— Артеме, я тебе благаю, поклади цей перфоратор на підлогу і відійди від стіни! Якщо пані Гізелла почує хоч один звук, вона викличе не поліцію, вона викличе місію ЮНЕСКО і Спецпідрозділ по боротьбі з порушниками тиші в архітектурних пам’ятках. Ми не просто робимо ремонт, ми ведемо дипломатичні перемовини з цілою іншою епохою, яка живе в сусідній квартирі!
Артем і Світлана були класичною парою київських айтівців, які втомилися від орендованих скляних коробок на Печерську. Коли прийшла новина про те, що Артем став єдиним спадкоємцем квартири своєї прабабусі Клавдії Степанівни в самісінькому центрі Харкова, на вулиці Сковороди, вони сприйняли це як знак долі.
Це була не просто квартира. Це була справжня «сталінка» з чотириметровими стелями, дубовим паркетом, який пам’ятав ще кроки партійної номенклатури, і величезними вікнами, що виходили на затишний двір з каштанами.
— Уявляєш, Свєто, — мріяв Артем, відкриваючи важкі дубові двері, — ми зробимо тут лофт. Оголимо цеглу, поставимо сучасну кухню-острів, викинемо ці запилені килими зі стін. Це буде краще за будь-який пентхаус!
Світлана крутилася в просторому коридорі, уявляючи, як тут стоятимуть вази з квітами. Але її ейфорію перервав дивний звук. З боку сусідніх дверей почувся металевий скрегіт — хтось повільно відкривав засув. Двері відчинилися рівно на ширину дверного ланцюжка, і з темряви коридору на них глянуло одне око, озброєне окуляром з товстою лінзою.
— Хто такі? Чому без попередження? — голос був низьким, владним і сухим, як старий пергамент. — Клавдія померла три місяці тому. Я тут старша по під’їзду, Гізелла Йосипівна. Покажіть документи на право власності через щілину.
Артем розгублено дістав паспорт. Гізелла Йосипівна вивчала його хвилини три, іноді видаючи звук «хм», що не віщував нічого доброго.
— Онук, значить… Ну, заходьте. Тільки майте на увазі: цей будинок — пам’ятка архітектури. Тут не можна чхати голосніше, ніж дозволено статутом будинку від 1954 року. І ніяких «лофтів». Я знаю, що це таке — це коли люди живуть як у гаражі, бо в них немає грошей на нормальні шпалери. У Клавдії були чудові шпалери з вензелями. Спробуйте тільки їх здерти.
Ремонт почався через тиждень. Артем найняв бригаду хлопців, які обіцяли зробити все «по красоті» за два місяці. Але вони не врахували фактор Гізелли. Рівно о 09:01 ранку, як тільки перший робітник торкнувся стіни шпателем, у двері почали бити. Не дзвонити, а саме бити кулаком, ритмічно і наполегливо.
На порозі стояла Гізелла Йосипівна в оксамитовому халаті з вишивкою та в сітці для волосся. В руках вона тримала блокнот.
— Порушення номер один, — заявила вона замість привітання. — Використання інструменту з рівнем шуму понад сорок децибел без узгодження з головою ОСББ.
— Пані Гізелло, ми просто знімаємо старі шпалери! — намагався пояснити Артем.
— Знімаєте шпалери? Це акт вандалізму! Це шпалери просякнуті духом епохи! Ви знаєте, скільки соціалістичної праці вкладено в цей клей? — вона зазирнула в квартиру і раптово вказала пальцем на холодильник, який робітники винесли в центр кімнати. — А це що? Кока-кола? У трьох пляшках? Ви що, збираєтеся влаштовувати тут збіговисько? У цьому домі завжди пили узвар і газовану воду.
Через три дні Артем дізнався, що Гізелла Йосипівна написала скаргу в районну адміністрацію, газову службу і, чомусь, у товариство охорони пам’ятників садово-паркового мистецтва. Вона стверджувала, що будівельне сміття у дворі «пригнічує психіку місцевих голубів».
Світлана вирішила, що з сусідкою треба затоваришувати. Вона купила дорогий торт у «Ведмедику» (легендарна харківська кондитерська) і пішла в гості. Квартира Гізелли була справжнім музеєм. Всюди стояли порцелянові слоники, на столі лежала мереживна скатертина, а на стіні висів величезний портрет якогось чоловіка у френчі з суворим поглядом.
— Це мій покійний чоловік, Давид Аронович. Він був заступником начальника цеху, — гордо сказала Гізелла, розливаючи чай у тонкі чашки. — Він знав ціну дисципліні. А ви, молодь, сьогодні тут, завтра там. Ви хочете знести стіну між кухнею і вітальнею?
— Так, ми хотіли зробити студію… — обережно почала Світлана.
— Студію?! — Гізелла аж підстрибнула, від чого слоники на полиці здригнулися. — Студія — це для художників-декадентів, які не хочуть працювати на заводі! Кухня має бути окремо, щоб запах котлет не псував атмосферу в залі! Ви знаєте, що ця стіна — несуча? Вона тримає не просто стелю, вона тримає моральний хребет усього під’їзду! Якщо ви її зачепите, я ляжу під ваш перфоратор!
Вечір закінчився тим, що Гізелла прочитала Світлані лекцію про шкоду мікрохвильових пічок (вони, виявляється, «випромінюють шкідливі вібрації») і змусила її записати рецепт правильних голубців, які треба готувати чотири години, бо «швидка їжа — це шлях до деградації нації».
Кульмінація наступила, коли Артем вирішив поміняти старі чавунні труби. Для цього треба було отримати доступ до стояка, який знаходився в коробі між квартирами.
— Тільки через мій труп! — заявила Гізелла, забарикадувавши свої двері. — Ви хочете вкрасти мої труби! Вони зроблені з чистого радянського чавуну, вони вічні! А ваші пластикові трубочки лопнуть від першого ж напору води!
Сантехнік Степан, людина, яка бачила в харківських підвалах усе, включаючи щурів розміром з кота, спокійно сказав:
— Мадам, у вас труба просто згнила. Якщо ми зараз все це не замінимо, ви завтра будете плавати в «соціалістичному минулому» разом із вашими слоніками.
Гізелла замовкла. Аргумент про плаваючих слоників виявився вирішальним. Вона дозволила зайти, але кожну хвилину роботи коментувала: «Не так крутиш гайку! Куди ти кладеш розвідний ключ? Постав його паралельно стіні!».
Ремонт тривав пів року замість двох місяців. Артем і Світлана були на межі нервового зриву. Вони вже серйозно думали про те, щоб продати квартиру і втекти кудись у ліс. Але одного вечора, коли вони сиділи в напівпорожній вітальні серед коробок, у двері знову постукали.
На порозі стояла Гізелла Йосипівна. Але цього разу без блокнота. Вона тримала в руках велику каструлю, загорнуту в рушник.
— Ось, — буркнула вона, відводячи очі. — Наробила голубців. Ви ж там, небось, однією піцою харчуєтеся, шлунки собі зіпсували. І це… я подивилася на вашу нову стіну. Ну, ту, яку ви пофарбували в сірий.
Артем напружився, готуючись до чергової лекції.
— Знаєте, — продовжувала Гізелла, — воно виглядає як стіна в моєму першому цеху в 1962 році. Ностальгічно. Я навіть подумала, що ви, може, не такі вже й нездари. Але килим на підлогу все одно треба. Холод від паркету — це шлях до радикуліту, а радикуліт не вибирає політичний лад.
З того часу в будинку наступив хиткий мир. Артем допомагає Гізеллі з налаштуванням цифрового телебачення (хоча вона впевнена, що через тюнер за нею стежить ЦРУ), а Світлана щонеділі слухає історії про те, як у 70-х роках Харків був «столицею справжніх людей, а не тих, що дивляться в телефони під час обіду».
Сьогодні квартира Артема та Світлани — це дивна суміш сучасного лофту та харківської старовини. Вони залишили одну стіну зі старою ліпниною — на прохання Гізелли. А сама пані Гізелла тепер їхній головний захисник. Коли нові сусіди зверху спробували почати шумний ремонт у суботу, вона вилетіла в коридор з криком:
— Ви що, з глузду з’їхали?! Тут живуть мої друзі-інтелігенти! У них складна розумова праця! Якщо я почую ще один удар молотка, ви дізнаєтеся, що таке справжня диктатура пролетаріату в межах одного під’їзду!
Артем посміхається, закриваючи ноутбук. Він зрозумів головну істину харківського побуту: не так страшно жити з «привидом соціалізму», як страшно не мати сусіда, який принесе тобі гарячих голубців саме тоді, коли твій «капіталістичний світ» починає тріщати по швах від дедлайнів.
