У маленькому містечку на Полтавщині, де літні сади цвітуть яблуками та вишнями, жила родина Коваленків. Свекруха, пані Галина, була жінкою старої закалки – міцна, як дуб, і вперта, як коза.
Вона все життя присвятила господарству: сад, город, консервація. Щороку в серпні, коли фрукти достигали, вона скликала всю родину на “велике закриття” – консервування компотів, варення, маринадів.
Це був ритуал, святе дійство, де кожен мав свою роль. “Без компотів зима не зима!” – любила повторювати вона.
Марина, невістка пані Галини, була з Києва. Вона вийшла заміж за Андрія, молодшого сина свекрухи, п’ять років тому. Андрій працював інженером на заводі, а Марина – вчителькою в школі.
У них було двоє дітей: шестирічна Аня і чотирирічний Максим. Марина любила родину, але її сучасний погляд на життя часто стикався з традиціями свекрухи.
“Навіщо мучитися з тими банками? У магазині все є,” – думала вона іноді, але мовчала, бо не хотіла сварки.
Але цього літа все змінилося. Було спекотне серпневе післяобіддя. Пані Галина подзвонила Марині рано вранці.
“Марино, дитино, сьогодні ввечері приїжджай. Фрукти достигли, треба компоти закривати. Я вже банки помила, вишні зірвала.
Андрій обіцяв допомогти, а ти мені з дітьми потрібна. Онуки теж хай побачать, як бабуся працює,” – сказала свекруха твердим голосом, ніби це не прохання, а наказ.
Марина зітхнула. Вона тільки-но повернулася з роботи, діти були втомлені від дитсадка, а ввечері планувала сходити з ними в парк.
До того ж, у неї боліла спина від постійного стояння за дошкою.
“Галино Петрівно, вибачте, але сьогодні не зможу. Діти втомлені, і я теж. Може, завтра?” – відповіла вона ввічливо.
“Завтра? Фрукти не чекатимуть! Вони перестигнуть, і все зіпсується. Ти що, не розумієш? Це ж для всієї родини! Тарас з Оксаною вже їдуть, старший син з невісткою. Тільки тебе чекаємо,” – обурилася свекруха.
Тарас був старшим сином пані Галини, улюбленцем. Він жив у сусідньому селі з дружиною Оксаною, яка завжди допомагала свекрусі.
Оксана була “ідеальною невісткою” – слухняна, працьовита, ніколи не відмовляла.
Марина відчула тиск. “Я розумію, але справді не можу. Андрій хай допоможе, а я з дітьми залишуся вдома. Ми ж не в селі живемо, у нас квартира в місті, дорога далека.”
“Далека? Година їзди! Ти просто лінуєшся, Марино. Я для вас стараюся, а ти… Ех, сучасна молодь!” – кинула свекруха і поклала трубку.
Марина відчула провину, але вирішила не поступатися. “Чому я маю їхати, якщо не хочу? Це ж не обов’язок,” – подумала вона.
Андрій, коли повернувся з роботи, підтримав дружину. “Мамо переживе. Не переживай,” – сказав він.
Але пані Галина не пережила. Ввечері, коли Тарас з Оксаною приїхали, свекруха сіла за стіл і почала скаржитися.
“Уявляєте, Марина відмовилася! Сказала, що втомлена. А хто не втомлений? Я в її віці по три роботи мала, і компоти закривала, і дітей виховувала. Андрій – мій син, але ця невістка… Вона нас не поважає!” – голосила вона.
Оксана кивнула. “Галино Петрівно, не хвилюйтеся. Ми з Тарасом допоможемо. Я вже банки простерилізувала.”
Тарас, великий і мовчазний, додав: “Мама, не гнівайся. Андрій подзвонить, може, передумає.”
Але Андрій не подзвонив. Вони з Мариною пішли в парк, де діти гралися на гойдалках. Марина насолоджувалася вечором, але в голові крутилася думка: “Може, я помилилася?”
Наступного дня свекруха подзвонила Андрію. “Сину, чому ви не приїхали? Я всю ніч не спала. Фрукти пропадуть!”
“Мамо, Марина втомлена, діти теж. Ми приїдемо на вихідних,” – відповів Андрій.
“На вихідних? Тоді вже пізно! Ти слухаєшся її, а не мене? Вона тебе проти матері налаштувала!” – кричала свекруха.
З того моменту все пішло шкереберть. Пані Галина вирішила, що Марина – ворог. Вона почала дзвонити родичам і скаржитися.
“Чули? Марина відмовилася допомогти з компотами! Я для них стараюся, а вона – ні ногою. Вона не наша, не родина!” – розповідала вона тітці Олі по телефону.
Тітка Оля, сестра свекрухи, погодилася: “Галю, ти права. Сучасні невістки – егоїстки. Моя невістка теж така, але я її приструнила.”
Скоро чутки розійшлися по всьому роду. На сімейному зібранні через тиждень, коли всі зібралися на день народження Тараса, пані Галина не стрималася.
“Вітаю, Тарасе, сину мій єдиний!” – сказала вона, обіймаючи старшого сина. Потім глянула на Андрія з Мариною, які щойно приїхали з дітьми.
“А ви… Прийшли, коли вже все готове. Компоти я закрила сама з Оксаною. Не потрібна ваша допомога.”
Марина відчула укол. “Галино Петрівно, вибачте, але я ж казала…”
“Вибачте? Ти мене образила! Я для онуків стараюся, а ти їх від мене відлучаєш!” – перебила свекруха.
Онуки, Аня і Максим, стояли осторонь. Пані Галина підійшла до дітей Тараса – п’ятирічного Іванка і трирічної Софійки – і дала їм цукерки. “Ось, мої рідненькі онучки. Бабуся вас любить.”
Аня підбігла: “Бабусю, а мені цукерки?”
Свекруха глянула холодно: “Ти ж не хотіла приїхати допомагати мені компоти закривати. Іди до мами.”
Марина обурилася: “Що це значить? Діти ні в чому не винні!”
“Винні! Ти їх так виховуєш. Вони тепер не наші, раз ти проти родини,” – відрізала свекруха.
Андрій втрутився: “Мамо, заспокойся. Марина не хотіла образити.”
Але пані Галина не заспокоїлася. “Тарас – мій син, Оксана – добра невістка. А ви… Ви тепер окремо.”
З того дня свекруха почала ігнорувати Марину. Коли дзвонила Андрію, казала: “Не передавай привіт тій… Ти сам приїжджай.”
Онуків Марини вона більше не запрошувала. “Мої онуки – тільки від Тараса. Ті інші – не рідні, раз мати така,” – казала вона родичам.
Марина намагалася помиритися. Через місяць подзвонила: “Галино Петрівно, давайте забудемо. Приїдемо на вихідні з компотами з магазину.”
“З магазину? Ха! Мої компоти – натуральні. Не треба твоєї милості,” – відповіла свекруха.
Ситуація загострилася на Різдво. Вся родина зібралася в будинку пані Галини. Тарас з Оксаною приїхали з подарунками.
Свекруха накрила стіл: кутя, вареники, компоти з власного саду.
Коли приїхали Андрій з Мариною і дітьми, свекруха зустріла їх холодно. “Сідайте, але компотів моїх не чіпайте. Вони для рідні.”
Аня заплакала: “Бабусю, чому ти нас не любиш?”
“Бо твоя мама мене не поважає!” – вигукнула свекруха.
Марина не витримала: “Досить! Я відмовилася один раз, бо була втомлена. Це не злочин!”
“Для мене – злочин! Ти проти традицій, проти родини!” – кричала пані Галина.
Тарас спробував заспокоїти: “Мамо, всі ми родина. Не сваріться.”
Але свекруха стояла на своєму: “Тарас – мій син, ви – ні. Онуки від нього – рідні, а ваші… Хай ідуть.”
Андрій образився: “Мамо, якщо так, то ми поїдемо.”
Вони поїхали, і з того часу контакти обірвалися. Свекруха дзвонила тільки Тарасу: “Сину, приїжджай з Оксаною. Ти мій єдиний.”
Марина стала “ворогом номер один”. Родичі шепотілися: “Марина – горда, не допомагає.”
Але Марина не шкодувала. “Я маю право на свій час,” – казала вона Андрію.
Минув рік. Пані Галина занедужала. Тарас доглядав, Оксана варила бульйони.
Андрій подзвонив: “Мамо, ми приїдемо допомогти.”
“Не треба. Тарас впорається,” – відповіла свекруха.
Але одного вечора, коли Тарас був на роботі, свекруха подзвонила Марині: “Марино… Допоможи. Мені погано.”
Марина приїхала з дітьми. “Галино Петрівно, ось ми. Я приготую чай.”
Свекруха заплакала: “Вибач, дитино. Я була вперта. Компоти – то дрібниця.”
Марина обійняла її: “Все добре. Ми родина.”
З того дня все змінилося. Онуки знову стали рідними, а компоти закривали разом.
Наталія Веселка
