Антон мав хорошу роботу і пристойну зарплатню, а вечорами підмітав вулиці

Антон працював менеджером в офісі. Не простим, допрацював до старшого. Але не “зазвєздєлся”, як деякі, а також на дружній ноті продовжив спілкуватися з іншими співробітниками. Саме сьогодні він запросив друзів з офісу в кафе, так би мовити, “проставити”. Увечері вони великою гоп-компанією завалилися в “Хуторок” і закотили гулянку. Джерело.

Антон і ще кілька хлопців вийшли на ганок кафе подихати свіжим повітрям і покурити. З темряви до Антона підійшов хлопчик років семи.

“Дядьку, у вас поїсти нічого не знайдеться?” – запитав він тремтячим голосом. Антон оторопів. Хлопці зареготали і порадили йому гнати жебрака в три шиї.

Але у Антона чомусь заеміли очі, він проковтнув підступивший до горла клубок, взяв хлопчика за руку і завів в кафе.

Посадивши його за столик, він підкликав офіціантку і замовив картопляне пюре з котлетою, три пиріжка і чай з лимоном. Офіціантка було запротестувала, що жебраків не обслуговує, але Антон пообіцяв їй непогані чайові і вона пішла виконувати замовлення.

Але, на подив Антона, хлопчак не накинувся на їжу, а діставши з кишені пакетик, став її акуратно туди складати. “Їж, ти що, я тобі ще куплю”, – сказав хлопець. А хлопчик видавив: “Це я не собі. Це мамі з Варкою. Вони голодні сидять”.

У Антона стислося серце від жалю. Він випровадив друзів додому, взяв хлопчика і вирушив до супермаркету. Там він накупив два важких пакети з продуктами і велів Віталькі (так звали малого) вести його додому. Вони пройшли майже два квартали і вперлися в стару обшарпану будівлю гуртожитку місцевого заводу.

Двері їм відкрила миловидна, але виснажена жінка років тридцяти з хвостиком. “Віталька знову чогось накоїв?” – запитала вона переляканим голосом. “Мамо, я їсти хочу”, – пролунав дитячий голос з іншої кімнати.

“Зараз, Варенько, йду миленька”, – сказала жінка ласкавим голосом. “Вибачте, але що вам потрібно?” – повернулася вона до Антона. “Я вам поїсти приніс”, – відповів хлопець.

А потім, не запитуючи, пройшов на маленьку кухоньку. У жінки з очей котилися сльози. “Я віддам, я зароблю і вам все віддам”, – крізь плач видавила вона. “Мамо, сиди з Варею, вона ж хворіє. Я сам зароблю. За тебе приберу і піду машини мити”, – захлинаючись зачастив Віталька.

Антон взяв жінку за руку, посадив на диван і коротко сказав: “Розповідай”. Маму Вітальки і Варі звали Оленою. І вони не завжди так жили. Одного разу чоловік Олени і батько дітлахів привів додому іншу жінку, а свою сім’ю без жалю вигнав на вулицю.

Лєна нічого вдіяти не могла – квартира була спочатку чоловіка. Їй вдалося влаштуватися двірником і заселитися в цю крихітну кімнатку в гуртожитку. Але Варечка захворіла, знадобилися дорогі ліки і грошей зовсім не залишилося. Навіть на їжу. І Лєна знову стала обіцяти, що віддасть Антону гроші за продукти.

Читайте також: “Мамо, у мене ручки замерзли і їсточки хочу”: Люба розплакалась від відчаю. Хата дірява, діти голодні і вона сама, та допомога прийшла неочікувано

Наступного дня він знову приніс продукти, ліки для Варі. І іграшки для дітей. Після роботи разом з Віталькою вони прибрали ділянку Олени. З тих пір чоловік став постійним гостем в будинку жінки.

А в кінці кінців Антон зрозумів, що його тягне туди більше, ніж до себе додому. Він зрозумів, що це його сім’я, його діти. І тоді зважився об’єднати дві ці речі – новопридбану сім’ю і будинок. Він запропонував Олені руку і серце. Вона була не проти.

А діти тільки «за».

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram