— Аня заміж вийде, чоловік їй квартиру забезпечить, а ти не вмієш грішми розпоряджатися взагалі. Жінки й гроші — речі несумісні. Я краще знаю, як буде правильно. Я — чоловік.
— Куди поділися гроші, я тебе питаю? Крізь пальці? Так. Знову на свої непотрібні шмотки.
Ірина мовчки дивилася в тарілку з охололими макаронами. 44 роки, з яких 20 вона чула цей голос. Голос чоловіка Сергія. Він не кричав. Ні, що ви. Він говорив стисло, з тою холодною ноткою, від якої хотілося зіщулися й зникнути. Поруч сиділа їхня донька Аня, студентка, і тебе втупилася в тарілку, наче там був написаний відповідь на всі питання Всесвіту. Сергій любив називати себе главою родини. Це була його улюблена мантра. А глава родини, за його логікою, мав контролювати все, особливо фінанси. Кожна зарплата Ірини, кожна стипендія й підробіток Ані — все до копійки віддавалося йому. А потім починався допит з чеками, зі звітами, з образливими проханнями видати трохи грошей на колготки або на похід у кіно з подругою.
Ірина працювала технологом на харчовому виробництві. Зміни, вічний запах ванілі й паленого цукру, ноги, що гудуть до вечора. Але вона трималася заради стабільності, заради Ані, заради ілюзії, що це й є нормальне життя. Просто в неї чоловік такий суворий, ощадливий. «Ти без мене — нуль», — любив повторювати він у моменти особливого розташування духу. «Твої копійки — це так, на морозиво. Я родину утримую. Я».
Ірина не сперечалася. Куди вже тут сперечатися, він був правий. За 20 років він забив їй у голову цю думку так глибоко, що вона вже й сама вірила, що вона ні на що не здатна. Просто додаток до його успішного життя. Атмосфера в їхній трикімнатній квартирі, купленій Сергієм ще до шлюбу, була такою щільною й важкою, що її, здавалося, можна було різати ножем. Аня все частіше ходила в гості до подруг, просто щоб не чути, не бачити, не дихати цим.
А потім подзвонила мама, сухо, стисло, як вона вміла повідомляти погані новини. Відійшла у вічність її бабуся, найдобріша, світла жінка, у якої в дитинстві пахло пирогами й щастям. Ірина проплакала всю ніч, а Сергій лише невдоволено повертався. «Ну чого, ревти, всі там будемо».
Через тиждень нотаріус приголомшив її новиною. Бабуся, виявляється, залишила їй у спадщину свою однокімнатну квартиру, стареньку, у хрущовці, але в самому центрі міста. Свою. Особисто їй. Ірині. Це було так дико, неймовірно. Вперше в житті у неї з’явилося щось, що не належало Сергієві за замовчуванням. Щось тільки її.
У неї запаморочилася голова й захотілося сміятися й плакати одночасно. Це був ковток повітря — п’янкий і страшний.
— Мовчи, — радила по телефону мати. — Ради Бога, мовчи. Він же її з потрохами зжере, цю квартиру.
Але Ірина не могла. 20 років чесності, 20 років звички звітуватися за кожен крок. Вона вважала, що мусить сказати, що так буде правильно. Адже вона не обманює, не краде. Вона просто отримала спадщину. Хіба це злочин? Ця наївна віра в справедливість ще жила в ній десь дуже глибоко.
Ввечері, підібравши момент, коли чоловік був ситий і відносно благодушний, вона почала:
— Сергію, мені треба тобі дещо сказати.
Він відірвався від телевізора, окинув її оцінним поглядом — таким, яким дивляться на річ, що раптом почала видавати дивні звуки.
— Мені від бабусі, взагалі, квартира залишилася в спадок.
Тиша. Та сама гнітюча тиша, яка завжди була страшнішою за будь-яку критику. Сергій повільно поставив чашку на стіл. На його обличчі не відбилося нічого, крім холодної цікавості хижака.
— Де?
— У центрі. Однокімнатна.
— Продати, — відрізав він, ніби виніс вирок. — Терміново продати. Гроші вкладемо у справу. У мене якраз є одна думка.
Його жадібність була такої відвертою, такої неприкритою, що в Ірини всередині все похололо. Вона очікувала чого завгодно: докорів, допитів, але не такого миттєвого ділового розрахунку.
— Але навіщо продавати? — прошепотіла вона. — Це ж пам’ять, і Ані може знадобитися потім.
Сергій усміхнувся тою самою усмішкою, від якої в Ірини завжди підгиналися ноги.
— Аня? Аня заміж вийде, чоловік їй квартиру забезпечить, а ти не вмієш грішми розпоряджатися взагалі. Жінки й гроші — речі несумісні. Я краще знаю, як буде правильно. Я — чоловік.
Він говорив це так спокійно, так впевнено, ніби цитував біблійні заповіді. І в цю мить щось змінилося. Не клацнуло, не зламалося, ні. Швидше, це було схоже на те, як сходить лавина: повільно, невідворотно, з глухим гуркотом. Все її життя, всі її поступки, вся її терплячість — усе це раптом постало перед нею в своїй потворній наготі. Вона зрозуміла, що в неї немає права голосу взагалі, навіть у питанні її, її власної квартири.
— Я не хочу продавати, — сказала вона тихо, але твердо.
І тоді маска злетіла. Його обличчя перекривилося від злості.
— Ти що? Що собі дозволяєш? Це егоїзм. Це неповага до чоловіка. Я сказав, ми її продамо. Значить, так і буде. Я вирішу, що робити з цією квартирою.
Він кричав, бризкав слиною, а Ірина дивилася на нього і вперше не відчувала страху. Вона зрозуміла, що за всі ці роки шлюбу вона відучилася хотіти, відучилася мріяти. Вона просто існувала, боячись викликати його гнів. А зараз… зараз їй було байдуже.
Скандали не втихали тиждень. Він то умовляв, то погрожував, то знову переходив на крижаний тон. Він заборонив їй навіть їздити туди, дивитися квартиру. Він сховав документи, які надіслав нотаріус. Чоловік поводив себе, як тюремник, у якого в’язень раптом вимагає побачення із зовнішнім світом. Ірина мовчала. Вона ходила на роботу, готувала вечерю, але всередині неї наростала тиша — величезна, як Північний океан.
Апогеєм став вечір п’ятниці. Він знову завів свою пісню про справу, про інвестиції. Ірина просто сиділа й дивилася в одну точку.
— Ти мене взагалі чуєш? — зірвався він. — Я з ким розмовляю?
— Я не буду її продавати, — повторила вона, не підвищуючи голосу.
І тоді він випалив ту саму фразу, фразу, якої чекала її змучена душа.
— Не хочеш продавати — так і живи там сама.
Він сказав це в розпачі, просто щоб принизити, щоб показати їй її місце. Він був упевнений, що вона нікуди не подінеться. Куди вона піде? Безпорадна, дурна, ні на що не здатна. Ірина повільно підвелася, подивилася на нього довгим, порожнім поглядом і мовчки вийшла з кімнати.
Ввечері, коли він заснув перед телевізором, вона зібрала сумку: паспорт, трудова книжка, трохи речей, старий фотоальбом. Нічого з того, що було куплено ним. Вранці вона, як зазвичай, пішла на роботу, тільки додому більше не повернулася.
Вона відкрила двері бабусиної квартири своїм ключем. Запах. Запах старих книг, сухих трав і чогось ще непомітно рідного. Тиша. Облуплена фарба на підвіконні, скрипуча підлога й свобода — така оглушлива, що заклало вуха. Вона сіла на підлогу посеред порожньої кімнати й уперше за багато років розридалася.
Перші дні були найважчими. Здавалося, що життя скінчилося, обірвалося. Вона механічно ходила на роботу, поверталася до порожніх стін і годинами дивилася у вікно. Вона чекала, сама не знаючи чого, що він увірветься, почне кричати, що подзвонить і накаже повернутися.
Він подзвонив на третій день.
— Ти награлася? — запитав він. Так, ніби нічого й не сталося. — Повертайся до нормального життя, досить дуріти.
— Це і є моє нормальне життя, Сергію, — відповіла вона й поклала трубку.
Він дзвонив ще, вимагав, погрожував, кричав, що вона залишиться без копійки, що він її пустить по світу. Коли на його адресу прийшла повістка до суду про розірвання шлюбу, він розлютився остаточно.
На суді чолвоік поводився впевнено. Господар життя, розповідав, як він один утримував родину, як дружина сиділа у нього на шиї. Його адвокат упевнено заявляв, що все майно було придбане Сергієм до шлюбу, а отже, поділу не підлягає. Ірина сиділа поруч із своїм адвокатом, молодою, але дуже хваткою жінкою, і просто мовчала. І ось тут її адвокат зробила хід кінем. Вона подала суду виписку з банку.
Виявлялося, усі ці роки у Сергія був вклад — накопичувальний, на дуже-дуже велику суму. Вклад, відкритий на його ім’я, про який Ірина навіть не здогадувалася. Усі ті гроші, які він вкладав у «справу», він просто складав на свій особистий рахунок. Адвокат Ірини спокійно й методично довела, що це спільні нажиті кошти, що зарплата Ірини, яку чоловік у неї забирав, теж йшла туди.
Обличчя Сергія в цю мить треба було бачити. Воно з самовпевненого перетворилося на багрово зле. Він щось кричав про жіночу підступність, але було вже пізно. Суд ухвалив рішення за законом. Квартира залишилася йому, але машину й гроші на вкладі поділили навпіл. Ірина отримала на свій рахунок суму, достатню, щоб не просто зробити ремонт, а щоб спокійно жити кілька років, ні в чому собі не відмовляючи. Вона вийшла із зали суду, і їй здалося, що вона стала вищою на зріст.
Минуло кілька місяців. Ірина все так само жила в бабусиній квартирі. Вона зробила невеликий ремонт — сама, за допомоги Ані, яка тепер приїжджала до неї що вихідних. Разом вибирали шпалери, сміялися, пили чай на кухні. Ірина все так само працювала технологом, але тепер робота приносила їй, ну, якщо не радість, то задоволення. Вона знала, що її зарплата — це її зарплата. Вона могла купити собі нову сукню, не звітуючи ні перед ким, могла зайти в кав’ярню після зміни, могла просто жити. Ввечері вона читала, розвела на підвіконні герань, зовсім як у бабусі. Тиша більше не тиснула. Вона стала іншою — спокійною, затишною. Це була її тиша, без страху.
В один з таких вечорів вона дістала з серванту стару чашку з відбитою ручкою, бабусину, заварила в ній чай з чебрецем. Раптом завибривав телефон. На екрані висвітилося: «Сергій». Раніше у неї б завмерло серце. Раніше вона б кинулася відповідати.
Ірина подивилася на екран секунду, дві, потім спокійно простягнула руку й натиснула на бокову кнопку, вимикаючи звук. Телефон погас. Вона зробила ковток гарячого чаю. За вікном запалювалися вогні великого міста, її міста, її життя.
