Світлана відчула, як її серце стискається у болісний вузол. Годинник на тумбочці показував 01:17.
Вона сиділа на дивані у вітальні, де м’яке світло настільної лампи вихоплювало з темряви лише її обличчя та розгорнутий ноутбук на колінах.
Екран світився фотографіями, які вона щойно знайшла — фотографіями, які вона ніколи не мала бачити.
Андрій, її чоловік, вже третю ніч поспіль “затримувався на роботі” через “терміновий проєкт”. Його пояснення завжди були логічними, його голос — втомленим і переконливим.
Але сьогодні ввечері інстинкт, який вона довго ігнорувала, змусив її перевірити його старий, запасний телефон, який він залишив у шухляді.
Світлана примружилася, дивлячись на знімок, де Андрій сміявся, обіймаючи молоду рудоволосу жінку. Вони були не на роботі.
Вони були у якомусь затишному барі, і їхня близькість була занадто очевидною.
Вона глибоко вдихнула і, тремтячими пальцями, написала коротке повідомлення: “Де ти?”
Відповідь прийшла миттєво, що було незвично для “дуже зайнятого” Андрія: “Усе ще в офісі, кохана. Багато паперів. Лягай спати, не чекай мене.”
Світлана відкинула ноутбук, і той глухо впав на килим. Її обличчя було спокійним, але очі горіли холодним блиском.
Вона взяла ключі від машини, телефон та його запасний телефон, джерело її болю.
За двадцять хвилин вона стояла біля дверей його так званого “офісу”. Це був не великий корпоративний центр, а тихий, сучасний житловий комплекс на іншому кінці міста.
Квартира, яку він, мабуть, орендував. Адреса була у останньому повідомленні його листування.
Світлана подзвонила у двері.
Пройшла довга пауза, потім Андріїв голос, здивований і стривожений, пролунав з динаміка домофона:
Хто там? Світлано? Що ти тут робиш?”
“Відчини, Андрію,” — її голос був на диво рівним, без жодного натяку на істерику. Це був голос, який він рідко чув, і він його злякав. “Я не поїду, доки ти не відчиниш.”
Через кілька секунд почувся звук відмикання замка. Двері повільно відчинилися. Андрій стояв на порозі. Він був у пом’ятій футболці та спортивних штанях.
Його волосся було розкуйовджене. Запах дешевих парфумів та чужого мила ледь помітно витав у повітрі.
“Світлано, ти… ти з глузду поїхала.
Чому ти приїхала? Тут… тут мій колега, ми працювали над презентацією…” Він не договорив, оскільки за його спиною з’явилася та сама рудоволоса жінка. Вона була загорнута у халат і виглядала розгубленою.
Світлана не дивилася на неї. Вона дивилася лише на Андрія.
“Колега?” — вона простягнула руку і показала йому його запасний телефон. На екрані був відкритий чат, де він щойно писав їй, що він в офісі, на роботі.
“Ти справді вважав, що ти все приховаєш. Що я повірю в цю нісенітницю про терміновий проєкт, який вимагає, щоб ти знімав квартиру і спав із “колегою”?”
Андрій опустив очі. Його обличчя стало попелястим. “Світлано, послухай. Це не те, що ти думаєш…”
А що це, Андрію?” — її голос піднявся, але залишився контрольованим, що було гірше, ніж крик. “Це твій “робочий” стіл? Це твоя “колега”, з якою ти працюєш до ранку? Чи це твоє друге життя, яке ти так старанно приховував від мене?”
Вона зробила крок уперед. Рудоволоса жінка, на ім’я, здається, Віка, швидко відступила в глибину квартири.
“Ми одружені вісім років,” — продовжила Світлана, говорячи тихо. “Вісім років я вірила тобі. Підтримувала тебе. Планувала наше майбутнє. А ти… ти вирішив, що маєш право викинути все це заради… чого? Заради короткої інтрижки?”
Він намагався взяти її за руку. Вона відсмикнула її, наче доторкнулася до вогню.
“Я знаю, що це виглядає погано,” — прошепотів Андрій.
“Але я не хотів робити тобі боляче. Це сталося… випадково. Ми з Вікою… ми просто спілкувалися, а потім це вийшло з-під контролю.”
“Випадково?” — Світлана гірко посміхнулася. “Ти випадково зняв квартиру? Випадково брехав мені три ночі поспіль? Брехня — це не випадковість, Андрію, це вибір. І ти зробив свій вибір. Ти вибрав жити в цій брудній брехні.”
Вона кинула його телефон йому під ноги.
“Я не хочу чути жодного слова. Збирай свої речі. Я подаю на розлучення.”
Андрій підняв погляд, у ньому був страх і розпач. “Світлано, ні. Не роби цього. Я кохаю тебе. Це була помилка, я присягаюся!
Я припиню це. Просто дай мені шанс…”
“Ти мав свій шанс вісім років. І ти його профукав,” — сказала Світлана. Її очі були сухими, але біль у них був нестерпний. “Я прийшла сюди не для того, щоб сваритися. Я прийшла, щоб підтвердити те, що вже знала. І тепер я йду.”
Вона повернулася і, не озираючись, вийшла з квартири, залишивши Андрія стояти на порозі свого таємного життя, яке щойно з тріском розвалилося.
Вона спіймала його “на гарячому”, але полум’я, яке вона відчувала, було не від гніву, а від спалених вщент надій.
Валентина Тодоренко
