— Ну як ділитимемося, сестричко? — пролунав у трубці веселий голос Сашка.
— Чого ділити? — здивувалася Аня.
— Та не прикидайся! — засміявся брат. — Спадок же ти отримала? Отже, ділимося!
Хочеш пізнати людину — дай їй владу. Хочеш перевірити друга — позич йому гроші. Хочеш випробувати артиста — дай йому титул. Хочеш перевірити родича — залиш йому спадок в одні руки. Тобто, дай щось і дивись, що з того вийде.
У Ольги Петрівни не було дітей, тому вона заповіла все своє майно тридцятилітній племінниці Ані. Для всіх це стало повною несподіванкою. Аня теж частково очікувала дещо інше, але не такого розподілу.
У сім’ї сестри Ольги Петрівни було троє дітей: окрім старшої Ані, були ще двійнята — Сашко й Маша. Вийшло так, що Аня отримала упаковану квартиру, адже тітка Ольга була дружиною професора. На додачу ще й котедж, банківський рахунок та автомобіль. А решта родичів — нічого не отримали.
Це здавалося несправедливим! І цю ситуацію потрібно було терміново виправити — мовляв, взяти й порівну поділити, як радив їй брат. Рідні були впевнені, що це легко вдасться: Аня завжди була скромною, тихою й слуханою. Вона задовольнялася мінімумом і допомагала всім підряд. До того ж мала непоганий заробіток. Усі звикли, що їй нічого не потрібно. Проте особисте життя в Ані не склалося, і всі гроші йшли до матері та на сім’ї сестри й брата. Аня була дбайливою тіткою, мала трьох племінників! Сама орендувала квартиру-студію, мовляв, їй вистачить.
— А чому ти вирішив, що я буду ділитися? — поцікавилася молода жінка, яка щойно отримала спадок.
— О, бачу — голосок подався! — усміхнувся Сашко. — Ну звісно: тепер ти можеш дозволити собі трохи й поговорити!
А совість тобі що каже? Та й Бог велить ділитися!
— Чому я маю ділитися? — запитала завжди спокійна Аня, і додала:
— А твоя совість нічого не говорила, коли я сама навідувала тьотю Олю?
— А коли нам ті навідування? — виправдовувався брат. — У нас із Машкою ж сім’ї, діти! А ти — вільна, наче вітер: ні кола ні двора!
Брат вказав на слабке місце. Знав, де їй найважче, тож влучив саме туди. І це було образливо для Анни.
— Ні, тепер у тебе, звісно, щось є! — продовжив Сашко.
Невизначене «щось» насторожило: схоже, вони з Машкою вже подумки поділили її спадщину. Напевне, їй мав залишитися хіба що автомобіль. І то вирішили, що забагато честі! Навіщо їй весь спадок, якщо вона самотня?
— Думаю, по-чесному буде, якщо ти все поділиш порівну! — наполягав брат.
— Порівну — це як? — перепитала Аня. — І між ким саме?
— Ну, як — між нами трьома: мною, Машкою і тобою!
— А з якої причини? — здивувалася Аня. — Ви ж нічого не робити і на тітку ні копійки не витратили!
— А з якої радості я мав витрачати власні, чесно зароблені гроші на заможну жінку? — не зрозумів брат.
— А з якої радості я повинна ділитися спадком, який мені по праву залишили? Спадкове майно не ділиться! — уперше рішуче відповіла завжди поступлива сестра.
Це було несподівано! Яка муха її вкусила? Сашко помовчав і з холодною ноткою в голосі промовив:
— Значить, не хочеш по-доброму? Ми своє все одно отримаємо! Подумай — може бути гірше! Після цього він вимкнув телефон.
Загалом, Аня була готова до неприємностей: несподівано навіть для себе вона вирішила вперше у житті, не ділитися. Це було справедливо! Адже тітка залишила їй усе зі словами:
«Хоч життя своє влаштуєш, Анно! Вони ж з тобою проводяться, ніби ти їм щось винна! Пообіцяй, що все приймеш і нічого не віддаси!»
Ольга Петрівна не дуже ладнала зі своєю сестрою Поліною, мамою Анни. На її думку, та всю любов віддавала двійнятам, не звертаючи уваги на старшу доньку. Тому тітка часто брала племінницю до себе на вихідні, пригощала ласощами, дарувала теплі розмови й турботу. І взагалі ставилася до Ані значно краще, ніж рідна мати.
Цей зв’язок зберігся й пізніше: доросла Аня сама почала допомагати хворій тітці, в якої до того часу вже не було чоловіка. І тоді вона дала тітці слово…
Мати зателефонувала через п’ять хвилин після розмови з братом: саме стільки йому знадобилося, щоб поділитися «праведним обуренням».
— Що це ти собі надумала? — одразу накинулася мати. Ти маєш поділитися!
— То вони хочуть відібрати моє майно, а винна я? — спокійно запитала донька. — Ти нічого не плутаєш?
— І що, ти збираєшся просто взяти й залишити все собі? — з докором запитала мати. — І совість тебе не мучить?
— А ти ж спокійно взяла у мене гроші на ремонт — і совість тебе не мучила, — відповіла Аня. — Хочеш, я теж зроблю це спокійно, якщо для тебе так важливо. Хоча, власне, чому мені хвилюватися? Усе законно й оформлено. Що не так, мамо? Чи знову я комусь щось винна? Може, досить вже? А твої улюблені Сашко з Машею давно дорослі — хай самі працюють! Як щось попросити — їх немає. А як ділити — то перші в черзі! І взагалі: твоя сестра Ольга залишила спадок мені! І ви всі тут ні до чого!
— Моя сестра Ольга була несправедливою жінкою! — підвищеним тоном вигукнула мати. — До того ж у роках, не знала, що робить! І я це доведу!
— Доводь, — коротко сказала Анна й поклала слухавку.
Ну що ж, рідня подала у суд: мовляв, Ольга Петрівна сама не розуміла, що робила. Тому заповіт треба скасувати! Але мудра й далекоглядна тітка Ольга, добре знаючи свою рідню, заздалегідь додала до заповіту довідку від лікаря.
Після суду родина не заспокоїлася: тепер вони намагалися відібрати в Анни спадщину не справедливістю, а хитрістю. Брат казав:
— Пусти нас у трикімнатну квартиру, куди тобі самій стільки простору, а нам із дітьми винаймати житло важко! Та й діти дорого обходяться.
Анна стояла на своєму. Поступово родичі перестали до неї телефонувати, а й згодом взагалі видалили із сімейної групи в телефоні. Ніби ніколи у них не було старшої сестри.
— Ну ти, Аня, молодець! — захоплено сказала їй після всього подруга Віка. Вони сиділи у кав’ярні. — Я думала, що ти не витримаєш і поступишся! А ти вистояла. Поважаю тебе! А їм так і треба — досить їздили на тобі!
— Але тепер вони зі мною не спілкуються!
— Ех ти, наївна! — усміхнулася Віка. — І ще молись, щоб не спілкувалися! Адже все їхнє «спілкування» зводилося до одного: ти витрачала на них свої сили, гроші й час. А що отримувала у відповідь? Згадай, що вони подарували тобі на тридцятиріччя?
Аня почервоніла: мати, сестра і брат разом піднесли їй лише чашку з блюдцем. Так, у красивій коробці, але — одну. І навряд чи це коштувало більше сотні гривень. Гроші вони рахувати вміли. І все це відбулося у кафе — при друзях і колегах.
— І я дуже рада, що ти нарешті прозріла! — продовжила Віка. — Уявляю, як вони всі сперечалися, коли зрозуміли, що їм не дісталася спадщина!
Подруга мала рацію: вони сердилися, обурювалися, намагалися відібрати спадщину. Але Анна виявила несподівану твердість: досить! Вона вже віддала свої роки, робила з ними уроки, возила на гуртки, писала курсові. Тепер нехай самі якось дають раду!
Рідня вирішила, що перевірку Анна не пройшла. Так, гроші зіпсували людину! Була чуйною й доброю, а стала — зовсім протилежною. А от на думку інших — вона якраз таки пройшла перевірку. Тепер у неї було все: гарне житло, будинок за містом й автомобіль. Та ще й садок, яким треба зайнятися навесні.
І взагалі — всі турботи в Анни тепер були приємними й належали лише їй самій. А з ріднею все закінчилося передбачувано: не можна вічно тільки брати й ніколи нічого не віддавати. Справедливо? Дуже!
