Аня накривала на стіл, зібралися вечеряти з чоловіком. Раптом пролунав дзвінок у двері. Нікого не чекали.
— Максиме, відчини двері, кого там принесло? — крикнула вона чоловікові.
Максим неохоче встав із дивана й пішов відчиняти.
— Тітонько Тамаро? Ви звідки? — Максим був щиро здивований, побачивши сестру матері. Старшою стала, звісно, але виглядала добре для свого віку.
— Здрастуй, Максиме. А я до вас. Можна?
— Звісно, можна. Заходьте. Чому не попередили про приїзд? Я зустрів би…
— Та ось так вийшло. Я гостювала в Колі, брата твого, а тепер до вас ось вирішила приїхати.
Вона несміливо зайшла в передпокій, поставила велику сумку на підлогу. З кухні вийшла Аня, витираючи руки об фартух.
— Здрастуй, Анечко! Вибачте, що пізно, але поїзд так прибув. Давно не бачилися, вирішила ось провідати.
— Здрастуйте, Тамаро Семенівно! Несподівано… Вечеряти будете?
— Не відмовлюся. Дякую.
Жінка пішла мити руки у ванну. Аня, звівши брови, запитливо подивилася на чоловіка.
— Я нічого не знав про її приїзд…
— Ще й не вистачало нам тут тітоньок різних… На скільки вона приїхала? І взагалі, навіщо?!
— Та я звідки знаю… Зараз розповість, сподіваюся…
— А я вам гостинці привезла. Ось мед, сусід продає, часник, і так, по дрібничках. Усе натуральне. У вас у місті таке великих грошей коштує, мабуть. Ну, розповідайте, як живете? Як синочок?
— Та нормально живемо, квартиру ось в іпотеку взяли, доводиться більше працювати. Льонька в школі вчиться, у дев’ятому класі, захоплюється інформатикою. Зараз уже прийде, від друга. А у вас як справи?
— Розумний синочок, це добре. А я ось родичів вирішила об’їхати, у мене ж окрім вас нікого немає. Мами твоєї як не стало, то я і втратили зв’язок. Ви не приїжджаєте, далеко, та й свої справи, розумію. А мені самотньо зовсім. Старість не в радість, як кажуть… Дуже смачні котлети, Анечко, хороша господиня. І квартира приємна у вас. Молодці.
— А ви надовго до нас? А то ми збираємося поїхати через кілька днів, — запитала Аня. Максим несхвально подивився на неї.
— Дні на три. Хочу місто подивитися. А потім поїду. Захотілося ось поспілкуватися з племінником, із синочком вашим, і з тобою, Анечко. Така ти мила, і красуня неймовірна…
Аня усміхнулася. Давно їй ніхто не говорив таких слів.
— Спати доведеться вам на кухні, на розкладачці. Більше ніде. У нас дві кімнати, в одній ми спимо, а в іншій Льонька.
— Та де покладете, я не вередлива. Дякую велике, що нагодували. Все дуже смачно було.
Прийшов Льоня.
— Сину, це бабуся Тамара, сестра баби Світлани. Ти маленький був, коли ми приїжджали до неї, не пам’ятаєш, мабуть.
— Здрастуйте. Не пам’ятаю. Приємно познайомитися. Ви схожі на бабусю Світлану дуже…
— Взаємно, Леоніде. Дорослий хлопець уже такий… Кажуть, інформатикою захоплюєшся?
— Ага, комп тільки старенький, батьки не можуть купити новий, я програми пишу сам…
— Розумник. Продовжуй, обов’язково. Зараз це затребувана професія.
— А ким ви працювали раніше?
— Я хірургом була колись… Потім сталася неприємна ситуація у мене з рукою, не змогла більше оперувати. Викладала в інституті. А потім заміж вийшла і поїхала в глухе селище. Так мені там сподобалося…
— О, цікаво, напевно, коли можеш людей лікувати.
— Так, це непередаване відчуття, коли приносиш користь людям і рятуєш життя…
— Ну що, давайте ми вам постелимо, відпочивайте. Завтра можу місто показати, у мене вихідний.
— Дякую, Максимушко… Буду рада.
Коли лягли спати, Аня пошепки почала вичитувати чоловікові.
— Ось хто так робить. На ніч дивлячись приїхала! Мед, часничок привезла і думає ми скакати від радості будемо! Годуй її тепер та вигулюй! Що за люди!
— Аню, вона моя єдина тітка. Взагалі-то вона маму мою виростила, батьків у них рано не стало. І доля в неї не дуже щаслива. Був чоловік, син… тепер нікого не залишилося. Багато років потому тільки вийшла знову заміж і поїхали з чоловіком у селище, свій дім купили, господарство завели, город. Ну, ми були в них тоді. Мама її дуже любила. А потім дядька Юри несподівано не стало, серце. Уявляєш, як їй жилося? Але нічого, вона виглядає добре, і не сумує. До родичів ось тягнеться, і нічого поганого в цьому немає. Так що потерпи трохи.
— Та знаю я її історію, мама твоя розповідала. Все одно так не можна робити. Ось сам її й розважай, я до мами поїду завтра до вечора.
— Гаразд, Ань, моя тітка, сам і займуся нею.
Наступного дня Максим із тіткою Тамарою та Льонею поїхали гуляти містом. Аня поїхала до мами. Увечері, зайшовши в квартиру, вона почула радісний сміх сина. На кухонному столі не було вільного місця, все було завалено покупками, продуктами.
— Ой, а що тут відбувається? — здивувалася вона.
— Анечко, це я вам подарунки купила. Тобі посуд гарний, постіль.
— Мамо, баба Тамара мені новий комп купила, уявляєш? Я про такий навіть не мріяв, він дуже крутий! — вискочив із кімнати син.
Аня з подивом дивилася на нього і на тітку Тамару.
— Ну навіщо ви так витратилися? Це ж усе дуже дорого…
— Нічого. Гроші в мене є. Мені їх витратити навіть нікуди, розумієте… А Льоні радість така… Ми сьогодні провели чудовий день разом! Я вам так вдячна! Хоч ми й мало спілкувалися раніше, але все одно ви рідні…
Аня прибрала подарунки й приготувала вечерю з продуктів, які купили. Вона була вражена щедрістю пенсіонерки. Один комп’ютер чого вартий… За вечерею відкрили пляшку напою. Тамара Семенівна виголосила тост:
— Хочу випити за вашу дружну й міцну сім’ю. І подякувати за ті миті щастя, що ви мені подарували. Це дуже цінно. Коли я приїхала до Колі, твого старшого брата, то там мене зустріли, м’яко кажучи, дуже погано. Ночувати я відправилася в готель. Вони прямо сказали, що нікого не чекали і щоб я йшла. Ось тобі й Коленька… Я його найбільше няньчила в дитинстві. І дружина його негарно поводилася. Було неприємно.
Я ж таким чином перевірити хотіла, якою він людиною став, як до рідні ставиться. Не пройшов перевірку. У таких несподіваних ситуаціях людина проявляє свою сутність. І що хочу сказати. Максиме, ти хорошою людиною виріс. Батьки пишалися б тобою. Не вигнали тітку, прихистили, нагодували, розважали весь день. І це ні за які гроші не купиш, людське ставлення. Вип’ємо за це!
— Тітонько Тамаро, дякую вам за добрі слова! Ми з Анею раді вашому приїзду! Рідня ж… А з Колєю ми не спілкуємося. Він так захотів. Йому весь час ввижається, що ми хочемо отримати якусь вигоду, адже він великий начальник став. Тому й до вас так поставився. Подумав, що просити будете щось або ще що… Той випадок, коли гроші зіпсували людину.
— Я ось що ще хочу сказати… Багато років тому я врятувала життя одній людині. Зробила складну операцію на свій страх і ризик. Минуло багато років, і я дізнаюся, що він залишив мені хорошу квартиру в Києві. На знак подяки. Він багата людина, може собі це дозволити.
Жінка випила ковток напою і продовжила:
— Квартира перейшла до мене. Жити я там не хочу, продавати теж, гроші мені не потрібні. Вистачає того, що є. І я хочу зробити дарчу на тебе, Максиме. Хочете — переїжджайте туди, хочете — продайте, сплатіть іпотеку. Вирішувати вам. Завтра підемо оформимо документи і я поїду.
Максим з Анею приголомшено подивилися одне на одного. Настільки несподівано прозвучала ця заява… Квартира в Києві…
— Та як це… Мені? Квартиру?
— Так, Максиме. У мене, окрім тебе й Колі, нікого немає з близьких родичів. Брат твій не заслужив такого подарунка… І я не вимагаю нічого взамін. Буду рада, якщо приїдете до мене в гості, просто так, хоч раз на рік…
Аню кинуло в холодний піт. Оце так тітка… Весь вечір вони проговорили на кухні. Тамара Семенівна згадувала молодість, сестру, душевний вечір вийшов. Ані було соромно, що вона так поставилася до цієї жінки, і не тільки через щедрий подарунок. Вона виявилася цікавою людиною з багатим життєвим досвідом, з почуттям гумору.
Оформивши всі документи, Тамара Семенівна поїхала додому потягом. Максим із сином провели її, Аня не змогла, працювала. Їм ще не вірилося, що вони стали володарями квартири в хорошому районі Києва. Вирішили поїхати, подивитися, і можливо, перебратися до столиці. Раз випала така нагода. А цю квартиру продати і виплатити борг за іпотекою.
Отак несподівана гостя змінила життя їхньої сім’ї. Фантастика, скажете ви? Може й так, але в житті всяке трапляється…
