У маленькому селі на Полтавщині, де сонце встає над золотими ланами пшениці, а вечорами чути спів солов’їв, жила-була родина Коваленків.
Хата їхня стояла на краю села, біля старого дуба, якому, казали, було більше ста років. Господарював у ній дядько Григорій, чоловік суворий, але справедливий, з ручищами, як у ведмедя, від роботи в колгоспі.
Його дружина, свекруха Марія Петрівна, була жінкою маленькою, але з характером – як той дуб: міцна, корінням глибоко в землю вросла і бурями не зламаєш.
У них ріс син Тарас – хлопець високий, гарний, з чорними кучерями і посмішкою, від якої серце тьохкало в будь-якої дівчини.
Тарас одружився з Тетяною три роки тому. Тетяна приїхала з сусіднього села, з бідної сім’ї, але з золотими руками і добрим серцем.
Вона вміла все: і хату прибрати до блиску, і вареники з вишнями накрутити такі, що пальці оближеш, і город доглядати, щоб картопля росла, як на дріжджах.
Але найдужче любила Тетяна курей. У них у дворі було ціле стадо – двадцять п’ять штук, рудих, білих, крапчастих. Кожну Тетяна знала по імені: Руся – та, що перша несе яйця, Квочка – вічно сидить на гніздах, Пушинка – найменша, а Чорноброва – бундючна ватажка, що кує на весь двір.
Марія Петрівна спочатку не дуже любила невістку. “Молода ще, недосвідчена, – бурчала вона. – Мого Тарасика не варта”. Але з часом передумала. Тетяна виявилася слухняною, роботящою, і свекруха навіть почала її хвалити:
“Ну, Тетянко, ти молодець, город так доглянула, що сусіди заглядаються”. Та все одно тримала дистанцію – не любила, коли хтось у хаті “господиня”.
Тарас працював механіком у райцентрі, вертався додому пізно, втомлений, але щасливий. З Тетяною в них була любов велика, як небо над степом.
Але була в Тетяни одна таємниця – секрет, про який вона нікому не розповідала. Ні, не зрада чи якась ганьба, а дещо інше, сокровенне. Тетяна мріяла про дитину. Три роки минало.
Лікувалася вона потайки в райлікарні, пила трави від знахарки в сусідньому селі, молилася Богові під образом у кутку хати. І ось нарешті – радість! Два місяці тому дізналася, що при надії. Але Тарасу не сказала. Чому? Бо боялася.
Боялася, що він зрадіє надміру, почне її берегти, як скляну, не пускатиме на роботу по господарству, а вона ж любила свою справу.
“Ще встигну сказати, – думала Тетяна. – А поки – мовчу, щоб не зурочити”.
І от якраз з цією таємницею почала вона розмовляти з курми. Чому з ними? Бо кури – то найкращі слухачі. Не перебивають, не судять, не пліткують. Кожного ранку, коли годувала їх зерном і відходами, Тетяна сідала на лавку біля курника і шепотіла:
– Руся, ти ж перша несеш яйця, скажи, як це – мати? Я от скоро стану мамою, а Тарасик ще не знає. Як йому сказати? Прямо ввечері? Чи зачекати?
Кури клювали зерно, кудкудакали у відповідь, ніби розуміли. Чорноброва навіть підбігала ближче, нахиляла голову і дивилася на Тетяну блискучими очима.
– А Квочко, ти ж завжди на гніздах сидиш, то знаєш: коли курча вилупиться, то мама його одразу узнає. От і я свого малюка узнаю. Тільки б здоровеньким був…
Так минали дні. Тетяна розслаблялася біля курей, виливала душу, а таємниця ставала легшою. Тарас нічого не помічав – він був щасливий і так.
А Марія Петрівна… Вона все помічала. Жінка з досвідом, очі – як у яструба. Давно зауважила, що невістка якась задумана, посміхається .
“Занедужала, чи що?” – думала спочатку. Аж тут одного ранку, коли Тарас уже поїхав на роботу, а Григорій пішов на поле, вирішила перевірити.
Встала тихо, як мишка, і подалася до курника. Тетяна якраз годувала своїх улюблениць.
Сонце тільки-сонечко визирнуло з-за горба, золотячи солому на даху курника. Тетяна сипала зерно в коритце, кури гуділи навколо, як бджоли в вулику.
Вона присіла на дерев’яну лавку, пригладжена фартух, і почала свою щоденну розмову:
– Ох, дівчатка мої, доброго ранку! Сьогодні вам пшона принесла, свіженького, з-під млина. Куштуйте, квочкайте. А я вам розкажу про мого Тарасика. Ви ж знаєте, який він у мене красень?
Вчора ввечері прийшов, обійняв мене, каже: “Тетянко, ти в мене найкраща дружина на світі”. А я думаю: “Якби ти знав, уявляю його обличчя? Очі витріщать, як у сомика, і закричить: “Тетяно, правда?!”
Кури клювали жадібно, Руся навіть підстрибнула, ніби погоджувалася. Тетяна розсміялася тихо, продовжила:
– Але секрет тримаю міцно. Не хочу, щоб свекруха перша дізналася. Вона ж одразу почне: “Ой, Тетянко, не носи важке, не мий підлогу, ляж у постіль!” А я ж не хвора, дівчатка, я щаслива! Ще місяць помовчу, а там – бац! – і скажу Тарасу за обіднім столом.
“Тарасику, їж борщ, а заодно стань татом!” Ой, як я чекаю того моменту…
Тут із-за кута курника, як привид, виринула Марія Петрівна. Обличчя в неї палає, очі горять, руки в боки. Тетяна підскочила, зерно з рук посипалося.
– Ану, ану, Тетяно! – гаркнула свекруха голосом, від якого кури розбіглися в паніці. – Що це ти курям розказувала про мого Тарасика і який в тебе є секрет від нього? Швидко розповідай, бо не відпущу!
Тетяна спалахнула, як мак, рот роззявила, але слова не йшли. Кури кудкудакали перелякано, Чорноброва сховалася під лавку.
– С-свекрух… Маріє Петрівно… Я… Це так… Просто…
– Просто?! – перебила Марія Петрівна, підходячи ближче. – Я все чула, дівко! “Тарасику, стань татом!” – передражнила вона. –
То що, при надії ти, чи що? І моїм сином не ділилася? Ану, викладай усе як на духу! Коли дізналася? Чому мовчиш? І взагалі, скільки вже місяців?
Тетяна опустила голову, але свекруха не відступала. Сіла поруч на лавку, взяла невістку за руку – міцно, але не боляче.
– Не бійся, Тетянко. Я ж не звір. Розказуй. Курям можеш, а свекрусі – ні? Ображена я на тебе!
Тетяна зітхнула глибоко, подивилася на курей, ніби прощаючись з ними, і почала:
– Пробачте, мамо… Так. Два місяці вже. У лікарні дізналася, аналіз здала. Лікувалася довго, три роки чекала. Боялася сказати – зурочити. Тарас би зрадів, але почав би мене берегти, а я ж по господарству звикла. Думала, ще трохи помовчу…
Марія Петрівна просльозилася, обійняла невістку.
– Ой, Тетянко! Як же не сказати? Я ж рада! Онука матиму! А Тарас… Ой, як він зрадіє! Але ти права, берегти тебе треба. Від сьогодні – ніякої важкої роботи. Я все робитиму!
Тетяна здивувалася:
– Мамо, та я здорова! Дозвольте хоч курей годувати…
– Ні! – відрізала свекруха. – Кури самі по собі. А ти – в хату, ноги в тепле. І зараз ідемо, чаю поп’ємо, а я тобі розкажу, як я з Тарасом ходила. Теж секрети тримала…
І пішли вони в хату, тримаючись за руки. Кури заспокоїлися, почали клювати розсипане зерно. Руся кудкудакнула голосно, ніби вітаючи.
Але це був тільки початок. Марія Петрівна, як дізналася про онука, ожила, як весна. Почала планувати все наперед:
– Тетянко, слухай мене! Сьогодні ж Григорію скажу, нехай город перекопає сам. А ти будеш тільки дивитися. І вареники я накручу – з сиром, з картоплею, з капустою. Треба, щоб малюк ріс міцним!
Тетяна сміялася:
– Мамо, та я сама можу…
– Мовчи! – махнула рукою свекруха. – Тепер я в тебе господиня. А ввечері Тарасу скажемо разом. Ні, не ввечері – зараз подзвоню йому на роботу! Хай примчить!
– Ні-ні, мамо! – запротестувала Тетяна. – Я сама хочу сказати. За романтикою, при свічках…
Марія Петрівна задумалася, потерла підборіддя.
– Ну, гаразд. Але я присутня буду. І кури твої покличемо як свідків!
Тетяна розсміялася:
– Кури? Вони ж не зрозуміють!
– А ти думаєш, зрозуміли, коли ти їм розповідала? – підморгнула свекруха. – Вони все чули. Розумні птахи.
День минув у гаморі. Марія Петрівна бігала по хаті, як на голках: то білизну перебирала, то суп варила легкий, то подушки вибивала. Григорій повернувся з поля, свекруха шепнула йому на вухо:
– Григорію, таємниця в нас! Онук буде!
Дядько Григорій витріщився, потім обійняв дружину:
– Серйозно? Оце так! А чому Тетяна мовчить?
– Секрет тримала, – прошепотіла Марія Петрівна. – Але ми її підловили біля курей!
Григорій зареготав:
– Біля курей? То кури перші дізналися?
– Аякже! – кивнула дружина. – Тетяна з ними як з подругами базікає.
Ввечері Тарас вернувся, як завжди, втомлений, але веселий. Зайшов у хату, побачив стіл накритий: салати, котлети, компот. Тетяна сидить у святковій сукні, свекруха посміхається загадково.
– Що святкуємо? – здивувався Тарас, цілуючи дружину.
– Сідай, сину, – сказала Марія Петрівна. – Зараз усе дізнаєшся.
Тетяна взяла його за руку, подивилася в очі:
– Тарасику… Пам’ятаєш, як ми мріяли про дитину? От і… Я при надії. Два місяці.
Тарас спочатку завмер, потім закричав так, що сусіди, мабуть, почули:
– Правда?! Тетяно! Мамо! Тату! Я тато буду!!!
Він підхопив дружину, закрутив по хаті, але свекруха одразу:
– Ану, обережно! Не крути її! Малюк!
Тарас опустив Тетяну, став навколішки, притулився вухом:
– Привіт, малюче! Це тато твій говорить. Ми тебе чекаємо!
Уся родина сміялася, плакала від радості. Марія Петрівна не втрималася, розповіла про курник:
– А знаєш, Тарасе, як ми дізналися? Я підслухала, як Тетяна курям розповідала! “Тарасику, стань татом!” – казала вона своїм Русям та Квочкам!
Тарас витріщився на дружину:
– Ти з курми про мене базікала? Серйозно?
Тетяна почервоніла:
– А як же! Вони не пліткують. Надійні подруги.
– То завтра піду до курей дякувати! – заявив Тарас. – Без них би не дізналися!
Наступного дня вся родина пішла до курника. Тарас сипав зерно, гладив курей:
– Дякую вам, дівчатка! За те, що секрет стерегли! Ось вам пшоно, ось хлібця!
Кури гуділи щасливо, Чорноброва навіть клюнула Тараса в руку – дружньо.
А Тетяна шепотіла свекрусі:
– Мамо, дякую, що підловили мене. Якби не ви, може, довго б мовчала.
– То й добре, – відповіла Марія Петрівна. – Тепер ми разом чекатимемо онука. І ніяких секретів!
З того дня в родині Коваленків запанувала нова ера. Марія Петрівна стала Тетяні як рідна мати: вчила в’язати пінетки, , варила узвари для сили. Григорій майстрував колиску з дуба – ту саму, в якій колись спав Тарас. Тарас скоротив роботу, почав допомагати по дому, носив дружину на руках.
А кури? Вони стали родинними улюбленицями. Кожного ранку вся родина годувала їх разом. Тетяна все одно розмовляла з ними, але тепер уголос, без секретів:
– Дівчатка, уявіть: скоро в нас буде малюк. Ви йому тітки будете!
Марія Петрівна сміялася:
– Бачиш, Тетянко, кури – то наша родинна таємниця. Завдяки їм ми щасливі.
Минали місяці. У селі тільки й гомоніли: “У Коваленків онук буде!” Сусідки заглядали з подарунками – пелюшками, серветками.
І ось настав той день. Вересень, золота осінь. Хлопчик – міцний, з чорними кучерями, як у тата. Назвали Андрійком.
Коли родина повернулася додому, перше, що зробили – пішли до курей. Тарас ніс сина на руках:
– Дивіться, дівчатка! Ваш небіж! Дякуємо вам за все!
Кури кудкудакали, ніби вітаючи. Чорноброва підбігла, клюнула пеленку.
Марія Петрівна обійняла Тетяну:
– Бачиш, доню? Все як треба. І секрет твій став найщасливішим днем у нашому житті.
Тетяна заплакала від щастя:
– Мамо, ану, ану, розкажіть курям, як ми Андрійка чекали!
І свекруха, сміючись, почала:
– Слухайте, кури! Була в нас така Тетяна… Розповідала вам секрети про Тарасика… А ми її підловили… І ось результат!
Кури гуділи, сонце сяяло, а в хаті плакав щасливий малюк. З того часу в селі Коваленків стали легендою. Казали: “У них кури – пророки. Завдяки їм родина зросла!”
Але це ще не кінець. Через два роки Тетяна стала при надії вдруге. І знову почала розмовляти з курми. Марія Петрівна, цього разу, не підстерігала – просто слухала з вікна і посміхалася:
– Розказуй, доню, розказуй. Ми всі з тобою – і кури, і родина.
І так тривало довго-довго, бо в щасливих родинах таємниць не буває – тільки радість, що ділиться з усіма, навіть з курми.
Наталія Веселка
