Анна стояла біля вікна, дивлячись на сірий міський двір. Її думки перебивали кроки свекрухи, яка знову щось шепотіла Михайлові в кухні. Останнім часом ці розмови почастішали, і це викликало в Анни недовіру.
Два роки тому батьки Михайла продали свою квартиру й купили половину будинку з великою земельною ділянкою за містом. Оселилися в тій частині, що придбали, облаштували сад, город, поставили теплицю. Їм подобалося жити ближче до природи. Анна й Михайло тоді лише похитали головами — мовляв, кожному своє.
Анна жила з чоловіком у власній однокімнатній квартирі в місті. Вони обоє працювали, цінували спокій і незалежність. До батьків Михайла їздили на вихідні, іноді залишалися з ночівлею. Але повертатися назад до міста завжди було полегшенням.
Тепер ситуація змінилася. Сусіди Галіни Петрівни, які жили у другій половині будинку, збиралися емігрувати до Канади й виставили свою частину на продаж. Галина Петрівна побачила в цьому шанс.
Одного вечора Михайло почав розмову.
— Аню, мама з татом просять серйозно подумати. Сусіди продають свою половину. Якщо ми її купимо, матимемо весь будинок і двір. Землі багато, можна ще сад посадити, дитячу зону облаштувати, басейн поставити. Зробимо все, що захочемо. Анна підозріло звузила очі.
— І що конкретно вони пропонують?
— Щоб ми продали твою квартиру і на ті гроші викупили другу частину будинку. У майбутньому все буде нашим.
— Прекрасно, — зітхнула Анна. — Я працюю поруч із квартирою, маю транспорт, магазини, друзі поруч… І тепер усе це проміняти на життя з батьками у спільному дворі?
— Але ж із окремим входом, — уточнив Михайло. — У них свої справи, у нас — свої. Вони просто хочуть, щоб родина була поруч. Мама каже: у нас буде сад, простір, тиша.
Анна криво посміхнулася.
— Простір — можливо. Тиша — ні. Я знаю твою маму. У неї завжди все «як правильно». І якщо ми житимемо поруч — наша частина двору теж буде під її пильним наглядом.
— Ти несправедлива, — тихо сказав Михайло. — Вона просто хоче, щоб ми були ближче. І допомогти хоче.
Увечері Галина Петрівна принесла пиріг.
— Аннушка, рідна. Якщо ви викупите частину будинку — матимете все: землю, простір, місце для дітей. Я і город свій віддам — садіть, що хочете. Та й навіщо тобі та квартира? Там свіже повітря, усе своє.
Анна посміхнулася з ввічливістю, за якою ховалася недовіра.
— Я подумаю, — сказала вона.
Наступного ранку вона сіла за стіл і взяла блокнот. В один стовпчик написала: «Квартира: своє, тихо, місто, робота поруч». У другий: «Будинок: природа, батьки поруч, більше простору, але… не своє».
Її вибір не був емоційним. Вона знала: продати квартиру — означає втратити незалежність. Але й відмовитися — образити чоловіка, зруйнувати плани батьків.
Анна довго дивилась на обидва стовпчики, а потім написала внизу: «А як я хочу жити?»
Це було питання, на яке не могла відповісти ні свекруха, ні чоловік. Тільки вона сама.
Анна не поспішала з відповіддю. Вона знала: будь-яке слово зараз може стати вирішальним. Поки Галина Петрівна будувала плани на майбутнє, Анна думала про своє.
Ввечері, коли вони з Михайлом залишилися самі, вона заговорила:
— Я не продам квартиру, Міш.
— Але ж… — він завмер, розгублений.
— Коли з’являться діти, ми не зможемо возити їх щодня по півтори години до школи чи гуртків. А там — транспорт, лікарі, врешті-решт, мої батьки поруч. Ця квартира — нам знадобиться, щоб ми могли вчити дітей, і мені було легше діставатися до роботи.
Михайло мовчав. Було видно, що він не очікував такого аргументу, але і не міг його заперечити.
— Я не проти будинку, — продовжила Анна м’якіше. — Але ми знайдемо інше рішення, щоб зберегти квартиру.
Упродовж тижня вони переглядали варіанти. Зустрічалися з банківським консультантом, рахували, прикидали. Урешті-решт вирішили взяти кредит, а решту суми позичили у друзів. Василь, старий товариш Михайла, тільки усміхнувся:
— Питання не в грошах. Просто не віддавайтеся в полон “великої родини”. У свій дім — зі своїм розумом. І не віддавайте своє останнє житло.
Через місяць угоду оформили. Тепер друга половина будинку була офіційно їхньою. Анна видихнула, коли отримала документи. Вони з Михайлом одразу почали планувати: що перебудувати, де буде дитяча кімната, яку плитку покласти на терасі.
Галина Петрівна, дізнавшись, що квартира залишається, засмутилася не на жарт.
— Навіщо вона вам? Стоятиме порожня?
— Ні, — усміхнулася Анна. — Це наш запасний аеродром.
Свекруха обурилася, адже розуміла, що діти не будуть жити поруч, як вона хотіла. Проте Анна навчилася тримати свої кордони й не дала продати квартиру. Вона знала: зберігши квартиру, вона зберегла і себе.
Жінка все думала, ми можемо здавати квартиру, поки дітей немає, зайві гроші не будуть і зможемо швидше розрахуватися з боргами. Варіанти є, головне, не сидіти й не чекати, що хтось за тебе щось зробить. І хоча попереду було багато ремонту, кредитних виплат і роботи — душа була спокійна. Вони будували своє життя, за своїми правилами.
Переїзд не був різким — усе сталося поступово. Спочатку на вихідні, потім на довші періоди відпусток. Жити на два будинки виявилося не так романтично, як здавалося.
Анна швидко відчула — подвійний побут означає подвійні витрати: мийні засоби у два місця, посуд і рушники — у два комплекти, ковдри, подушки, чайники, навіть сіль і олія — все доводилося купувати двічі. Міська квартира залишалася основним місцем проживання, бо там була робота. А заміський дім — спокоєм на вихідні, коли хотілося тиші й повітря.
Галина Петрівна, спершу зрадівши тому, що діти все ж купили другу половину будинку, згодом почала ображатися. Особливо тоді, коли бачила, як Анна на подвір’ї читає книжку або п’є чай на лавці.
— Аннушка, — казала вона з натягнутою усмішкою, — картопля сама себе не сапає. І малина без догляду вродить абищо.
— Я не проти допомогти, — відповідала Анна. — Але ми зараз із Мішею займаємось ремонтом у будинку. Шпалери переклеїли, шафи полагодили, плитку в санвузлі замінили. Ви ж самі казали, що там все потребує ремонту.
— Та ремонт — це одне, — зітхала свекруха. — А город — то щоденна праця. Ви ж молоді, вам не складно.
Але насправді було складно. Анна з чоловіком по буднях працювали по десять годин, а на вихідних замість відпочинку на них чекали пил, фарба і тонни старих меблів. Працювали удвох, не скаржилися, бо мали мету: зробити зі своєї частини будинку справжній дім — свій, затишний, сучасний.
У той час, коли Галина Петрівна чекала, що невістка стане її помічницею на городі, Анна вибирала інший шлях. Вона не бачила себе серед грядок, з сапою в руках. Зате її руки тягнулися до клумби — там, біля тераси, де на ранковому сонці гарно розпускаються квіти.
Одного разу, повернувшись з магазину, свекруха застала Анну біля нової клумби.
— І це замість того, щоб допомогти мені з морквою? — обурено мовила вона.
Анна витерла руки від землі, підвелася і, не зриваючи голосу, відповіла:
— А це — замість того, щоб жити в хаті з облупленими стінами й старими меблями. Мені важливо, щоб було красиво. Щоб було приємно зайти, дихнути, посидіти біля квітів. Ми з Мішею не город шукаємо, ми — дім будуємо.
Галина Петрівна промовчала, вражена спокоєм у голосі невістки. Вперше вона побачила в ній не городницю, яка не хоче працювати, а жінку, яка має свою мету і працює над нею по-своєму.
Клумба зацвіла вже за кілька тижнів. Спочатку — фіалки й маргаритки, згодом — лаванда, а далі — пишні айстри. Анна вийшла на ґанок з горнятком кави й усміхнулася. Вона не мала сил для сапання, але мала сили для любові до дому. І саме з цього, з квітки — починався її простір, її нове життя.
Минуло літо. Будинок поступово оживав: у кімнатах пахло фарбою й кавою, у дворі — свіжоскошеною травою й квітами. Анна з Михайлом навчились жити в балансі — між містом і селом, між роботою й тишею, між родинними обов’язками й особистими кордонами.
Свекруха більше не наполягала. Вона спостерігала, як розцвітає клумба, як їхній двір наповнюється іншим — не городнім — життям. І, хоч і не визнавала вголос, у глибині душі зрозуміла: невістка працьовита, вона просто вибрала свій шлях. І в тому шляху було більше любові, ніж у сотні сапаних грядок.
Анна ж стояла на терасі, дивлячись на квіти. Її вибір був непростим, але правильним. Бо будинок — це не тільки стіни й земля. Це місце, де дихаєш вільно.
