Баба Дуня прожила важке життя, багато бачила, дітей підіймала. Тільки у старості, уві сні, вона згадувала минуле і щоночі плакала. Не просто плакала, а й кричала… і все щось шукала… Вона будила весь будинок, тому не залишалася більше у дітей, проте онук знайшов спосіб, як допомогти улюбленій бабусі.
Онук приїхав і побіг з хлопцями на лижах кататися. А баба Дуня, наче оживаючи, жваво метушилася в хаті: варила борщ, пиріжки пекла, діставала варення та компоти й поглядала у віконце, чи не біжить часом Гриша.
До обіду онук заявився, поїв, наче підмітаючи, і знову помчав, тепер вже на ковзанку з ковзанами. І знову баба Дуня лишилася сама. Але то не була самотність. Лежала на дивані сорочка онука, книжки його — на столі, сумка кинута біля порога — усе не на своєму місці, у безладді. І живим духом віяло в хаті. Син і донька свили гніздо в місті й наїжджали рідко — добре, коли раз на рік. Баба Дуня в них гостювала не частіше і, побувши день, увечері поверталася до своєї хати. З одного боку, за хату переймалася: яке там не є, а господарство, з другого…
Друга причина була важливіша: з деякого часу спала баба Дуня тривожно, розмовляла, а то й кричала уві сні. У своїй хаті, вдома, шуми хоч на весь білий світ. Хто почує! А от у гостях… Тільки-но вкладуться й заснуть, як забормоче баба Дуня, вголос заговорить, когось переконує, просить так виразно в нічній тиші, а потім закричить:
— Люди добрі! Рятуйте!
Звісно, всі прокидаються — і до баби Дуні. А це сон у неї такий тривожний. Поговорять, потішать, валеріанки дадуть і розійдуться. А за годину те саме:
— Простіть, Христа ради! Простіть!
І знову квартира дибом. Звісно, усі розуміли, що винні роки та нелегке життя, яке баба Дуня провела. Розуміли — розуміли, але від цього не ставало легше. Приїжджала баба Дуня — і дорослі, майже, цілу ніч не спали.
Добра тут мало. Водили її до лікарів. Ті прописували ліки. Ніщо не помагало. І стала баба Дуня їздити до дітей усе рідше й рідше, а потім лише на день: протрясеться дві години в автобусі, запитає про здоров’я — і назад. І до неї, в батьківську хату, приїжджали лише у відпустку, влітку. Але от онук Гриша, підростаючи, став приїздити частіше: на зимові та літні канікули та на Великдень.
Він і взимку, і влітку рибалив на річці, гриби збирав, катався на ковзанах та лижах, дружив з місцевими хлопцями, — словом, не нудьгував. Баба Дуня раділа. І нині з Гришиним приїздом вона про хвороби забула. День летів непомітно, у метушні та клопотах. Не встигла озирнутися, а вже синіло за вікном, насувався вечір. Гриша заявився засвітла. Загремів на ґанку, у хату влетів червонощокий, з морозним духом і з порога заявив:
— Завтра на риболовлю!
— Це добре, — схвалила баба Дуня.
Гриша повечеряв і сів розбирати снасті. А баба Дуня влаштувалася на дивані й дивилася на онука, розпитуючи його про те й про се. Онук усе був малим та малим, а останній рік-два раптом витягнувся, і баба Дуня насилу впізнавала в цьому довгоногому, великорукому підлітку з чорним пухом на губі косолапого Гришатку.
— Бабуню, я ж кажу, і можеш бути впевнена. Буде вуха й смажена риба. Фірма віників не в’яже. Пам’ятай.
— З віниками справді погано, — погодилася баба Дуня. — Подорожчали на базарі.
Гриша розсміявся:
— Я про рибу.
— Про рибу… У мене дядько рибалив. Дядько Матвій.
Гриша сидів на підлозі, серед блешень та волосіні, довгі ноги — через усю кімнату, від ліжка до дивана. Він слухав, а потім зауважив:
— Нічого, і ми завтра наловим: на вуху й смажену.
За вікном сонце давно зайшло. Довго рожевіло небо. І вже сіяла місяць половинкою, та так добре, ясно. Укладалися спати. Баба Дуня, соромлячись, сказала:
— Вночі, може, я шумітиму. То ти розбуди.
Гриша відмахувався:
— Я, бабаню, нічого не чую. Сплю мертвим сном.
— Ну й слава Богу. А то от я шумлю, дурна стара. Нічого вдіяти не можу.
Заснули швидко, і баба Дуня, і онук. Але серед ночі Гриша прокинувся від крику:
— Допоможіть! Доможіть, люди добрі!
У дрімоті, у пітьмі він нічого не зрозумів, і страх обгорнув його.
— Люди добрі! Карточки загубила! Карточки в синій хусточці зав’язані! Може, хто підняв? — І затихла.
Гриша збагнув, де він і що. Це кричала баба Дуня. У пітьмі, в тиші так виразно чулося важке бабусине дихання. Вона ніби передихала, сили набиралася. І знову запричитала, поки не вголос:
— Карточки… Де карточки… У синій хусточці… Люди добрі. Діточки… Петяня, Шурик, Таєчка… Додому прийду, вони їсти проситимуть… Хлібця дай, матусю. А матуся їхня… — Баба Дуня заніміла, наче приголомшена, і закричала: — Люди добрі! Не дайте померти! Петяня! Шуро! Таєчко! — Імена дітей вона ніби виспівувала, тонко й болісно.
Гриша не витримав, підвівся з постелі, пройшов у бабусину кімнату.
— Бабусю! Бабусю! — покликав він. — Прокидайся…
Вона прокнула, заворушилася:
— Гришу, ти? Розбудила тебе. Прости, Христа ради.
— Ти, бабусю, не на той бік лягла, на серце.
— На серце, на серце… — слухняно погодилася баба Дуня.
— Не можна на серце. Ти на правий лягай.
— Ляжу, ляжу…
Вона почувала себе такою винуватою. Гриша повернувся до себе, ліг у постіль. Баба Дуня ворочалася, зітхала. Не одразу відступало те, що прийшло уві сні. Онук теж не спав, лежав, занурюючись у дрімоту. Про карточки він знав. На них давали хліб. Давно, ще коли його батьки малими були. А Петяня, за яким горювала бабуся, — це батько.
У рідкій пітьмі місячного напівсвітла темніли шафа й етажерка. Стало мріятися про ранок, про риболовлю, і Гриша знов почув бабусине бурмотання:
— Зима наступає… Жолудів запастися… Діточкам, дітям… — бурмотіла баба Дуня. — Хлібця не стає, то жолудями обійдемося. Не віднімайте, Христа ради… Не віднімайте! — скрикнула вона. — Хоч мішки віддайте! Мішки! — І ридання обірвали крик. Гриша зірвався з ліжка.
— Бабусю! Бабусю! — гукнув він і світ запалив на кухні. — Бабусю, прокидайся!
Баба Дуня прокнула. Гриша схилився над нею. У світлі електричної лампочки засяяли на бабусиному обличчі сльози.
— Бабусю, — зітхнув Гриша. — Ти справді плачеш? Адже це все сон.
— Плачу, дурна стара. Уві сні, уві сні…
— Але сльози-то нащо справжні? Адже сон — неправда. Ти от прокинулася, і все.
— Та це зараз прокинулася. А там…
— А що тобі снилося?
Снилося? Та недобре. Ніби за жолудями я ходила у ліс. Набрала у два мішки. А лісники на поромі віднімають. Ніби не положено. І мішки не віддають.
— А нащо тобі жолуді?
— Годуватися. Ми їх товкли, борошенка трохи додавали й коржі пекли, їли.
— Бабусю, тобі це тільки сниться, чи це було? — запитав Гриша.
— Сниться, — відповіла баба Дуня. — Сниться — і було. Не приведи, Господи. Не приведи… Ну, лягай, іди лягай…
Гриша пішов, і міцний сон зморив його, чи баба Дуня більше не кричала, але до пізнього ранку він нічого не чув. Вранці пішов на риболовлю й, як обіцяв, спіймав п’ять добрих рибин, на вуху.
За обідом баба Дуня горювала:
— Не даю тобі спати… До двох разів будила. Старість.
— Бабусю, в голову не бери, — заспокоював її Гриша. — Висплюся, які мої літа…
Він пообідав і одразу став збиратися. А коли надів лижний костюм, то став ще вищим. І гарний він був, у лижній шапочці, таке миле обличчя, хлоп’яче, смугляве, з рум’янцем. Баба Дуня поруч із ним здавалася зовсім старою: зігнуте, обвисле тіло, сива голова тремтіла, і в очах уже виглядало щось неземне. Гриша миттєво, але виразно згадав обличчя її у напівтемряві, в сльозах. Спогад різнув по серцю. Він поспішив піти.
За вечерею він пив міцний чай, щоб не зморило. Випив чашку, другу, готуючи себе до безсонної ночі. І прийшла ніч. Загасили світло. Гриша не ліг, а сів у постілі, вичікуючи своєї години. За вікном сіяв місяць. Сніг білів. Чорніли комори. Баба Дуня незабаром заснула, похропуючи. Гриша чекав. І коли нарешті з кімнати бабусі донеслося ще невиразне бурмотання, він підвівся і пішов. Світ на кухні запалив, став біля ліжка, відчуваючи, як охоплює його мимовільна дрож.
— Загубила… Ні… Немає карточок… — бурмотіла баба Дуня ще неголосно. — Карточки… Де… Карточки… І сльози, сльози набігали. Гриша глибоко зітхнув, щоб гукнути голосніше, і навіть ногу підняв — тупнути. Щоб уже напевно.
— Хлібні… карточки… — у важкій муці, зі сльозами вимовляла баба Дуня.
Серце хлопчика обіллялося жалем. Забувши про обдумане, він опустився на коліна перед ліжком і став переконувати, м’яко, ласкаво:
— Ось ваші карточки, бабусю. У синій хусточці, так? Ваші в синій хусточці? Це ваші, ви впустили. А я підняв. Ось бачите, беріть, — наполегливо повторяв він. — Усі цілі, беріть…
Баба Дуня затихла. Видно, там, уві сні, вона все чула й розуміла. Не одразу прийшли слова. Але прийшли:
— Мої, мої… Хусточка моя, синя. Люди скажуть. Мої карточки, я впустила. Спаси Христос, добрий чоловіче… За голосом її Гриша зрозумів, що зараз вона заплаче.
— Не треба плакати, — голосно сказав він. — Карточки цілі. Нащо ж плакати? Візьміть хліба й несіть діточкам. Несіть, повечеряйте й лягайте спати, — говорив він, наче наказував. — І спіть спокійно. Спіть.
Баба Дуня затихла. Гриша почекав, послухав рівне бабусине дихання, підвівся. Його бив озноб. Якийсь холод пронизував до кісток. І не можна було зігрітися. Пічка була ще тепла. Він сидів біля пічки й плакав. Сльози котилися й котилися. Вони йшли від серця, бо серце боліло й нило, жаліючи бабу Дуню й когось ще… Він не спав, але перебував у дивному забутті, наче в роках далеких, інших, і в житті чужому, і видавалося йому там, у цьому житті, таке гірке, така лиха й печаль, що він не міг не плакати. І він плакав, витираючи сльози кулаком. Але щойно баба Дуня заговорила, він забув про все. Ясною стала голова, і пішла з тіла дрож. До баби Дуні він підійшов вчасно.
— Документ є, є документ… ось він… — тремтячим голосом говорила вона. — До чоловіка в госпіталь пробираюся. А ніч на дворі. Пустіть переночувати.
Гриша наче побачив темну вулицю й жінку в пітьмі й розчинив їй назустріч двері.
— Звичайно, пустимо. Заходьте, будь ласка. Заходьте. Не потрібен ваш документ.
— Документ є! — викрикнула баба Дуня.
Гриша зрозумів, що треба брати документ.
— Добре, давайте. Так… Ясно. Дуже хороший документ. Правильний. З фотокарткою, з печаткою.
— Правильний… — полегшено зітхнула баба Дуня.
— Все сходиться. Заходьте.
— Мені б на підлозі. Хоч до ранку. Перечекати.
— Ніякої підлоги. Ось ліжко. Спіть спокійно. Спіть. Спіть. На бічок і спіть.
Баба Дуня слухняно повернулася на правий бік, поклала під голову долоню й заснула. Тепер уже до ранку. Гриша посидів над нею, підвівся, загасив на кухні світло.
Кособокий місяць, опускаючись, дивився у вікно. Білів сніг, виблискуючи живими іскрами. Гриша ліг на ліжко, передчуючи, як завтра розповість бабусі й як вони разом… Але раптом обпалило його ясною думкою: не можна говорити. Він виразно зрозумів — ані слова, ані навіть натяку. Це має лишитися й умерти в ньому. Потрібно робити й мовчати. Завтрашню ніч і ту, що буде за нею. Потрібно робити й мовчати. І прийде зцілення.
