Вечір у містечку обіцяв бути романтичним, але запах підгорілої засмажки в під’їзді Павла став передвісником катастрофи.
Катерина, дівчина з ідеально відпрасованою репутацією та манікюром, що міг би різати скло, стояла посеред вітальні своєї майбутньої свекрухи, пані Марії.
На підлозі лежав самотній тапок, на столі красувалися кола від чаю триденної давнини, а кути кімнати обросли павутинням, яке, здавалося, вже мало власну назву.
— Павле, — крижаним тоном промовила Катерина, оминаючи купу газет. — Я прийняла рішення. Весілля не буде.
Павло, який саме збирався відкрити пляшку, завмер:
— Катю, це жарт? Ми вже й ресторан замовлення зробили! Що не так? Кільце замале?
— Справа не в кільці, а в генетиці побутового хаосу! — вона вказала пальцем на засмальцьовану штору. — Подивись на цей вертеп. Твоя мати — неряха. Вона живе в багнюці й почувається королевою. А я знаю народну мудрість: який корінь, таке й насіння.
Ти зараз вдаєш охайного, але через рік ти розкидаєш шкарпетки по всій квартирі, як вона розкидає своє життя! Я не стану безкоштовною покоївкою для сина жінки, яка не знає, де тримає ганчірку.
Павло намагався щось заперечити, але Катерина вже грюкнула дверима, залишивши після себе лише аромат дорогих парфумів, що ніяк не в’язався з кислим запахом капусти.
Розбитий і принижений, Павло дочекався матері. Пані Марія повернулася з ринку, сяючи посмішкою, але син зустрів її грозою.
— Мамо, ти зруйнувала моє життя! — закричав він, вказуючи на гору немитого посуду. — Катерина мене покинула! Вона сказала, що ти неряха, і я стану таким самим. Через твій безлад я ніколи не буду щасливим!
Марія впустила сумку з яблуками.
— Що ти верзеш, синку? Я все життя на тебе поклала! Ну, не витерла пил, бо спина боліла…
— Спина?! — не вгавав Павло. — У тебе тут музей безкультур’я! Вона має рацію. Ти навіть не намагаєшся створити затишок. Ти просто лінива, і через це я тепер самотній!
Образа обпекла Марію сильніше за окріп. Вона витерла руки об фартух, очі її спалахнули недобрим вогнем.
— Ах, так? «Неряха»? «Безкультур’я»? Ну, подивимося, яка там «ідеальна» твоя Катерина! Одягайся, ми йдемо до неї. Я цій порцеляновій ляльці все висловлю!
Вони майже бігли до будинку Катерини. Павло намагався зупинити матір, але Марія була як танк. Вона натиснула на дзвінок так, ніби хотіла втиснути його в стіну.
Двері відчинилися не одразу. Катерина з’явилася на порозі в шовковому халаті, але її обличчя виражало розгубленість.
— Пані Маріє? Що ви тут…
— Ану, пусти! — Марія відштовхнула дівчину й залетіла в передпокій. — Хочу подивитися на храм чистоти, через який мій син хоче від рідної матері відмовитись.
Те, що вони побачили, змусило Павла розкрити рота, а Марію — переможно розсміятися.
У квартирі Катерини панував такий гармидер, порівняно з яким квартира Марії здавалася ідеальною. На дивані горою лежав непраний одяг. На підлозі валялися коробки з-під піци та порожні пляшки з-під йогуртів. Пил на телевізорі був настільки густим, що на ньому можна було писати мемуари.
— Оце так! — вигукнула Марія, піднімаючи з підлоги чиюсь брудну панчоху. — То ось де ховається справжня «фея чистоти»! Катенько, а це що, нова мода — вирощувати плісняву в чашках на підвіконні?
— Я… я просто не встигла прибрати! У мене був стрес через розрив! — почервоніла Катерина.
— Стрес у неї! — Марія повернулася до сина. — Дивись, Павлусю! Ти її звинувачував? Та вона просто шукала привід тебе кинути, бо сама лінива так, що ліньки навіть віник до рук взяти! Вона на мене пальцем тикала, щоб власну нехлюйність прикрити. Це ж треба, яка акторка!
Павло стояв посеред хаосу, переводячи погляд з ідеального манікюру Катерини на гору сміття біля її ніг.
— Катю… — тихо сказав він. — Ти назвала мою матір неряхою, а сама живеш на звалищі? Ти просто хотіла, щоб я відчував провину, поки ти будеш нічого не робити?
— Та ну його вас! — зірвалася на крик Катерина. — Так, я ненавиджу прибирати! І що? Я хотіла чоловіка, який буде це робити за мене, бо я — королева! А твоя мати — просто нагадування про те, що мені доведеться мити підлоги все життя!
— Королева без трону, але з купою сміття, — відрізала Марія. — Ходімо, синку. Моя хата, може, й не ідеальна, але там хоча б не треба пробиратися крізь джунглі з брудної білизни. А ти, дорогенька, шукай собі не чоловіка, а клінінгову компанію з безлімітним терпінням.
Вони пішли, залишивши Катерину в її «королівстві» пилу. Павло вперше за вечір зітхнув з полегшенням: виявилося, що бути «сином неряхи» значно краще, ніж чоловіком лицемірки.
Минуло три місяці. Павло, який після скандалу з Катериною став ледь не фанатом вологого прибирання (травма — штука тонка), тепер обходив дівчат із «ідеальним манікюром» десятою дорогою. Він зрозумів: якщо у дівчини на фото в соцмережах все сяє, це ще не означає, що під її ліжком не зароджується нова цивілізація з пилу.
Одного вечора, забираючи замовлення з невеликої затишної кав’ярні, він запримітив Олену. Вона не була схожа на модель: проста зачіска, охайний фартух, а на щоці — ледь помітний слід від борошна
. Але те, як вона протирала столики — з якоюсь майже медитативною ретельністю, — заворожило Павла.
Павло почав заходити щодня. Виявилося, Олена — власниця цієї кав’ярні, яка сама пече найкращі круасани в районі. Коли нарешті настав час знайомства з пані Марією, Павло нервував більше, ніж перед іспитом.
— Тільки не кажи їй про Катерину, — шепотів він Олені перед дверима. — Моя мама тепер кожну гостю оцінює як санітарний інспектор.
Марія зустріла їх у всеозброєнні: квартира блищала (вона таки взяла себе в руки після того сорому), на столі — пироги, а в очах — рентгенівський зір.
— Ну, розповідай, Оленочко, — почала Марія, примружившись. — Чим займаєшся? Чи вистачає часу на… побут? Бо нинішні дівчата, знаєш, тільки селфі вміють робити на фоні брудних тарілок.
Олена спокійно посміхнулася: — Пані Маріє, у мене кав’ярня. Там порядок — це питання виживання. Якщо я не помию кавомашину вчасно, клієнти підуть. А вдома… вдома я люблю, коли пахне лавандою і свіжою постіллю. Це мій спосіб відпочити від хаосу світу.
Марія недовірливо хмикнула, але коли Олена після чаювання непомітно й технічно допомогла прибрати зі столу, причому зробила це так природно, ніби вони все життя мили посуд разом, серце «грізної свекрухи» розтануло.
Але справжня розв’язка сталася через тиждень. Павло, Олена та пані Марія випадково зустріли Катерину в супермаркеті.
Колишня «королева» виглядала не найкращим чином: волосся зібране в неохайний вузол, на трикотажному костюмі — пляма від кави, а в кошику — лише напівфабрикати та величезна пачка вологих серветок.
— О, Павле! — Катерина спробувала повернути собі зверхній вигляд. — Все ще ходиш під маминим крилом? А я бачу, ти знайшов собі… простіший варіант.
Вона зміряла Олену зневажливим поглядом.
— Знаєш, Катю, — спокійно відповів Павло, обіймаючи Олену за плечі, — «простіший варіант» виявився справжнім. Тут немає декорацій.
Олена не грає роль ідеальної господині, вона нею є. І, на відміну від тебе, вона не шукає в інших недоліки, щоб приховати власний безлад.
Пані Марія не втрималася і додала «перцю»: — Катенько, люба, я бачу, у тебе на плечі ниточка причепилася. Або це шматок твого минулого «королівства»? Ти б заглянула до Олени в кав’ярню — вона тебе навчить, як тримати дистанцію між брудом і власним життям.
Катерина спалахнула, як сірник, і, нічого не сказавши, покотила свій візок у відділ побутової хімії (мабуть, вперше за рік).
Того вечора у квартирі Павла і Олени (вони вже почали планувати спільне майбутнє) пахло корицею. Марія, сидячи в них у гостях, вперше за довгий час відчула спокій.
— Знаєш, синку, — прошепотіла вона, коли Олена відійшла на кухню. — Я тоді на тебе образилася, але та сварка пішла нам на користь. Бо правда — вона як хлорка: спочатку пече, зате потім чисто.
Павло посміхнувся. Він зрозумів головне: справжнє кохання — це коли вам обом комфортно і в радості, і в митті посуду.
Юлія Хмара
