досі пишуть гнівні пости про те, як важливо «захищати спадкові права», але в коментарях їм чомусь ніхто не співчуває.