Антон стояв у тісному коридорі двокімнатної квартири на околиці міста, тримаючи в руках букет троянд, який уже почав в’янути від нервового поту в долонях.
Квартира пахла свіжозавареним чаєм, старими меблями і чимось солодким – мабуть, печивом, яке Оля пекла вчора.
На стіні висіла вишивка хрестиком: «Боже, благослови цей дім». Антон дивився на неї й думав: «Як же я це зроблю?»
Він приїхав до Олі після роботи – він працював інженером на заводі «Карпати», вона – продавчинею в магазині «Сільпо». Вони були разом два роки.
Він зробив пропозицію три тижні тому, на березі Прута, під час прогулянки. Вона сказала «так» зі сльозами на очах. Тепер треба було йти до батьків. Сватання. Традиція.
Але Антон знав: його батьки чекають не Олю з двокімнатки в панельці, а доньку директора, чи принаймні лікаря.
Двері кухні рипнули. Оля вийшла, витираючи руки об фартух.
– Антоне, ти що, закам’янів? – вона посміхнулась. – Чай холоне.
Він повернувся до неї. Вона була в простій сукні, волосся зібране в хвіст, на щоках – легкий рум’янець. Красива. Його. Але не «така», як хотіли батьки.
– Олю… – він проковтнув. – Я… я не знаю, як сказати.
,Вона нахилила голову.
– Що сталося?
– Батьки. Вони… вони хочуть сватання. В неділю.
Вона завмерла.
– І що?
– Вони думають, що ти… ну… з іншої сім’ї.
– З якої?
– Ну… не з такої квартири.
Оля подивилася на нього довго. Потім пішла на кухню. Антон пішов за нею.
– Олю, вибач. Я не те мав на увазі.
Вона налила чай у чашку. Руки не тремтіли.
– Антоне. Я знаю, хто твої батьки. Я знаю, що твій тато – головний механік на заводі. Що мама – вчителька. Що ви живете в трикімнатній, з балконом і гаражем. Я знаю, що вони хочуть для тебе «кращого». Але я – це я. І якщо ти соромишся привести їх до мене – то краще не приводь.
Вона поставила чашку перед ним. Голос був спокійний, але очі – тверді.
Антон сів.
– Я не соромлюся. Я боюся.
– Чого?
– Що вони скажуть «ні». Що влаштують сцену. Що тато скаже: «Сину, ти що, з глузду з’їхав? Вона ж із комірчини!»
Оля сіла навпроти.
– А ти що скажеш?
Він мовчав.
– Антоне. Ти мене кохаєш?
– Так.
– І хочеш одружитися?
– Так.
– Тоді скажи їм. Просто. Чесно. Або не кажи взагалі.
Вона встала, пішла в кімнату. Антон залишився з чаєм.
П’ятниця. Антон вдома.
Батько сидів у кріслі, дивився футбол. Мама готувала вечерю – голубці.
– Тату, – сказав Антон, входячи на кухню.
– Що, синку? – мама обернулася.
– У неділю… сватання.
Мама завмерла з ложкою в руках.
– Оце так! – вона закричала. – Петре! Петре, йди сюди!
Батько прибіг.
– Що сталося?
– Антон жениться!
Батько посміхнувся.
– Ну нарешті! А дівчина хто?
Антон вдихнув.
– Оля. Ольга Василівна. Працює в «Сільпо». Живе… у двокімнатній. На околиці.
Мовчанка. Мама поклала ложку.
– У «Сільпо»? – перепитала вона.
– Так.
– І в двокімнатній?
– Так.
Батько кашлянув.
– Сину… а батьки в неї хто?
– Мама – прибиральниця в школі. Батька не стало. П’ять років тому.
Знову мовчанка. Мама сіла.
– Антоне… ти ж розумний хлопець. У тебе освіта. Посада. А вона…
– Мамо, я її кохаю.
– Любов – це добре, – сказав батько. – Але життя – це не казка. Ти ж знаєш, як люди говорять. «Взяв із комірчини – сам туди й переїдеш».
– Тату, це не комірчина. Це дім. Чистий. Затишний. І вона – добра. Розумна. Красива.
Мама зітхнула.
– Приведи її. Подивимося.
Неділя. 10 ранку.
Оля стояла перед дзеркалом. Одягла найкращу сукню – синю, з поясом. Волосся розпустила. На шиї – маленька срібна ладанка, подарунок Антона.
– Ти гарна, – сказала сусідка тітка Марія, заглянувши в двері. – Не переживай. Головне – серце.
Оля посміхнулась.
– Дякую, тітко.
Антон приїхав на «Шкоді». Відчинив двері.
– Готова?
– Ні. Але поїхали.
Вони їхали мовчки. Оля тримала коробку з короваєм – спекла сама. Антон стискав кермо.
– Якщо що – ми поїдемо, – сказав він тихо.
– Ні. Ми залишимося. І все скажемо.
Вони під’їхали до будинку. Трикімнатна, з балконом, квіти в горщиках. Батько Антона стояв на ґанку, в сорочці й краватці. Мама – в сукні, з хусткою.
– Доброго дня, – сказала Оля, сходячи з машини.
– Доброго, – відповіла мама. Голос холодний.
Батько кивнув.
Вони зайшли в дім. На столі – біла скатертина, голубці, салати, пляшка. Короваї ще не було.
– Сідайте, – сказала мама.
Вони сіли. Антон поруч з Олею. Батьки навпроти.
– То ви – Ольга? – запитала мама.
– Так. Ольга Василівна.
– І де ви працюєте?
– У «Сільпо». Продавчиня.
– А батьки?
– Мама – прибиральниця. Батька нема.
– А квартира?
– Двокімнатна. Моя.
Мама кивнула. Батько налив.
– Антоне, – сказав він. – Ти впевнений?
– Так, тату.
– А ти, Олю? Ти ж знаєш, що наш син – не олігарх. Але й не бідний. А ти… ну, вибачте, але…
Оля підняла очі.
– Я знаю. І я не претендую на ваше. Я претендую на нього. На Антона. І якщо ви думаєте, що я його «забрала» чи «вилізла з комірчини» – то ви помиляєтесь. Я його кохаю. І він мене. І ми будемо разом. З вашою згодою чи без.
Мовчанка. Мама відкрила рот, але нічого не сказала. Батько кашлянув.
– Ну… коровай, – сказав він.
Оля встала. Поклала коровай на стіл. Батько взяв хліб, мама – рушник.
– Благословіть, – сказав Антон.
Батько подивився на Олю. Потім на сина.
– Ти її кохаєш?
– Так.
– І вона тебе?
– Так.
– Тоді… благословляємо.
Мама заплакала. Оля обійняла її.
– Вибачте, – сказала мама. – Я… я боялася. За сина.
– Я теж, – сказала Оля. – Але тепер ми разом.
Вони сіли. З’їли голубці. Мама розпитувала про маму Олі, про печиво, про ладанку. Батько розповідав, як сам сватався – на велосипеді, з букетом з городу.
– Я думав, її тато мене вижене, – сміявся він. – А він дав 50 гривень на весілля.
Оля сміялася. Антон тримав її за руку.
Через місяць.
Весілля було скромне. В ресторані «Прут». 30 людей. Оля в білій сукні, Антон у костюмі. Мама Антона пекла коровай. Тітка Марія принесла вишивку – ту саму, з «Боже, благослови».
– Це тобі, – сказала вона Олі. – На новий дім.
Оля повісила її в своїй двокімнатній. Над ліжком.
Антон переїхав до неї. Вони купили новий диван. Телевізор. І маленьку пральну машинку.
– Бачиш, – сказала Оля одного вечора, лежачи в його обіймах. – Не комірчина.
– Ніколи й не була, – відповів він.
Вони поцілувалися. Зірки. І груша в дворі, під якою вони одного разу поцілувалися вперше.
Рік потому.
Появилася донька. Назвали Марією – на честь тітки.
Мама Антона приходила щотижня. Приносила голубці. В’язала шкарпетки.
– Я ж казала, – шепотіла вона Олі. – Ти – золото. А я…
– Ми всі боїмося, – відповідала Оля. – Головне – не втрачати.
Батько Антона купив коляску. Нову. З балдахіном.
– Для онуки, – сказав він. – І для вас. Щоб не думали, що я…
Вони сміялися.
П’ять років потому.
Двокімнатна стала тісною. Вони взяли кредит. Купили трикімнатну. В тому ж будинку. На третьому поверсі.
– Тепер у нас балкон, – сказала Оля.
– І гараж купимо, – додав Антон.
Вони сміялися.
На стіні – вишивка. Та сама.
А в шафі – стара коробка. З-під печива. Всередині – 50 гривень, фотографія зі сватання, і записка.
Олю, Ти – мій дім. Завжди.
Антон.
Вона читала її щоночі. І плакала. Від щастя.
Олеся Срібна
