Катерина прокинулася о четвертій ранку, коли за вікном ще стояла густа груднева пітьма. В хаті пахло свіжим житом і воском: на столі лежали три готові дідухи, ще два вона закінчила вчора пізно ввечері.
Найбільший, на сім колосків, стояв посеред кімнати, гордий, як молодий козак.
Вона провела долонею по бороді з льону й тихо мовила:
— Ну, дідусю, сьогодні твій день. Поїдемо до людей, хай нас зустрінуть по-людськи.
Вона вдягла теплу хустку, кожух, взяла великий плетений кошик і вийшла на мороз. Автобус на районний базар відходив о п’ятій.
Сусідка тітка Олена вже чекала біля зупинки з мішком картоплі.
— Доброго ранку, Катрусю! Знову з дідухами? — гукнула вона.
— А куди ж я дінусь? Треба ж онукам на подарунки, та й самій хоч на масло та хліб. Цьогоріч жито гарне вродило, колосся — як золото.
— Дай Боже, щоб продала швидко. А то минулого року до обіду стояла…
— Минуле минуло. Цього разу я три великі взяла й два маленькі. Хтось та купить. Свято ж на носі.
Автобус під’їхав, скрипнув дверима. Катерина сіла біля вікна, поклала кошик на коліна й тихо молилася, щоб день був вдалим.
Базар гудів, як вулик. Люди бігали з пакетами, торгувалися, сміялися. Катерина розклала свій товар на старенькому дерев’яному столику, поставила табличку
«Дідух ручної роботи. Від 200 до 500 грн» і сіла на складний стільчик.
Перші дві години — ні душі. Лише проходили повз, поглядали, хтось зупинявся, але ніхто не купував.
— Ой, бабусю, гарний дідух! — підійшла молода жінка з дитиною. — А дешевше не можна?
— Доню, це ж сім колосків, ручна робота, кожне зернятко вибирала, — лагідно відповіла Катерина. — Це не просто сніп, це оберіг на весь рік. Щоб хліб родив, щоб мир був у хаті.
— Та я розумію… Але в нас бюджет обмежений. Дякую, може, пізніше.
І пішла.
Катерина зітхнула, потерла замерзлі руки й знову сіла. Сонце піднялося вище, але покупців не додавалося. Вона вже почала думати, що доведеться їхати додому з повним кошиком, як раптом біля її столика зупинився чоловік.
Високий, худорлявий, у старій, але чистій куртці, з сивою бородою і очима — блакитними, як зимове небо. На голові — шапка-вушанка, на плечі — старий рюкзак.
— Доброго здоров’ячка, бабусю, — промовив він низьким, теплим голосом.
— І вам не хворіти, дідусю, — усміхнулася Катерина. — Дідухи дивитесь?
— Дивлюсь. І дуже гарні. Особливо оцей великий. Скільки просите?
— Пятсот. Але можна й поторгуватися. Головне, щоб до доброї людини пішов.
Чоловік нахилився, провів рукою по колоссю, понюхав.
— Пахне хлібом. І сонцем. І домом… Давно я такого не бачив.
Він дістав з кишені старий гаманець, відкрив — а там кілька десяток і дріб’язок.
— Бачите, бабусю… грошей у мене обмаль. Двісті п’ятдесят — все, що маю. Та й то на хліб залишав.
Катерина глянула на нього уважніше. Очі сумні, але чесні. Руки — мозолисті, робочі. І щось у ньому було таке рідне, ніби вона його колись знала.
— А ви звідки, дідусю?
— З-під Полтави. Колись колгоспом керував, трактористом був, агрономом. А потім усе розвалилося… Дружини не стало, син далеко, в Канаді. Сам я вже десять років… по людях.
Він зніяковів, опустив очі.
Катерина мовчала. Серце в неї стиснулося. Вона сама вже п’ятнадцять років як овдовіла. Син з невісткою в Києві, онуки рідко приїжджають. Хата велика, порожня, тільки кіт Мурзик гріється на печі.
— А як вас звати, дідусю?
— Григорій Іванович я. А вас?
— Катерина Петрівна.
Вона подивилася на дідуха, потім на Григорія Івановича, потім знову на дідуха.
— Знаєте що, Григорію Івановичу… Беріть цього дідуха. Без грошей. Він вам пасуватиме.
— Та що ви, бабусю! Як же так? Я ж не жебрак!
— Ні-ні, не жебрак. Ви — гість. А гість у дім — Бог у дім. Беріть. Мені приємно буде знати, що мій дідух у добрих руках стоїть.
Григорій Іванович хотів заперечити, але Катерина вже загорнула дідуха в чисту вишиту серветку й поклала йому в руки.
— Ось так. І ще візьміть маленького, на дорогу. Хай вас береже.
Чоловік стояв, тримаючи дідуха, і раптом у нього сльоза покотилася по щоці.
— Дякую вам, Катерино Петрівно… Ви не уявляєте, що це для мене означає. Я вже й не думав, що хтось може так… просто так…
— Та годі вам. Сідайте поруч, погрійтеся. У мене термос з чаєм і бутерброди є.
Вони посиділи. Випили чаю з м’ятою. Поговорили. Григорій Іванович розповів, як колись у їхньому селі на Різдво весь двір дідухами прикрашали. Як дружина його, Марія, завжди найбільший робила. Як після її відходу він перестав святкувати.
Катерина слухала й відчувала, що в грудях теплішає.
— А знаєте що, Григорію Івановичу? — раптом сказала вона. — У мене хата велика. Піч тепла. Кіт старий, але добрий. Приїжджайте до мене на Святвечір. Разом посвяткуємо. Хто знає, може, й вам легше стане.
Він подивився на неї довго-довго.
— А не важко вам буде? Я ж чужа людина…
— Не чужа. Ви ж бачите — дідух вас вибрав. А дідух не помиляється.
Базар уже згортався. Люди розходилися. Катерина зібрала два маленькі дідухи, що залишилися (великий і один середній пішли за день до добрих людей), і вони з Григорієм Івановичем сіли в автобус.
Удома вона розпалила піч, поставила варити кутю.
— Сідайте, Григорію Івановичу, зараз вечеряти будемо.
— Та я ж не планував… Я ж у гуртожиток збирався…
— Який гуртожиток? На свята — до людей. Тим паче я одна. Разом веселіше.
Він зніяковів, але залишився.
Вони вечеряли, розмовляли до півночі. Григорій Іванович розповів, як у 90-х усе втратив, як пішов із села, бо не було за що жити. Як працював охоронцем, двірником, на будівництві. Як мріяв колись повернутися в свою хату, але вона давно розвалилася.
Катерина слухала й плакала тихенько.
— А в мене, Григорію, син у Києві. Телефонує рідко. Каже: «Мамо, переїжджай до нас». А я не можу. Тут мій дім. Тут мій чоловік похований. Тут я народилася.
На Святвечір вони разом ходили до церкви. Поставили свічки. Прийшли додому, накрили стіл на дванадцять страв. Дідух стояв у кутку, гордий і величний.
Коли пробило дванадцяту, Катерина сказала:
— З Різдвом Христовим вас, Григорію Івановичу.
— І вас, Катерино Петрівно. І дякую… за все.
Вранці він хотів іти.
— Я піду, не турбуйтеся. Не хочу бути тягарем.
— Який тягар? — обурилася Катерина. — У мене три кімнати порожні! Залишайтеся. Хоч на місяць, хоч на рік. Разом доживемо.
Він залишився.
Спочатку на тиждень. Потім на місяць. Потім — назавжди.
Весною вони разом посадили город. Григорій Іванович полагодив паркан, пофарбував вікна. Катерина навчила його пекти паски за своїм рецептом. Влітку збирали ягоди, варили варення.
Онуки, коли приїхали в гості, спочатку здивувалися:
— Бабусю, а це хто?
— Це дідусь Григорій. Тепер він з нами живе.
— А він… твій чоловік?
Катерина засміялася.
— Та ні. Він просто… справжній дід. Який прийшов до мене з базару замість грошей.
Вони з Григорієм Івановичем жили тихо, мирно, по-людськи. Він називав її «Катрусю», вона його — «Грицю». Спали в різних кімнатах, але разом молилися, разом їли, разом зустрічали кожне свято.
А наступного року Катерина знову поїхала на базар з дідухами. І коли її запитали:
— Бабо Катю, а де той дід, що торік з вами був?
Вона посміхнулася й відповіла:
— Дома чекає. Я ж його не продала. Я його… знайшла.
І люди сміялися, і базар гудів, і сніг падав, і в хаті пахло житом, воском і щастям — справжнім, пізнім, але таким теплим, що й не треба було нічого більше.
Валентина Довга
