Вероніка звикла бути «двигуном» сім’ї. Поки чоловік Артем шукав себе у творчих кризах, вона працювала на двох роботах, вела побут і тягнула на собі іпотеку.
Кожен вечір починався однаково: вона з пакетами продуктів заходила в дім, де її чекала гора посуду та невдоволений погляд свекрухи, Ганни Павлівни.
Того вечора Вероніка повернулася раніше. Тихо відчинивши двері, вона почула на кухні голоси.
— Артемчику, ну скільки можна це терпіти? — солодко промовила Ганна Павлівна. — Подивись на неї: вічно втомлена, зла, слова доброго не скаже. Де та легкість, яка була раніше?
— Мамо, ну вона ж працює за нас обох, — мляво відповів Артем.
— І що з того? Це її обов’язок — дбати про комфорт чоловіка! — голос свекрухи став жорсткішим. — А вона тільки грошима тицяє. Знаєш, синку, я вчора бачила доньку моєї подруги, Людочку. Яка дівчинка! Свіжа, усміхнена. Не те що твоя «конячка». Тобі треба подумати про майбутнє. Перепишемо частину квартири на мене, поки ви не розлучилися, щоб ця загарбниця нічого не відкусила, і шукай собі нормальну дружину.
Вероніка відчула, як холодна лють закипає. Вона не стала плакати. Вона просто з гуркотом кинула ключі на тумбочку і влетіла на кухню.
— «Конячка», значить? — Вероніка схрестила руки. — А «загарбниця» нічого не переплутала у власній квартирі?
Ганна Павлівна аж підскочила, притиснувши руку до серця.
— Вероніко! Хіба можна так лякати? Виховані люди спочатку стукають!
— Виховані люди не обговорюють, як обікрасти жінку, яка їх годує! — відрізала Вероніка. — Артеме, ти мовчиш? Твоя мати пропонує тобі мене кинути, забравши мої ж гроші, а ти жуєш бутерброд, на який я заробила?
Артем почервонів, опустивши очі.
— Вероніко, ну ти все не так зрозуміла… Мама просто турбується. Ти справді стала дуже напруженою останнім часом.
— Напруженою? — Вероніка засміялася, і цей сміх змусив Ганну Павлівну здригнутися. — Може, я напружена, бо плачу за твій кредит на гітару, на якій ти не граєш? Чи тому, що ваша мама за три місяці не спромоглася навіть картоплі почистити, чекаючи, поки я прийду з офісу?
— Як ти смієш так розмовляти з матір’ю твого чоловіка! — вигукнула Ганна Павлівна. — Ти — невдячна кар’єристка! Тобі тільки цифри в голові, а про сімейне вогнище ти й не чула!
— Моє «вогнище» зараз згорить разом з вашими речами, — спокійно сказала Вероніка. — Значить так. Артеме, у тебе є десять хвилин, щоб пояснити, чому я не повинна виставити вас обох за двері прямо зараз.
— Ти не можеш так вчинити! — закричав Артем, нарешті підвівшись. — Це і мій дім теж! Ми сім’я!
— Сім’я — це коли один одного підтримують, а не коли один їде на шиї в іншого і ще й поганяє батогом! — Вероніка підійшла впритул до чоловіка. — Де твій внесок? Де хоч одна копійка, принесена в цей дім за останні пів року? Де твоя повага до мене?
— Я шукаю свій шлях! — патетично вигукнув Артем. — А ти своєю дріб’язковістю знищкєш у мені митця!
— Тоді іди і шукай свій шлях на вулиці. Разом зі своєю музою-мамою. Ганно Павлівно, ви хотіли для сина Людочку? Вперед! Сподіваюся, Людочка теж любить утримувати дорослих чоловіків і їхніх матусь.
Свекруха почала хапати ротом повітря:
— Ти… ти нас виганяєш на ніч дивлячись? У мене тиск! Мені погано!
— На зупинці біля дому цілодобова аптека, — холодно відповіла Вероніка. — Артеме, збирай сумки. Я більше не буду «конячкою». Я звільняюся з посади вашого спонсора.
— Вероніко, схаменися! — Артем спробував взяти її за руку. — Ми просто поговорили, це нічого не означає!
— Це означає все, — Вероніка вирвала руку. — Ви щойно озвучили те, що реально про мене думаєте. Я для вас — лише гаманець з функцією прибирання. Але знаєте що? Гаманець зачинився.
Наступну годину квартира здригалася від криків. Ганна Павлівна звинувачувала невістку в безсердечності, Артем намагався маневрувати між матір’ю та дружиною, але Вероніка була непохитною.
Вона вперше за багато років відчула не втому, а дивовижну легкість.
Коли двері нарешті зачинилися за останнім чемоданом, Вероніка зайшла на кухню. Вона налила собі чаю, сіла в тиші й усміхнулася. Квартира здавалася величезною і нарешті чистою — від фальші, зневаги та чужого егоїзму.
Минув рівно тиждень. Вероніка вперше за довгий час виспалася, купила собі величезний букет півоній і навіть не згадала про існування пилососа. Але ідилія перервалася довгим, жалібним дзвінком у двері.
На порозі стояв Артем. Вигляд у «митця» був такий, ніби він щойно вийшов із буревія: м’ята сорочка, скуйовджене волосся і два порожніх пакети в руках.
— Вероніко, нам треба серйозно поговорити, — почав він, намагаючись проскочити в коридор.
Вероніка виставила руку, перегородивши шлях.
— Ми вже все обговорили сім днів тому. Ти знайшов свій шлях? Чи Людочка виявилася не такою гостинною?
— Не смійся, це не смішно! — Артем зморщився. — Ми з мамою знімаємо кімнату в її подруги. Там жахливо! Стіни тонкі, мамі постійно погано, а та жінка змушує нас мити підлогу в загальному коридорі за графіком! Ти уявляєш? Мене!
— Уявляю, — кивнула Вероніка. — Це називається «побут». Ласкаво просимо в реальний світ, Артеме. А що мама? Де її «свіжа і легка» невістка?
— Мама… вона трохи погарячкувала. Людочка сказала, що не збирається готувати на трьох і що в неї манікюр дорожчий, ніж моя гітара. Веро, я все зрозумів! Я був неправий. Я ціную все, що ти робила. Давай просто забудемо цей тиждень як страшний сон.
Артем спробував усміхнутися своєю фірмовою «винною» усмішкою, яка раніше завжди працювала.
— Забути? — Вероніка підняла брову. — Тобто забути план, як переписати мою квартиру на твою маму? Чи забути слова про те, що я «конячка»?
— То були мамині слова! Я просто не хотів її засмучувати, ти ж знаєш, яке в неї серце! — вигукнув він. — Але я люблю тебе! Я готовий змінитися. Я навіть оголошення про роботу дивився.
— Дивився? Яке досягнення! І що, оголошення тобі щось відповіли? — Вероніка схрестила руки. — Слухай, Артеме, за цей тиждень я витратила на продукти в чотири рази менше грошей. У мене вдома тиша. У мене ніхто не питає «де мої чисті шкарпетки?», поки я розмовляю по робочому зуму. Мені — добре.
— Ти стала егоїсткою! — голос Артема знову зазвучав звинувачувально. — Де твоя жіноча мудрість? Де вміння прощати? Сім’я — це праця!
— О, так! Це була праця. Тільки працювала я одна, а ви з мамою були радою директорів, які лише виписували мені штрафи за поганий настрій. До речі, Ганна Павлівна теж тут, за рогом чекає з валізами?
Артем зам’явся, відводячи погляд.
— Вона… вона внизу в таксі. Каже, що підніметься тільки тоді, коли ти перепросиш за свою грубість.
Вероніка розсміялася в голос.
— Перепрошу? Перед нею? Артеме, передай мамі, що таксі — це дорого, хай краще йде на зупинку. І ти іди разом з нею.
— Ти серйозно? Ти виганяєш чоловіка через дрібну сварку? — він перейшов на крик. — Та хто тебе таку візьме? Ти ж сухар у спідниці!
— Мене не треба «брати», я не безпритульне кошеня, — спокійно відповіла Вероніка. — Я сама себе прекрасно «взяла» і забезпечила. А от хто візьме тебе — тридцятирічного безробітного «митця» з мамою-причепом — це справді цікаве питання. Удачі з Людочкою.
Вона почала зачиняти двері, але Артем підставив ногу. Його обличчя перекосилося від злості:
— Ти ще приповзеш! Коли зрозумієш, що таке самотність! Коли нікому буде навіть води подати!
— Сподіваюся, до того часу я зароблю на систему «розумний дім», яка принесе мені воду без зайвих моральних повчань і планів на мою нерухомість. Прощавай, Артеме.
Вероніка рішуче штовхнула двері й провернула замок. Вона почула, як за дверима Артем ще хвилину вигукував щось про «невдячну жінку», а потім все затихло.
Вона підійшла до вікна і побачила, як він іде до таксі, де на задньому сидінні вже виднівся капелюшок Ганни Павлівни.
Вероніка відчула, як останній вузол, що стискав її серце, нарешті розв’язався.
Світлана Малосвітна
