— Артеме, любчику, не кидай ці коробки так недбало! — вигукнула вона, спостерігаючи, як син вантажить речі в машину. — Там альбоми. Там твоє дитинство, там кожна твоя грамота за третій клас!
Того ранку Ніна Петрівна відчувала особливе піднесення. Вона вирішила остаточно переїхати на дачу, а свою велику квартиру в центрі Києва залишити онукам. Але переїзд — це не просто пакування коробок. Це ревізія минулого.
— Мамо, я вже дорослий чоловік, — усміхнувся Артем, витираючи піт із чола. — Мені сорок два. Мої грамоти за третій клас навряд чи допоможуть мені на операції.
— Для матері ти завжди дев’ятирічний хлопчик із розбитими колінами, — повчально відповіла Ніна.
Коли машина поїхала, а в квартирі залишилася остання купа паперів, Ніна Петрівна сіла на підлогу біля старої шкіряної папки. Вона шукала свідоцтво про право власності, але випадково зачепила потаємну кишеню. Звідти випав пожовклий конверт, на якому її власною рукою було написано: «Знищити після моєї смерті».
Ніна завмерла. Вона зовсім забула про цей конверт. Її пальці затремтіли. Вона знала, що там, але за тридцять п’ять років пам’ять трохи притупила гостроту того страху. Вона розкрила конверт.
Всередині лежала довідка з пологового будинку міста Н., датована серпнем 1983 року, та короткий лист, написаний розмашистим жіночим почерком: «Ніно, я не можу його залишити. Ти завжди хотіла сина, а в мене немає навіть даху над головою. Обіцяй, що він ніколи не дізнається. Його звуть не Артем. Його справжнє ім’я — Данило».
Ніна Петрівна відчула, як стіни квартири почали стискатися. Вона згадала той спекотний серпень. Свою невдалу вагітність, про яку знала лише її близька подруга Тамара. І Тамару, яка принесла їй немовля від жінки, що померла при пологах (як вона тоді сказала). Ніна видала дитину за свою, переїхала в інший район, спалила всі мости. Вона створила Артема. Вона виліпила його з любові, дисципліни та амбіцій.
Але в конверті був ще один папірець — маленька записка, яку вона раніше не помічала, бо та прилипла до звороту довідки. «Біологічна мати — Галина С. Батько невідомий. Група крові дитини: IV (AB) Rh-негативна».
Ніна Петрівна відчула холодний піт. Вона була фармацевтом і знала біологію краще за будь-кого. У неї перша група. У її покійного чоловіка була перша. У них ніяк, за жодними законами генетики, не могло бути дитини з четвертою групою. Але Артем був хірургом. Він знав свою групу.
У цей момент двері відчинилися. Зайшла Інна, дружина Артема.
— Ніно Петрівно, ви ще тут? Артем просив дізнатися, чи не забули ви… — Інна зупинилася, побачивши бліду свекруху на підлозі серед розкиданих паперів. — Вам зле? Тиск?
Ніна Петрівна швидко сховала лист під альбомом.
— Все гаразд, Інно. Просто голова паморочиться від спогадів.
— Спогади — це добре, — Інна підійшла ближче, її погляд упав на край старої фотографії, що стирчала з папки.
— Ой, це Артем у дитинстві? Який він тут несхожий на себе… Очі зовсім інші. Темні, майже чорні.
— Всі діти змінюються, — різко обірвала її Ніна. — Іди, Інно, допоможи Артему. Я сама дозбираю.
Увечері на дачі, коли всі сіли вечеряти на веранді, панувала ідилія. Цвіркуни, запах матіоли, чай із самовара. Артем розповідав про складний випадок у клініці.
— Мамо, уявляєш, сьогодні робили пересадку, — розповідав він, — і виникла проблема з донором. Рідкісна група, четверта негативна. Я віддав свою, бо ми з пацієнтом збіглися. Це диво, насправді.
Ніна Петрівна ледь не впустила чашку.
— Навіщо ти це зробив? Хіба в лікарні немає запасів?
— Був дефіцит, мамо. Це був екстрений випадок. Але цікаво інше. Я сьогодні розмовляв із генетиком у нашому центрі. Ми жартували про спадковість. І я сказав, що в мене четверта група, а в батьків — перша. Він так дивно на мене подивився… Сказав, що це неможливо. Мабуть, у тата була інша група, а ти просто забула?
Ніна Петрівна відчула, як серце б’ється десь у горлі. — Твій батько давно помер, Артеме. Навіщо ворушити те, що вже в могилі? Генетики ваші вічно щось вигадують. Помилки в лабораторіях — звичайна справа.
— Я теж так подумав, — спокійно відповів Артем. — Але я зробив тест. Не просто на групу. Я зробив розширений тест на батьківство. Просто з цікавості, мамо. Хотів знати, звідки в нашому роду такі східні риси.
На веранді запала тиша. Інна перестала розливати чай. Вона дивилася то на чоловіка, то на свекруху.
— І що показав тест? — прошепотіла Ніна Петрівна.
Артем дістав із кишені складений аркуш. — Тест показав, що я на 50% грек і на 50% слов’янин. Але головне не це. Тест показав, що в базі даних є людина з імовірністю спорідненості 99%. Це мій біологічний брат. Його звати Данило. І він живе в Одесі.
— Мамо, — Артем нахилився до неї, його голос був тихим, але в ньому відчувався біль. — Чому ти мовчала? Хто я такий? Чий я син?
Ніна Петрівна закрила очі. Вона бачила перед собою не успішного хірурга, а того самого Данила-Артема, якого вона вкрала у долі, щоб врятувати власну душу від самотності.
— Я хотіла як краще, — почала вона, і сльози нарешті потекли по її зморшкуватих щоках. — Твоя мати… Галина… вона була моєю далекою родичкою. Вона була дуже бідною і дуже хворою. Вона народила двох хлопчиків. Близнят. Але в неї не було нічого. Вона благала мене взяти хоча б одного. Вона знала, що я дам тобі майбутнє. А Данила вона залишила собі… сподівалася, що вигребе.
— Вона не померла при пологах? — вигукнув Артем. — Ти все життя казала, що я твоя єдина рідна дитина!
— Вона померла через рік, Артеме. Від сухот. Данило потрапив у дитячий будинок. Я шукала його… чесно шукала! Але його всиновила інша родина і вивезла. Я боялася, що якщо я скажу тобі правду, ти зненавидиш мене. Що ти підеш шукати його і покинеш мене. Ти був усім моїм життям!
— Ти позбавила мене брата, — Артем підвівся, його обличчя було кам’яним. — Ти позбавила мене правди про те, хто я. Ти побудувала моє життя на брехні, мамо. Кожна моя перемога, кожна грамота, якою ти так пишаєшся — це все належало не Артему. Це належало дитині, якої не існувало.
— Артеме, зачекай! — Інна втрутилася, намагаючись заспокоїти чоловіка. — Вона зробила це з любові! Подивись, ким ти став!
— Я став людиною, яка не знає свого коріння, Інно. Я став хірургом, який не знав своєї історії хвороб. Ти знаєш, що в мого брата Данила теж проблеми з серцем? Якби не цей тест, я б ніколи не дізнався, на що мені звертати увагу.
Наступні два тижні на дачі були пеклом. Артем не розмовляв із матір’ю. Він поїхав до Одеси. Ніна Петрівна сиділа на ґанку, дивилася на сад, який вона так дбайливо вирощувала, і відчувала, як усе її життя розсипається на попіл.
Вона зрозуміла: головна помилка була не в тому, що вона взяла дитину. А в тому, що вона вирішила, ніби любов може виправдати крадіжку ідентичності.
Через десять днів до дачі під’їхала машина. Ніна Петрівна не виходила. Вона боялася побачити ненависть в очах сина. Але двері відчинилися, і на поріг зайшов Артем. А за ним…
За ним ішов чоловік, неймовірно на нього схожий. Ті ж очі, ті ж розвороти плечей, але обличчя більш засмагле, посічене морщинами від морського вітру. Данило.
Ніна Петрівна підвелася, тримаючись за серце.
— Пробачте мені… — прошепотіла вона.
Данило підійшов до неї. Він не кричав. Він просто дивився на неї з цікавістю.
— Знаєте, Ніно Петрівно, — сказав він хрипким голосом. — Я все життя відчував, що мені чогось не вистачає. Наче я — половинка яблука. Мої батьки, які мене всиновили, були чудовими людьми. Вони розповіли мені правду відразу. Я не злюся на вас. Ви врятували мого брата. Подивіться на нього — він лікар, він рятує людей. Якби він залишився зі мною в дитбудинку, хто знає, де б він був зараз.
Артем підійшов до матері і вперше за цей час обійняв її.
— Я все ще злий, мамо. Дуже злий. Але Данило сказав одну річ… Він сказав, що мама — це не та, хто народила, а та, хто не дала впасти.
Того вечора на веранді було вже не троє, а четверо. Данило розповідав про море, про свою маленьку майстерню в Одесі. Ніна Петрівна слухала їхні голоси — такі схожі і такі різні.
Вона дістала той самий альбом, який став початком катастрофи.
— Тепер тут будуть нові фото, — сказала вона. — І нові грамоти.
Сімейний альбом більше не був таємницею. Він став історією про те, що правда, якою б болючою вона не була, завжди краща за найсолодшу ілюзію. Ніна Петрівна нарешті змогла спати спокійно. Її син Артем залишився її сином, але тепер він перестав бути її власністю. Він став частиною великого, справжнього світу, де на одного сина у неї стало більше.
А Данило, прощаючись, сказав:
— Ви знаєте, Ніно Петрівно, у вас чудовий холодець. Наступного разу навчите мою дружину його варити?
І Ніна Петрівна зрозуміла: життя продовжується. Навіть у шістдесят дев’ять років можна почати писати нову главу, в якій немає місця для потаємних кишень у старих папках.
