Павло стояв посеред кухні й дивився на порожній кухонний стіл, де лежала тільки пів булочки, акуратно загорнута в серветку, ніби це був подарунок, а не жалюгідний залишок.
Булочка була вчорашня, з твердою скоринкою й трохи підсохлим м’якушем. Поруч — порожня чашка з слідами вчорашнього чаю. Запаху свіжозавареного не було.
Бабуся сиділа в кріслі біля вікна, закутана в стару хустку, й тихо дрімала, тримаючи в руках пульт від телевізора, який давно вже не вмикала.
Павло відчув, як усередині стискається щось важке й гаряче.
Він подивився на годинник — п’ята вечора. Інна мала бути тут із восьмої ранку. Вона сама напросилася: «Пашо, ти ж на зміні, я посиджу з бабою, не переживай». І він не переживав. Він довірив. Востаннє.
Павло підійшов до бабусі, присів навпочіпки.
— Ба, ти їла сьогодні щось, крім цієї пів булки?
Бабуся розплющила очі, подивилася на нього здивовано, ніби щойно прокинулася від глибокого сну.
— Павлику… А Інночка була. Прийшла, посиділа трошки… сказала, що в неї справи. Залишила булочку. Сказала, що я ж не голодна, що я мало їм…
Голос бабусі тремтів. Вона намагалася посміхнутися, але вийшло якось винувато.
Павло відчув, як у горлі підступає клубок.
— Ба, ти пила хоч чай?
— Ні… Вона сказала, що заварить, коли повернеться. А потім… потім задзвонив телефон, і вона пішла. Сказала, що швидко.
Павло встав. У голові гуділо.
Він набрав Інну.
Один гудок. Другий. Третій.
— Алло, Паш? Чого дзвониш, я в салоні, в мене клієнтка сидить, фарбую! — її голос був веселий, безтурботний.
— Інно, ти де була сьогодні цілий день?
— Я ж із бабою була! Зранку прийшла, посиділа, потім мені подзвонили, терміново треба було в салон, клієнтка відмінила вчора, а сьогодні передумала…
— Ти залишила бабусю саму на цілий день. З пів булкою. Без чаю.
Тиша.
— Та ти що, Пашо, серйозно? Вона ж не маленька дитина! Я думала, вона поспить, а я швидко…
— Швидко? З восьмої ранку до п’ятої вечора — це швидко?
— Ну… вийшло так. Я ж не спеціально!
— Ти обіцяла. Ти сама сказала: «Я посиджу, не переживай».
— Павле, ти що, мене зараз звинувачувати будеш? Я ж не нянька! У мене робота, життя своє!
Павло затулив долонею мікрофон, щоб не кричати.
— Інно. Це наша бабуся. Їй вісімдесят сім. Вона після лікарні. Ти це розумієш чи ні?
— Розумію, звісно! Але я ж не можу сидіти біля неї цілодобово! Ти сам її сюди забрав жити, ти й сиди!
— Я працюю ночами на швидкій, щоб платити за ліки й за квартиру! А ти що, раз на тиждень приходиш на годинку й вважаєш, що все зробила?
— Ой, тільки не починай! Ти завжди був маминим улюбленцем, завжди правильний, завжди герой! А я що, винна, що в мене своє життя?
Павло відчув, як у нього тремтять руки.
— Приїдь. Зараз. Поговоримо очі в очі.
— Та я не можу, в мене ще дві клієнтки!
— Інно. Приїдь. Інакше я приїду в твій салон і заберу тебе за руку.
Він скинув дзвінок.
Бабуся дивилася на нього великими переляканими очима.
— Павлику… не сваріться через мене…
— Ба, ми не через тебе. Ми через те, що ти для когось — тягар, а для когось — весь світ.
Він пішов на кухню, постав чайник, дістав з холодильника сир, ковбасу, хліб. Руки тряслися.
Через годину Інна була в дверях.
Вона зайшла, як завжди — голосно, з запахом парфумів і лаку для волосся, у короткій куртці, з великою сумкою.
— Ну й що, Пашо? Викликав, як слідчого? — кинула вона, не вітаючись.
— Привіт, ба! — гукнула бабусі, підійшла, поцілувала в щоку. — Як справи, бабусю?
Бабуся зніяковіло посміхнулася.
— Та добре, дитино…
Інна обернулася до Павла.
— Ну? Давай. Кричи. Я готова.
— Я не кричатиму. Сядь.
Вони сіли за стіл. Бабуся тихо вийшла в кімнату, ніби відчуваючи, що зараз буде буря.
Інна склала руки.
— Ти думаєш, я погана онука, так? так?
— Я думаю, що ти думаєш тільки про себе.
— Оце так новини! А ти, звісно, святий! Ти ж її забрав до себе жити, щоб совість не мучила. Ти герой, а я — егоїстка.
— Я забрав її, бо люблю. Бо не можу інакше. А ти… ти навіть чаю не заварила.
— Павле, ти серйозно? Через чай?
— Через те, що ти її залишила. Саму. На дев’ять годин. З пів булкою.
Інна відвела погляд.
— Я… я не думала, що так довго вийде.
— Ти ніколи не думаєш. Ти приходиш, коли зручно. Сидиш пів години, фотографуєшся з нею для інстаграму — «я з бабусею, яка в мене хороша онука». А потім зникаєш.
— Це брехня!
— Це правда. Пам’ятаєш, як ти обіцяла водити її до лікаря? Я воджу. Як ти обіцяла купувати памперси? Я купую. Як ти обіцяла хоч раз на тиждень ночувати, щоб я міг виспатися? Ти ні разу не ночувала.
Інна мовчала.
— Ти знаєш, що вона сьогодні плакала? — тихо сказав Павло. — Коли я прийшов. Вона сказала: «Я, мабуть, усім заважаю…»
Інна різко підняла голову.
— Вона так сказала?
— Так.
Інна встала, пішла в кімнату. Павло чув, як вона говорить з бабусею тихим голосом, як бабуся щось відповідає. Потім — тиша.
Потім — схлипування.
Інна повернулася з червоними очима.
— Я не знала… Я думала, вона просто спить цілий день…
— Ти не питала.
— Я боюся питати, Павле. Боюся почути, що я їй не потрібна. Що я погана. Що я… що я не така, як ти.
Вона сіла, закрила обличчя руками.
— Я не можу так, як ти. Я не можу жити тільки для когось. Я задихаюся.. Що все, моє життя закінчилося. Я тікаю. І потім ненавиджу себе за це.
Павло дивився на неї й не знав, що сказати.
Вперше за багато років він побачив не «егоїстку Інну», а свою молодшу сестру. Ту, що в дитинстві боялася темряви. Ту, що плакала, коли мама кричала. Ту, що завжди хотіла бути «як усі», мати гарне життя, подруги, подорожі, салон краси.
— Інно… — він говорив тихо. — Я не прошу, щоб ти була як я. Я прошу, щоб ти була людиною. Хоч годину на день. Хоч раз на тиждень — але по-справжньому. Не для фото. Не для галочки. Щоб вона відчула, що в неї є онука. Що вона не тягар.
Інна плакала.
— Я спробую… Я не обіцяю, що вийде ідеально. Але я спробую.
Вона встала, підійшла до нього, обняла. Вперше за багато-багато років.
— Вибач мене, Пашо… Вибач…
Він обняв її у відповідь.
— Я теж винен. Я весь час звинувачував тебе. Не пояснював. Не просив. Просто злився.
Вони стояли так довго.
Потім Інна відсторонилася, витерла сльози.
— Завтра я прийду зранку. І буду до вечора. І заварю чай. І зварю борщу. І… посиджу з нею. Просто посиджу.
— Добре, — кивнув Павло.
— І ще… — Інна посміхнулася крізь сльози. — Можна я іноді плакатиму тобі в трубку, що я не витримую?
— Можна. Я слухатиму. І не кричатиму.
Наступного дня Інна прийшла о восьмій.
З пакетом продуктів. З новою піжамою для бабусі. З коробкою цукерок.
— Ба, вставай, сьогодні ми з тобою будемо красунями! — гучно заявила вона. — Я тобі нігті намалюю, як у мене, рожеві!
Бабуся розпливлася в щасливій усмішці.
Павло стояв у дверях і дивився.
Він не вірив своїм очам.
Інна справді залишилася до вечора.
Вона варила суп. Розповідала бабусі про своїх клієнток. Сміялася. Плакала, коли бабуся згадувала маму.
Вона навіть залишилася ночувати.
А коли Павло прийшов з нічної зміни, застав їх обох у ліжку — бабуся спала, тримаючи Інну за руку, а Інна дивилася в стелю й тихо плакала.
— Не можу повірити, що я це роблю, — прошепотіла вона.
— Віритимеш поступово, — відповів Павло.
Так почалося.
Не ідеально. Інна іноді зривалася. Іноді знову тікала «по справах». Іноді дзвонила й кричала в трубку: «Я не можу більше! Забери її!»
Але потім приходила. З вибаченнями. З квітами для бабусі. З тортом.
І залишалася.
А бабуся розквітла.
Вона знову почала розповідати історії з молодості. Знову сміялася. Знову називала їх обох «мої діти».
Одного вечора, коли Інна вже спала в сусідній кімнаті, бабуся покликала Павла.
— Павлику… — шепотіла вона. — Я ж знала, що Інночка хороша… Просто їй важко було… Дякую, що ти її не відштовхнув…
Павло поцілував її в лоб.
— Це вона мене не відштовхнула.
А через пів року Інна сказала:
— Пашо… Я закриваю салон на два дні на тиждень. Буду з бабою. І ще… я знайшла жінку на ті дні, коли ми обидва на роботі.
Я плачу половину. Ти — половину.
Він дивився на неї й не вірив.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Я більше не хочу бути тією, хто залишає пів булочки.
Вона посміхнулася. Вперше — щиро, без захисної маски.
— І ще… дякую, що ти мене не викинув з сім’ї. Хоча мав повне право.
Павло обняв її.
— Ти моя сестра. Куди я тебе викину.
Бабусі не стало через два роки.
Тихо. Уві сні. Тримаючи за руки їх обох.
На похороні Інна сказала:
— Вона пішла щасливою. Бо знала, що в неї є ми. Обоє.
Вона поклала на могилу цілу булку. Свіжу. Ще теплу.
— Тепер уже цілу, ба… Вибач за ту пів.
Павло стояв поруч і тримав її за руку.
Вони більше ніколи не сварилися через бабусю.
Бо зрозуміли головне.
Любов — це не той, хто ідеально все робить.
Це той, хто повертається.
Навіть якщо втік.
Навіть якщо залишив пів булочки.
Повертається — і залишається.
Назавжди.
Валентина Довга
