Анна позичила велику суму грошей своїй сестрі й через свій вчинок ледь не втратила власну сім’ю. Коли жінка приїхала до сестри, вона була здивована в яких умовах та живе, і що гроші їй ніхто вже не поверне.

Анна позичила велику суму грошей своїй сестрі й через свій вчинок ледь не втратила власну сім’ю. Коли жінка приїхала до сестри, вона була здивована в яких умовах та живе, і що гроші їй ніхто вже не поверне.

Анна завжди вважала себе людиною, яка вміє збирати не гроші, а терпіння, сили, надії. У 42 роки вона навчилася відкладати радість на потім, економити на собі заради майбутнього, яке колись обов’язково настане. Їхня з чоловіком Ігорем невелика двокімнатна квартира пахла воском з дешевих свічок і мріями про власний будинок.

— Ще тридцять п’ять тисяч гривень — і зможемо почати шукати ділянку, — говорила вона, перераховуючи цифри у зошиті, де акуратним почерком записувала кожне надходження на їхній спільний рахунок.

Ігор кивав, допиваючи чай зі старої чашки з написом «Найкращий чоловік», подарунка багато років тому. Він працював прорабом на будівництві, вона — бухгалтером у невеликій фірмі. Жодного разу за 15 років шлюбу вони не дозволяли собі відпочинок за кордоном, не купували машину в кредит, не обідали в ресторанах. Кожна премія, кожна надбавка до зарплати, навіть повернений податок — все йшло у скарбничку майбутнього будинку. Двісті двадцять три тисячі гривень. Майже достатньо для першого внеску.

У той вечір, коли все змінилося, Анна готувала борщ і уявляла, якими будуть шпалери в майбутній вітальні. Телефон задзвонив різко, наполегливо. На екрані — «Катька». Сестра дзвонила рідко. Катерина була на 8 років молодшою, і все життя здавалося, що живуть вони в паралельних всесвітах. Анна — вимірено, за планом, з розрахунком на десятиліття вперед. Катя — імпульсивно, яскраво, наче кожен день був останнім.

— Аню, у мене проблема.

Голос у трубці тремтів так, що Анна одразу відставила половник і міцніше притиснула телефон до вуха.

— Що трапилося?

— Ні, ти не зрозумієш. Не можу по телефону. Мені потрібні гроші. Багато.

Анна відчула, як холоне спина. За всі роки Катя просила в борг дрібниці: п’ять тисяч на оренду, десять — на ремонт машини. Повертала не завжди, але повертала.

— Скільки?

— Двісті тисяч.

Анна сіла на табуретку. У голові шуміло.

— Катю, це всі наші заощадження.

— Знаю. Думаєш, я б просила, якби не була у відчаї, Анечко? Клянусь мамою, це востаннє. Я віддам через три місяці, максимум чотири. У мене є план. Я все прорахувала.

Ігор увійшов на кухню саме в той момент, коли Анна заплющила очі й сказала:

— Добре. Завтра перекажемо.

Чоловік застиг у дверному отворі, тримаючи в руках пакет з продуктами. По його обличчю Анна зрозуміла, що він чув достатньо.

— Це Катя, — сказала вона, ховаючи телефон. — У неї проблеми.

— У неї завжди проблеми. Це серйозно, Анно. Це всі наші гроші. Весь наш будинок.

Вона подивилася на чоловіка: на його втомлені очі, на руки з мозолями від постійної роботи з інструментами, на сивину, яка за останній рік стала помітнішою. Ігор не був людиною багатослівною, але кожна копійка в їхній спільній скарбничці була пройнята його потом.

— Вона моя сестра.

— А я твій чоловік.

Вони мовчали довго. Потім Ігор поставив пакет на стіл і вийшов із кухні. Анна чула, як грюкнули двері у спальню, і зрозуміла: щось між ними надламалося. Але Катя була у біді, а родина — це святе.

Наступного ранку вони переказали гроші. Ігор натискав кнопки у додатку банку мовчки, з кам’яним обличчям. Анна стояла поруч і відчувала, як з кожною цифрою їхня мрія стає все більш примарною.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— Сподіваюся, це того варте, — відповів він, не дивлячись.

Минув тиждень. Катя не телефонувала. Минув місяць. Тиша. Ігор перестав питати про сестру, але Анна бачила, як він кожен вечір перевіряє баланс на картці, хоча чудово знає, що там майже нічого немає.

На роботі оголосили про скорочення. Ігоря не торкнулися, але премію в цьому кварталі не обіцяли. Анна вперше за багато років почала купувати найдешевші продукти, вибирати між м’ясом і рибою, відкладати візит до зубного.

— Подзвони їй, — сказав Ігор одного вечора.

Анна набрала номер сестри. Довгі й байдужні гудки, потім короткі. Збій. А ще через два тижні Катя нарешті відповіла:

— Аню, як справи? Вибач, що не дзвонила. У мене зараз аврал на роботі.

— Катю, як із грошима?

— А, ну поки ще не готова. Розумієш, ситуація виявилася складнішою, ніж я думала, але я розбираюся. Ще місяць-два — і все буде.

— Вже минуло півтора місяці.

— Так, я знаю. Але правда, уже скоро. Не переживай.

Анна хотіла ще щось сказати, але почула короткі гудки. Катя положила трубку.

Ввечері, коли Ігор прийшов із роботи, обличчя у нього було таке, що Анна одразу зрозуміла: сталося щось погане.

— Нещасний випадок на об’єкті. Ніхто не постраждав, але об’єкт закрили на перевірку. Нас відправили у неоплачувану відпустку на місяць.

Анна сіла на стілець і закрила обличчя руками. Якби в них були ці гроші, місяць без зарплати був би неприємністю. Але не катастрофою.

— Я завтра поїду до Каті, — сказала вона.

— Ні, — похитав головою Ігор. — Підемо разом.

Катя жила в орендованій квартирі на околиці міста. Двері їм відчинила жінка у дорогому халаті з бездоганним манікюром. У першу секунду Анна не впізнала сестру.

— Ой, а ви не попереджали? — Катя розгублено поправила волосся. — Заходьте, звичайно.

У квартирі пахло дорогими парфумами й новими меблями. На журнальному столику стояли пляшки доброго напою. В кутку красів величезний телевізор, якого точно не було під час минулого візиту.

— Як справи із поверненням боргу? — запитала Анна з порога.

Катя сіла у крісло, яке теж виглядало новим і дорогим.

— Аню, я знаю, ти злишся.

— Я не злюся. Я у розпачі. В Ігоря проблеми на роботі. Мені урізали ставку, а у нас немає ні копійки про запас.

— Розумію, але…

— Катю, — перебив Ігор, — скажи честно. Ти витратила наші гроші?

Сестра замовкла, потім встала й підійшла до вікна.

— Я потрапила у складну ситуацію. Були борги, кредити. Я думала, що швидко все вирішу й поверну. Але… але я не змогла втриматися.

Катя повернулася до них, і на її обличчі було щось жалюгідне й водночас викликаюче.

— Розумієте, я все життя дивилася на людей, які можуть дозволити собі те, що хочуть. А я… я завжди була тією, хто доїдає вчорашній суп і носить речі по п’ять років.

Анна повільно встала.

— Тобто ти взяла наші гроші й витратила їх на що? На меблі? На одяг?

— Не тільки. Я закрила борги, зняла цю квартиру, купила кілька речей… Хотіла відчути себе людиною.

— За наш рахунок, — прохрипів Ігор.

— Я віддам. Обов’язково віддам. Як тільки знайду роботу кращу.

Вона дивилася на сестру й відчувала, як усе всередині руйнується. Не їхня мрія — щось важливіше. Віра в людей, віра в справедливість, віра в те, що родина — це дійсно святе.

— Ми йдемо, — сказала Анна.

— Аню, почекай…

— Не телефонуй мені більше ніколи.

Додому їхали мовчки. Анна дивилася у вікно автобуса, а Ігор тримав її руку, але навіть у цьому дотику відчувалася напруга. Щось безповоротно змінилося між ними, і вони обоє це розуміли. Вдома Ігор сів за кухонний стіл і дістав калькулятор.

— Давай порахуємо, що в нас є.

На рахунку на той час залишалося одинадцять тисяч гривень. Комуналка, продукти, ліки для мами Ігоря. Мінімум тридцять тисяч на місяць.

— Я можу спробувати знайти підробіток, — сказала Анна.

— А я буду працювати вантажником по вихідних.

Вони планували, рахували, будували плани виживання, але між словами висіло одне: «через твою сестру». Ігор не вимовляв його, але Анна чула його в кожній паузі, в кожному зітханні.

Через тиждень Анна знайшла підробіток — вела облік у невеликому магазині по вечорах, приходила додому о десятій, втомлена й зламана. Ігор до того часу вже влаштувався вантажником на вихідні й підробляв дрібним ремонтом у сусідів.

— Як же ми раніше жили? — пожартував він якось ввечері, розминаючи спину після розвантаження фури.

Анна спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла кривою. Як раніше — це було до Каті, до того, як двісті тисяч зникли у дорогих лахміттях і нових меблях.

Минуло півроку. Анна більше не мріяла про будинок. Вона думала про те, як дотягнути до зарплати, як оплатити лікування Ігоровій мамі, якій стало гірше, як не зірватися й не наговорити чоловікові зайвого, коли втома накочувала хвилями. Вони майже не розмовляли по вечорах. Ігор приходив, вечеряв мовчки, дивився новини й лягав спати. Жінка залишалася на кухні зі зошитом, де тепер записувала не заощадження, а борги й витрати.

Одного разу він сказав:

— Можливо, варто було подумати краще, перш ніж віддавати все одразу?

— Можливо, варто? — відповіла вона. — Але вона ж моя сестра була?

— Була. Тепер я не знаю, хто вона така.

Ігор подивився на дружину довго, уважно.

— Аню, я не звинувачую тебе. Просто мені важко.

— Мені теж.

— Ні, не так. Мені важко зрозуміти, як ти могла обрати її, а не нас.

Анна завмерла з ложкою в руці. Ігор ніколи не говорив таких речей прямо.

— Я не обирала.

— Обирала. У тебе був вибір: довіритися жінці-невдасі, яка все життя живе від зарплати до зарплати, або подумати про наше майбутнє. І ти обрати її, Анно. Я п’ятнадцять років відкладав кожну копійку, відмовляв собі у нормальному одязі, у відпочинку, у машині — заради нашого спільного майбутнього. А ти віддала все за один день жінці, яка витратила це на примхи.

Анна встала зі столу. У серці піднімався гнів, але не на чоловіка — на себе.

— Ти правий, — сказала вона. — Я вчинила неправильно.

— Справа не в тому, правильно чи неправильно. Справа в тому, що я більше не розумію, кому ти належиш: мені чи всім іншим.

Ці слова били важче, ніж крик. Ігор говорив тихо, втомлено, як людина, яка просто констатує факти.

Наступного дня Анна подзвонила мамі.

— Мамо, скажи чесно. Катя телефонувала тобі?

— Телефонувала. — Мама зітхнула. — Плакала, говорила, що ти з нею не розмовляєш.

— А про гроші розповіла?

— Розповіла. Аню, я розумію, що вона вчинила погано, але… вона ж твоя сестра.

Анна відчула, як щось всередині остаточно ламається. Навіть мама, яка все життя була втіленням справедливості, готова виправдати Катю лише тому, що вона молодша, нещасніша, безвідповідальніша.

— Мамо, ми з Ігорем п’ятнадцять років збирали ці гроші. Ми мріяли про будинок, а вона витратила все на те, щоб відчути себе людиною.

— Знаю, доню, і мені дуже шкода. Але ти все одно думаєш, що я маю їй пробачити.

Мама довго мовчала.

— Я думаю, що родина — це те, що залишається, коли все інше руйнується.

— А чоловік? Чоловік — це не родина?

— Звичайно, родина. Але з чоловіком можна розлучитися, а сестру не вибереш заново.

Анна завершила розмову й довго сиділа на кухні, дивлячись у вікно. За склом ішов дощ, і краплі стікали вниз, наче сльози. Ввечері вона сказала Ігорю:

— Я не знаю, як це виправити.

— Ніяк, — відповів він. — Гроші не повернеш, довіру не склеїш. Залишається лише жити далі.

— З тобою?

Ігор подивився на неї так, як дивиться на людину, яку колись дуже любив.

— Побачимо.

Минув рік. Анна так і не знайшла в собі сил подзвонити Каті. Іноді мама розповідала новини: сестра знову залишилася без роботи, знову переїхала, знову потрапила в якусь неприємну історію. Але Анна слухала ці розповіді, як зведення про погоду, відсторонено, без співпереживання.

З Ігорем вони навчилися жити заново. Не як раніше, з мріями й планами на десятиліття вперед, а по-іншому. День за днем, тиждень за тижнем. Вони більше не збирали на будинок, але й не бідували. Навчилися цінувати те, що є: тихі вечори за чаєм, фільми по вихідних, короткі поїздки до Ігорової мами в область.

— Знаєш, — сказав він якось. — Можливо, це навіть на краще, що з будинком не вийшло. Можливо, ми занадто багато жили майбутнім, забуваючи про сьогодення.

Анна подивилася на чоловіка. Він постарів за цей рік, але в очах з’явилося щось нове. Не гіркота, а сумна мудрість.

— Ти простив мене.

— Я зрозумів тебе. А це іноді важливіше, ніж прощення.

Вони більше не говорили про Катю, але Анна часто думала про неї, особливо вночі, коли не могла заснути. Думала про те, як дві дівчинки, що виросли в одній родині, могли стати такими різними. Про те, що таке справедливість і що таке родина. Про те, чи можна пробачити зраду, якщо вчинена вона з відчаю.

Відповідей у неї не було. Були лише запитання й тихий біль, який не проходив, але й не заважав жити.

Якось навесні, за півтора року після тієї історії, Анна йшла з магазину й побачила Катю. Сестра стояла на зупинці й виглядала зовсім не так, як того дня в дорогій квартирі. Поношена куртка, сумка з потертими ручками, втомлене обличчя без макіяжу. Анна могла пройти повз, могла розвернутися й піти іншою дорогою, але вона зупинилася.

— Привіт, — сказала вона.

Катя здригнулася, повернулася. На обличчі мигнули переляк, сором, надія.

— Аню, — прошепотіла вона.

— Як справи?

— Погано. — Катя спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла жалюгідною. — Дуже погано.

Вони стояли мовчки, дві жінки, що колись були сестрами. Анна дивилася на Катю й розуміла, що не відчуває ні злості, ні жалості. Пустоту.

— Аню, можна я скажу?

— Говори.

— Я не прошу прощення. Знаю, що не заслужила. Просто хочу, щоб ти знала. Я кожного дня думаю про те, що зробила, і мені соромно. Дуже соромно.

Анна кивнула.

— Добре. Тепер я знаю.

— І все?

— А що ще?

Катя заплакала. Тихо, без ридань. Просто сльози текли по щоках.

— Я втратила тебе, — прошепотіла вона.

— Ти втратила мене тоді, коли вирішила, що твої примхи важливіші за наші мрії.

Анна повернулася й пішла геть. Вона не обернулася, хоча чула, як Катя кличе її по імені.

Дома, розповідаючи Ігорові про зустріч, вона раптом зрозуміла: щось всередині остаточно загоїлося. Не пробачила, але відпустила.

— Можливо, колись я знову зможу називати її сестрою. Але не зараз.

Ігор обійняв її, і в цьому обіймах було щось нове. Не колишнє палке кохання, а зріла ніжність людей, що пережили разом втрату й навчилися по-справжньому цінувати одне одного. Будинок вони так і не збудували, але навчилися будувати щось інше, нові стосунки на уламках старих мрій. І, можливо, це виявилося не менш цінним.