Це була вже третя «пава» за останні два роки, і село Глибокі Мазурики завмерло в очікуванні фіналу. Петро, чоловік кремезний, із очима кольору березневого неба і руками, що вміли все — від ладнання двигунів до вишивання хрестиком (хоч він це й приховував), знову привіз «експонат».
Анжеліка була схожа на фламінго, яке помилково приземлилося в курник. Її рожеві гумові капці з хутром уже після перших десяти метрів від автобусної зупинки стали кольору місцевого чорнозему.
— Петрику, ти казав, що тут еко-поселення! — верескнула Анжеліка, намагаючись витягти ногу з обіймів розмоклого суглинку.
— Чому цей «еко-світ» пахне… гноєм?!
— Це запах життя, Анжелочко, — спокійно відповів Петро, перекидаючи її валізу через плече, наче мішок картоплі. — Кисень, органічна дезінфекція. Звикай.
Сусідка баба Ганна, спершись на плетінь, лише сплюнула:
— Диви, ще одна. Ця навіть до перших заморозків не дотягне. Петро знову за своє. Де він їх вишукує? Невже в тому своєму інтернеті розпродаж міських білоручок?
Сварка вибухнула на третій день, коли Анжеліка виявила, що гаряча вода не з’являється «сама собою», а потребує ритуальних танців навколо котла.
— Я не буду це чіпати! — кричала вона, тицяючи пальцем у чавунну заслінку. — Воно чорне, воно брудне, і воно дивиться на мене як на ворога!
— Це всього лише сажа, люба, — Петро намагався зберігати олімпійський спокій, хоча жилка на скроні вже почала зрадницьки пульсувати. — Тобі просто треба повернути ручку.
— Яку ручку?! Я дизайнерка інтерфейсів, а не кочегар на титаніку! Ти обіцяв мені романтику, зорі над ставком і парне молоко. Де молоко, Петре?
— Молоко в корови Зірки. А Зірка в хліві. Хочеш молока — бери відро і йди домовляйся. Вона жінка з характером, ви порозумієтеся.
— Щоб я… доторкнулася до корови?! Та в неї очі, як у мого колишнього психотерапевта, повні докору! Ти знущаєшся з мене! Ти навмисно затягнув мене в це болото, щоб я тут здичавіла і почала носити хустку в горошок!
Через тиждень дощ перетворив подвір’я на суцільне дзеркало з багнюки. Анжеліка стояла посеред кухні в тих самих рожевих капцях, які тепер нагадували двох потопельників.
— Все! Досить! Моє терпіння лопнуло, як перестиглий томат! — вона кинула рушник на підлогу. — Я не можу жити в місці, де головна розвага — дивитися, як росте цибуля!
— А чим тобі цибуля не вгодила? — образився Петро. — Вона мовчить, не вимагає манікюру і приносить користь суспільству.
— Ах, то я гірша за цибулю?! — заверещала Анжеліка, переходячи на ультразвук. — Знаєш що, Петре?Ти — плантатор власного городу! Тобі не дружина потрібна, а безкоштовна робоча сила з дипломом магістра!
— Я просто хотів, щоб ти відчула землю! — гримнув Петро так, що на полиці задзвеніли склянки. — Щоб ти зняла свої фільтри з Інстаграму і побачила справжнє сонце! Але ти навіть до колодязя дійти не можеш, щоб не влаштувати істерику в трьох актах!
— Я їду! Зараз же! Викликай мені таксі!
— Таксі? Сюди? — Петро гірко засміявся. — Сюди тільки трактор «Білорус» по неділях заїжджає. Бери валізу, паво міська, і йди пішки до траси. Там якраз автобус на Київ за годину.
Коли Анжеліка, розмазуючи туш і гублячи рожеве хутро з капців, пошкандибала в бік траси, село зітхнуло з полегшенням.
Баба Ганна підійшла до засмученого Петра, який сидів на призьбі.
— Що, синку, знову не та?
— Не та, бабо Ганно. Всі вони хочуть «атмосферу», а як доходить до лопати — вмикають режим потерпілої.
— То може ти б собі в райцентрі якусь нормальну пригледів? Нащо тобі ті пави?
Петро лише загадково посміхнувся і витяг із кишені смартфон.
— Ні, бабо. У міських є цей… драйв. Просто треба знайти ту, яка не боятиметься забруднити руки. О, дивіться, якась Марина з Позняків. Пише, що любить коней і ненавидить бетон.
Село зашуміло. Люди знали: мине місяць, Петро підлатає паркан, погорює про людське око, і знову поїде на вокзал. А потім знову по болоту попливуть нові модельні туфлі, щоб за кілька днів назавжди зникнути в міському тумані.
Марина з Позняків приїхала не на таксі й не на автобусі. Вона прикотила на власному старенькому позашляховику, який ревів так, наче всередині оселився роздратований ведмідь.
Коли дверцята відчинилися, з машини вистрибнула дівчина в камуфляжних штанах і важких черевиках-берцях.
Село заніміло. Баба Ганна, яка саме виганяла козу, впустила мотузку.
— Ну, де тут твій «агро-рай»? — бадьоро запитала Марина, витираючи руки об штани. — Слухай, Петре, у тебе на в’їзді така колія, що я ледь мостом не сіла. Треба щебенем засипати, бо розвезе до весни.
Петро, який приготував був промову про «красу природи та труднощі сільського побуту», розгублено закліпав очима.
— Е-е… Привіт, Марино. Та я думав… ми спочатку кави вип’ємо, на краєвиди подивимося.
— Каву — це добре, — кивнула вона, зазираючи під капот свого заляпаного багнюкою авто. — Але спочатку покажи, де в тебе інструменти. Треба свічки глянути, щось троїть на холостих.
Минув тиждень. Село чекало на традиційну сварку про холодну воду та відсутність доставки суші. Але замість цього з подвір’я Петра долинав гуркіт металу та енергійні суперечки іншого характеру.
— Петро! Це не плуг, це пам’ятник іржавілому залізу! — кричала Марина, стоячи посеред городу. — Хто так виставляє кут лемеша? Ти хочеш землю орати чи просто її лоскотати?
— Слухай, Маринко, — Петро витер піт із чола, — я цим плугом орав! Все працювало!
— Тоді й мобільники були з антенами! — відрізала вона. — Дай сюди ключ на двадцять два. Ти подивись на цей зазор! Ти що, знущаєшся з трактора? Він же задихається!
— Та що ти тямиш! — вибухнув нарешті Петро. — Ти в місті на своїх Позняках тільки кнопки в ліфті тиснула, а тепер мені, спадковому господарю, розказуєш, як борозну тримати?!
— Я на Позняках тримала СТО, ясно тобі?! — Марина кинула ключ у багнюку, і той зник із характерним звуком «бульк». — Поки ти тут «спадково» байдики бив, я двигуни перебирала з заплющеними очима! Твій трактор — це брухт, і ти сам такий же впертий, як цей металобрухт!
Петро застиг. Його колишні «пави» плакали, істерили або вимагали квиток на потяг. Ця ж стояла з перемазаною мазутом щокою і дивилася на нього з таким викликом, що в нього всередині щось приємно тьохнуло.
— Ах, значить брухт?! — він підійшов до неї впритул. — Тоді бери і роби, раз така розумна! Ось тобі зварювальний апарат, ось електроди. Покажи клас, «майстрине»!
— І покажу! — крикнула Марина. — Але якщо я його заведу з пів оберту, ти завтра миєш весь посуд і чистиш хлів! Без жодних «я чоловік, я не буду»!
— Згода! А якщо не заведеш — ти тиждень ходиш у рожевій сукні, яку тут Анжеліка залишила!
Весь вечір над селом розліталися іскри від зварювання. Сусіди підглядали через паркан. Петро нервово палив на призьбі, спостерігаючи, як Марина впевнено орудує маскою та тримачем.
Коли сонце сіло, вона витерла руки ганчіркою і скочила в кабіну старенького Т-40. Почувся короткий скрегіт, а потім двигун вистрілив потужним, рівним рокотом. Трактор не просто завівся — він заспівав.
Марина висунулася з кабіни, сяючи білозубою посмішкою на фоні замурзаного обличчя:
— Ну що, Петрику? Неси фартух, там у тебе гора тарілок після обіду залишилася!
Петро стояв і мовчав. Потім повільно підійшов до кабіни, простягнув руку і допоміг їй злізти.
— Знаєш, Маринко… — тихо сказав він. — Рожева сукня тобі все одно б не пасувала. А от цей трактор під твої очі — якраз.
Баба Ганна, дивлячись на це з-за тину, лише похитала головою.
— Ну, нарешті, — пробурмотіла вона. — Знайшов Петро не паву, а справжню жінку. Тепер у селі або весілля буде, або вони те село по гвинтику розберуть і заново зберуть.
Світлана Малосвітна
