Сергій стояв у дверях вітальні, відчуваючи, як напруга в повітрі стає густою, наче туман над Дніпром у осінній ранок. Його батько, Василь Петрович, сидів за кухонним столом, стискаючи кулаки так сильно, що кісточки побіліли.
Обличчя старого було червоне від гніву, а очі блищали, ніби в нього от-от вибухне вулкан. Напроти нього стояла дружина Сергія, Анна, з руками, схрещеними, і виразом обличчя, що говорив: “Я не відступлю”.
Квартира, стара трикімнатна в центрі Києва, здавалася ще тіснішою в цей момент – стіни з облупленою фарбою, меблі, що пам’ятали давні часи, і запах плісняви, який ніколи не вивітрювався.
“- Ви або робите дорогий ремонт у квартирі та купляєте нові меблі, або з’їжджаєте звідси!” – обурено та роздратовано вигукнув Василь Петрович, його голос лунав як грім у тихій кімнаті.
Він різко встав, стілець заскрипів по підлозі, і вказав пальцем на Анну. “Я не для того працював усе життя, щоб дивитися, як моя квартира перетворюється на руїну! Сергій, ти чуєш? Це твоя дружина все псує!”
Сергій зітхнув, намагаючись заспокоїти ситуацію. Він знав батька – упертого чоловіка, який пережив багато чого, і тепер, на пенсії, тримався за цю квартиру, як за останній бастіон.
“Тату, заспокойся. Ми не хочемо сваритися. Анна просто сказала, що меблі старі, але ми можемо щось придумати без дорогого ремонту. Гроші не ростуть на деревах.”
Анна повернулася до чоловіка, її очі блищали від сліз, що ось-ось прорвуться. “Сергію, ти завжди на його боці! Я ж не винна, що тут усе розвалюється. Подивіться на цю кухню – шафки ледь тримаються, а ванна… Боже, ванна! Ми з тобою працюємо, як прокляті, а жити маємо в цій… в цій печері? Якщо ми не зробимо ремонт, то я справді подумаю про переїзд!”
Василь Петрович фиркнув, сідаючи назад. “Переїзд? Куди? До твоєї мами в село? Ха! Ця квартира – моя спадщина. Я її купив у 1985-му, коли ви ще в пелюшках були. І що? Тепер молода пані хоче все переробити на свій лад? Ні, дорогенька, або робіть, як я кажу, або геть!”
Сергій відчув, як у нього болить голова. Це не була перша сварка. Вони з Анною переїхали до батька рік тому, після того, як втратили орендовану квартиру через підвищення ціни.
Василь Петрович спочатку був радий – син повернувся додому, онуки (хоча їх ще не було) будуть близько. Але з часом дрібниці накопичувалися: Анна хотіла сучасний дизайн, батько – зберігати все, як є.
“Давайте сядемо і поговоримо спокійно,” – запропонував Сергій. “Може, знайдемо компроміс?”
“Компроміс? – засміявся батько гірко. – Який компроміс? Ви молоді, думаєте, гроші – то вода. А я пам’ятаю, як за хлібом у черзі стояли. Ремонт – це не просто пофарбувати стіни. Треба все: нові вікна, підлогу, меблі італійські, як у сусіда Петренка. Він зробив – і тепер живе, як король!”
Анна закотила очі. “Італійські меблі? Василь Петровичу, ви жартуєте? Ми ледь на їжу вистачаємо з нашими зарплатами. Я вчителька, Сергій – програміст, але фріланс нестабільний. Де ми візьмемо гроші на ‘дорогий ремонт’? Може, ви позику візьмете?”
“Я? – обурився старий. – Я вже своє відпрацював! Це ви тут живете безплатно, їсте мою пенсію, а ще й скаржитеся!”
Сергій встав між ними, піднявши руки. “Стоп! Досить! Тату, ми платимо за комуналку і продукти. Анна, не провокуй. Давайте подумаємо. Може, почнемо з малого – пофарбуємо стіни, купимо новий диван у кредит?”
Але сварка тільки розгорялася. Того вечора вони так і не дійшли згоди. Василь Петрович пішов до своєї кімнати, грюкнувши дверима, Анна – на кухню, де тихо плакала, миючи посуд.
Сергій сидів у вітальні, дивлячись у вікно на вогні міста. Він згадував дитинство: як батько вчив його грати в шахи на цьому ж старому столі, як мати (нехай земля їй буде пухом) готувала борщ у цій кухні.
Але тепер усе змінилося. Анна принесла свіжий подих – вона мріяла про затишок, про білі стіни і мінімалізм. А батько… батько тримався за минуле.
Наступного дня Сергій прокинувся рано. Анна вже пішла на роботу, а батько сидів за сніданком, читаючи газету.
“Синку, – сказав він тихо, не піднімаючи очей. – Я не хочу вас виганяти. Але ця квартира – все, що в мене лишилося. Якщо не зробите ремонт, вона розвалиться. А з’їжджати… куди ви підете? Ціни на оренду – космос.”
Сергій сів навпроти, наливаючи каву. “Тату, я розумію. Але Анна права – ми не потягнемо дорогий ремонт. Може, знайдемо майстра, який зробить бюджетно?”
“Бюджетно? – фиркнув батько. – Бюджетно – це коли все облупиться через рік. Ні, або якісно, або ніяк. Пам’ятаєш, як я сам робив ремонт у 90-х? Сам клеїв шпалери, фарбував. Але тепер сили не ті.”
Вони поговорили ще годину. Василь Петрович розповів історії з минулого: як купував квартиру за копійки, як виживав у кризу. “Життя – не казка, Сергійку. Треба боротися.”
Коли Анна повернулася ввечері, атмосфера була напруженою. Вона принесла пиріг від колеги, намагаючись розрядити.
“Василь Петровичу, давайте поїмо разом. Я не хотіла вас образити вчора.”
Старий кивнув, але очі були холодні. “Добре, Аню. Але розмова не закінчена. Якщо не ремонт – то переїзд.”
Так минув тиждень. Сварки чергувалися з мовчанням. Сергій намагався бути миротворцем, але відчував, як тріщина в родині розростається.
Одного вечора Анна сказала: “Сергію, може, справді з’їдемо? Знайдемо маленьку квартиру на околиці. Будемо самі.”
“А батько? Він один лишиться. Він не витримає.”
“Він нас виганяє сам!”
“Він не виганяє, він блефує. Він любить нас.”
Але Василь Петрович не блефував. Наступного дня він приніс газету з оголошеннями про оренду. “Ось, дивіться. Двокімнатна на Троєщині – 10 тисяч. Дешево.”
Анна вибухнула: “10 тисяч? З наших зарплат? Ви з глузду з’їхали! Ми ледь 15 заробляємо удвох!”
“То робіть ремонт!” – відрізав батько.
Сергій вирішив діяти. Він почав шукати варіанти. Зателефонував другові, який працював у будівельній фірмі. “Привіт, Олексію. Потрібна порада. Ремонт у старій квартирі – скільки коштуватиме?”
Олексій засміявся в трубку. “Залежить. Якщо косметичний – 50 тисяч. Якщо повний – 200 і більше. А меблі? Ще стільки ж.”
Сергій зітхнув. “Ми не потягнемо. Може, розстрочка?”
“Можна, але відсотки гризуть.”
Вдома він розповів Анні. “Давайте візьмемо кредит. Зробимо ремонт, купимо меблі – і батько заспокоїться.”
Анна похитала головою. “А якщо не виплатимо? Будемо в боргах по вуха.”
Але вибору не було. Вони почали планувати. Василь Петрович, почувши, оживився. “Добре! Почнемо з кухні. Нові шафки, плита, холодильник.”
“Тату, не так швидко. Спочатку стіни, підлога.”
Розмови стали довшими. Вони сиділи вечорами, малюючи плани. “Ось тут поставимо новий диван,” – казала Анна.
“Італійський!” – додавав батько.
“Ні, український, дешевший,” – заперечував Сергій.
Але проблеми тільки починалися. Коли приїхали майстри, виявилося, що стіни криві, проводка стара, труби течуть. “Це не косметичний ремонт, – сказав бригадир. – Треба все міняти. +100 тисяч.”
Василь Петрович зблід. “Що? Я ж казав – дорогий!”
Анна заплакала. “Ми не потягнемо!”
Сергій заспокоював: “Знайдемо спосіб. Я візьму більше фрілансу.”
Минали тижні. Ремонт перетворився на кошмар: пил усюди, шум, сусіди скаржаться. Батько кричав на майстрів: “Ви що,? Це не так робиться!”
Майстер відповідав: “Діду, ми знаємо свою справу.”
Анна скаржилася Сергію: “Я не витримую. Живемо в руїнах.”
Але потроху все змінювалося. Стіни стали рівними, підлога – ламінат, кухня – сучасна. Коли купили нові меблі, Василь
Петрович посміхнувся вперше за місяці. “Ось бачите? Варто було!”
Анна кивнула: “Так, гарно. Але скільки нервів…”
Сергій обійняв їх обох. “Ми родина. Переживемо.”
Але історія не закінчилася. Коли ремонт скінчився, батько сказав: “Тепер онуки. Де вони?”
Анна засміялася: “Не кваптеся!”
І так, з конфлікту народився новий початок. Квартира сяяла, а родина стала ближчою.
Олеся Срібна
