— Андрію, поки ти живеш у квартирі, яку купила я, і їси продукти, за які плачу я, ти будеш мовчати і робити так, як я скажу. Навіть якщо я вирішу, що твій син має займатися балетом, а не боксом!
Андрій завжди вважав себе щасливчиком. Хлопець із простої родини залізничників із Шепетівки, він приїхав підкорювати Чернівці і зустрів Оксану. Вона була не просто красунею — вона була донькою Маргарити Павлівни, власниці мережі елітних кондитерських та кількох об’єктів нерухомості в центрі міста.
На початку їхніх стосунків Маргарита Павлівна здавалася втіленням щедрості.
— Андрійку, навіщо вам з Оксанкою орендувати той куток на околиці? — казала вона, попиваючи каву з порцелянової чашки. — У мене стоїть пуста трикімнатна квартира на вулиці Кобилянської. Високі стелі, ліпнина, меблі з Італії. Живіть, насолоджуйтеся. Я ж хочу, щоб моя донька жила як королева.
Андрій спочатку пручався. Йому хотілося всього досягти самому, працюючи звичайним менеджером у логістичній компанії. Але комфорт — штука підступна. Коли ти переїжджаєш із обшарпаної хрущовки в палац із мармуровою підлогою, твоя гордість починає потроху засинати.
— Це лише на перший час, — заспокоював він себе. — Піднімуся на ноги, викупимо в неї цю квартиру або свою візьмемо.
Але «перший час» розтягнувся на роки. Маргарита Павлівна не просто дала житло — вона почала «інвестувати» в їхнє життя. Нова машина для Андрія («Бо на тій старій бляшанці соромно до під’їзду під’їжджати»), брендовий одяг для Оксани, елітні садочки для маленького сина Артемка. За кожним подарунком стояв невидимий підпис: «Тепер ти мені винен».
Перші дзвіночки почалися, коли Андрій вирішив зробити в кабінеті невеликі зміни — повісити полиці для своїх моделей літаків, якими захоплювався з дитинства. Маргарита Павлівна зайшла без попередження (у неї був дублікат ключів, і вона не вважала за потрібне стукати).
— Що це за неподобство? — її голос прозвучав як удар батога. — Андрію, ці дірки в стіні зіпсують венеціанську штукатурку! Я замовляла цей інтер’єр у найкращого дизайнера. Твої іграшки тут не пасують. Зніми це негайно.
— Маргарито Павлівно, це мій кабінет… — Це МІЙ будинок, Андрійку. Ти тут гість, не забувай про це. Гість, якому дуже пощастило.
Оксана, яка була свідком сцени, лише опустила очі.
— Андрюш, ну мамі краще знати, вона ж за все платила. Не сперечайся, будь ласка.
Поступово Андрій почав помічати, що він не має права слова навіть у дрібницях. Яку каву пити, яку туалетну воду купувати, куди їхати у відпустку — все вирішувалося на недільних обідах у Маргарити Павлівни. Вона маніпулювала грошима як досвідчений ляльковод. Якщо Андрій намагався виявити характер, фінансування «несподівано» припинялося.
— Ой, Андрійку, я цього місяця не зможу допомогти з оплатою вашого страхування на авто… Щось виторг у кондитерських впав. Може, ти зі своєї зарплати оплатиш? — вона знала, що зарплати Андрія ледь вистачало на заправку тої самої дорогої машини та комунальні послуги за величезну квартиру.
Пік конфлікту настав, коли синові Артему виповнилося шість років. Андрій, який у юності займався боксом, хотів віддати сина в спортивну секцію, щоб хлопець ріс міцним і міг постояти за себе.
— Я вже домовився з тренером, — радісно сказав він за вечерею. — Завтра перше заняття.
Наступного ранку Маргарита Павлівна була вже в них на кухні.
— Який бокс, Андрію? Ви хочете, щоб дитині відбили мізки? Артем має тонку душевну організацію. Я вже записала його до балетної школи при театрі і на курси французької. Це майбутня еліта, а не вишибала з вокзалу.
— Я батько, і я вирішую! — вибухнув Андрій, гупнувши кулаком по столу.
— Батько? — Маргарита Павлівна повільно піднялася з-за столу. — Батько — це той, хто забезпечує. А ти, Андрійку, — додаток до меблів. Хочеш бокс? Будь ласка. Але тоді завтра ви збираєте речі, звільняєте цю квартиру, і ти сам оплачуєш садочок, який коштує дві твоїх зарплати. А машину я заберу, вона оформлена на фірму. Обирай: бокс на вулиці чи балет у палаці.
Оксана почала плакати.
— Мамо, ну не треба так… Андрію, ну що тобі той бокс? Мама ж хоче як краще! Вона ж Артемку вже скрипку купила дорогу…
Андрій подивився на дружину. Він бачив у її очах не підтримку, а страх втратити комфортне життя. Вона була плоттю від плоті своєї матері. Та золотою кліткою, яка стала її природним середовищем проживання.
Наступні пів року стали для Андрія повільним пеклом. Він здався. Артемка возили на балет, а Андрій щовечора повертався додому, де відчував себе тінню. Він почав затримуватися на роботі, брати додаткові зміни, щоб хоч трохи зменшити фінансову залежність, але Маргарита Павлівна діяла на випередження.
Вона влаштувала Оксану «комерційним директором» в одну зі своїх структур з величезною зарплатою, яку та ніколи не відпрацьовувала.
— Бачиш, Андрійку, — посміхалася теща під час чергової вечері. — Навіть твоя дружина заробляє більше за тебе. Може, тобі варто звільнитися і просто займатися господарством? Навіщо тобі те офісне рабство за копійки?
Це було останньою краплею. Андрій зрозумів: його свідомо знищують як особистість. Його перетворювали на обслуговуючий персонал при багатій родині. Його роль — відкривати двері, посміхатися на прийомах і мовчати, коли «господиня» виголошує тости.
Одного разу він почув, як Маргарита Павлівна каже подругам у вітальні, не знаючи, що Андрій у сусідній кімнаті:
— Та цей мій зять… Породи ніякої, але слухняний. Я його так видресирувала, що скоро він мені капці приноситиме. За гроші, дівчата, можна купити не лише нерухомість, а й чужі хребти.
Андрій почав діяти таємно. Він не влаштовував скандалів. Протягом трьох місяців він шукав роботу в іншому місті. Він знайшов вакансію в Одесі — не таку престижну, але з перспективою росту і, головне, достатню для оренди звичайної однокімнатної квартири.
Він зібрав сумку, поки Оксана була на черговому «шопінгу» з матір’ю. Коли вони повернулися, Андрій стояв у передпокої.
— Оксано, я їду. В Одесу. У мене там робота.
— Що? — Оксана розсміялася, хоча в очах з’явилася тривога. — Яка Одеса? У нас завтра вечірка у мера! Мама купила тобі новий смокінг!
— Нехай мама сама носить цей смокінг, — Андрій спокійно поставив валізу на підлогу. — Я забрав свої літаки, старі джинси і диплом. Я знімаю квартиру. Там немає мармуру, але там немає і твоєї матері. Я чекаю на тебе і Артемка. У нас є тиждень, щоб ви вирішили.
— Ти з глузду з’їхав! — вигукнула Маргарита Павлівна, з’явившись у дверях. — Ти ніхто без мене! Ти згниєш у тій своїй Одесі! Оксано, скажи йому!
— Андрію… я не можу, — прошепотіла Оксана. — Як же Артем? Балет, приватна школа… Ти хочеш, щоб він жив у злиднях?
— Я хочу, щоб він бачив батька, а не лакея, — відповів Андрій. — Якщо ти обереш ці стіни — живи в них сама.
Андрій поїхав. Перші місяці в Одесі були важкими. Він відвик рахувати гроші в супермаркеті, відвик від громадського транспорту. Але кожного ранку, прокидаючись у маленькій квартирі з видом на залізничні колії, він відчував те, чого не мав у Чернівцях — смак власного життя.
Оксана не приїхала. Вона дзвонила, плакала, звинувачувала його в егоїзмі. Маргарита Павлівна навіть намагалася «замовити» його новому начальству, щоб його звільнили, але Одеса — це не Чернівці, там її зв’язки не працювали.
Через пів року Андрій подав на розлучення. Під час засідання Маргарита Павлівна привела трьох адвокатів, щоб залишити Андрія «без копійки».
— Він нічого не отримає! Все майно — моє! — кричала вона.
— Мені нічого не треба, — спокійно сказав Андрій. — Залиште собі свої люстри і венеціанську штукатурку. Я хочу лише бачити сина.
Суд дозволив побачення. Тепер Артемко приїжджає до батька в Одесу на канікули. Коли вони разом ідуть на море, Андрій бачить, як хлопець із жадібністю кидає камінці у воду і бігає по піску — без скрипки, без балетних туфель, без нагляду бабусі.
— Тату, а можна ми завтра підемо на бокс? — запитав одного разу син. — Можна, синку. Тепер нам усе можна.
Оксана так і залишилася з матір’ю. Вона знайшла собі нового чоловіка — ще більш слухняного, ніж був Андрій. Він справно носить смокінги, які купує Маргарита Павлівна, і мовчить за обідом. А Андрій… Андрій збудував свій бізнес. Не такий великий, як у колишньої тещі, але свій. Він знає ціну кожної заробленої гривні. А головне — він знає, що золото не варте того, щоб перетворювати свій хребет на пластилін.
У Чернівцях на вулиці Кобилянської в елітній квартирі досі пахне дорогими парфумами та антикваріатом. Але там немає життя. Там лише декорації, у яких Маргарита Павлівна грає роль великої володарки, не помічаючи, що її донька вже давно стала лише черговою вазою в її нескінченній колекції дорогих, але мертвих речей.
