Світлана Вікторівна сиділа на старенькому дерев’яному стільці в тісній кухні своєї однокімнатної квартири в маленькому містечку.
За вікном гудів вітер, а в руках вона тримала пошарпану фотографію, на якій її донька Олена, ще зовсім юна, усміхалася, тримаючи на руках маленького Богданчика.
Світлана знала, що після того, що сталося, її життя вже ніколи не буде таким, як раніше. «Бабусею для Богданчика я залишуся, а для тебе, Олено, я більше не мати, а Світлана Вікторівна», — прошепотіла вона, витираючи сльозу, що котилася по щоці.
Ця історія почалася два роки тому, коли Світлана вирішила поїхати на заробітки до Польщі, щоб забезпечити краще майбутнє для своєї доньки та онука. Але те, що сталося там, змінило все.
Світлана Вікторівна була жінкою міцної статури, із сивіючим волоссям, яке вона завжди акуратно заплітала в косу. Їй було п’ятдесят два, але життя додало їй більше зморшок, ніж могло б бути в її віці.
Вона все життя працювала медсестрою в місцевій лікарні, але зарплати ледь вистачало на їжу та комунальні послуги.
Олена, її єдина донька, вийшла заміж рано, привела у світ Богданчика, але чоловік її покинув, залишивши молоду жінку саму з дитиною.
Світлана взяла на себе турботу про онука, коли Олена влаштувалася на роботу в місцевий супермаркет. Але мрії про краще життя не покидали ні мати, ні доньку.
— Мамо, ти чула, що в Польщі можна заробити втричі більше, ніж тут? — якось увечері сказала Олена, гортаючи телефон. — Моя подруга Наталка поїхала на полуницю, то за три місяці купила собі нову машину!
Світлана скептично глянула на доньку поверх окулярів.
— Олено, то все не так просто. Там важка робота, та й шахраїв повно. Хто за Богданчиком доглядатиме, якщо я поїду?
— Та я впораюся, мамо! Ти ж знаєш, я вже навчилася. А ти поїдеш, заробиш, і ми нарешті зможемо купити більшу квартиру, щоб у Богданчика була своя кімната.
Світлана задумалася. Вона завжди мріяла дати своїй сім’ї більше, ніж могла. Богданчик зростав, і тісна квартира ставала дедалі незручнішою.
До того ж, Олена останнім часом часто скаржилася, що їй важко на роботі, а грошей не вистачає навіть на базові потреби.
— Гаразд, — нарешті сказала Світлана. — Але я поїду тільки за однієї умови: ти обіцяєш, що дбатимеш про себе і Богданчика. І ніяких дурниць, Олено. Я тобі довіряю.
— Мамо, та я ж не дитина! — засміялася Олена, обіймаючи матір. — Усе буде добре, ось побачиш!
Світлана й гадки не мала, що ця обіцянка стане початком її біди.
Через місяць Світлана Вікторівна вже була в Польщі, у невеликому містечку неподалік Кракова. Вона влаштувалася на склад, де пакували фрукти для експорту.
Робота була важкою: дванадцятигодинні зміни, холодні приміщення, постійний поспіх. Але Світлана не скаржилася. Вона знала, заради чого це робить. Кожного вечора, повертаючись у тісну кімнату в гуртожитку, вона дзвонила Олені через відеозв’язок.
— Мамо, у нас усе добре! — запевняла Олена, тримаючи Богданчика на руках. — Він сьогодні намалював тобі малюнок, дивись! — Вона показувала в камеру аркуш із кольоровими каракулями. — Правда ж, гарно?
— Гарно, мій маленький художник, — усміхалася Світлана, хоч і відчувала, як втома замагає її. — Олено, я вже зібрала тисячу злотих. Скоро надішлю вам, купиш щось для Богданчика.
— Ой, мамо, ти найкраща! — радісно вигукувала Олена. — Я знала, що ти впораєшся!
Світлана відкладала кожну копійку, мріючи, як вони з донькою куплять нову квартиру, а може, навіть відкриють маленький бізнес.
Вона уявляла, як Богданчик піде до хорошої школи, а Олена нарешті перестане хвилюватися через брак грошей. Але одного дня все змінилося.
Через пів року роботи Світлана помітила, що Олена стала рідше відповідати на дзвінки. Іноді донька скидала виклик, посилаючись на зайнятість, або відповідала короткими повідомленнями:
«Мам, усе ок, не переживай».
Світлана спочатку не звертала на це уваги, думаючи, що Олена просто заклопотана. Але одного вечора, коли вона вкотре не змогла додзвонитися, її серце стиснулося від тривоги.
— Олено, що діється? — нарешті дозвонившись, суворо спитала Світлана. — Ти чому не відповідаєш? Богданчик здоровий?
— Мам, та все нормально, — голос Олени звучав якось невпевнено. — Просто… багато справ. Усе добре, не переживай.
— Олено, я тобі не чужа людина. Якщо щось не так, скажи мені! — наполягала Світлана.
— Мам, я ж сказала, усе гаразд! — різко відповіла Олена й поклала слухавку.
Світлана довго сиділа, дивлячись на темний екран телефону. Щось було не так, але вона не могла зрозуміти, що саме. Вона вирішила, що наступного місяця поїде додому на кілька днів, щоб перевірити, як справи в доньки.
Минуло ще два місяці. Світлана зібрала значну суму — майже десять тисяч злотих. Вона планувала відправити гроші Олені, щоб та поклала їх на банківський рахунок. Але одного дня до неї підійшла її колега по роботі, Марія, літня українка, яка вже багато років жила в Польщі.
— Світлано, ти обережніше з тими грошима, — тихо сказала Марія, коли вони пили чай у перерві. — Я чула, як ти розповідала про свою доньку. Не всі діти такі, як ми думаємо.
— Що ти маєш на увазі? — здивувалася Світлана.
— Та просто… Був у мене один знайомий, теж відправляв усе дочці. А вона, виявилося, витрачала на себе, а йому брехала, що на дитину. Ти ж перевіряй, куди твої гроші йдуть.
Світлана відмахнулася, але слова Марії засіли в голові. Вона згадала, як Олена останнім часом уникала розмов про гроші, як швидко змінювала тему, коли Світлана питала, чи поклала вона щось на рахунок. Тривога почала гризти її ще сильніше.
Наступного дня Світлана вирішила зробити сюрприз і зателефонувала Олені без попередження.
— Олено, я надсилаю тобі п’ять тисяч злотих. Переведи їх у гривні й поклади на рахунок, добре? І скажи, як там Богданчик.
— Мам, та все добре, не переживай, — відповіла Олена, але її голос тремтів. — Надсилай, я все зроблю.
Світлана відправила гроші через міжнародний переказ. Вона чекала, що Олена підтвердить отримання, але донька знову зникла.
Два дні Світлана не могла до неї додзвонитися. Нарешті, на третій день, Олена відповіла.
— Мамо, я отримала гроші, — швидко сказала вона. — Усе нормально, я поклала їх на рахунок.
— Олено, ти чому знову пропадаєш? — не витримала Світлана. — Я ж не просто так дзвоню! Мені треба знати, що з вами все гаразд!
— Мамо, та що ти причепилася? — раптом вибухнула Олена. — Я ж сказала, усе нормально! Я зайнята, у мене справи!
Світлана не впізнавала свою доньку. Але вирішила не тиснути — можливо, Олена просто втомилася. Вона повернулася до роботи, але тривога не відпускала.
Через місяць Світлана отримала лист від банку. Її рахунок, на який вона відправляла частину заощаджень, був порожній. Вона зателефонувала в банк, щоб з’ясувати, що сталося. Виявилося, що рахунок був прив’язаний до картки Олени, і хтось зняв усі гроші.
— Як це зняли? — кричала Світлана в слухавку. — Я ж нічого не знімала! Це мої заробітки!
— Пані, картка оформлена на вашу доньку, — спокійно пояснила працівниця банку. — Вона мала повний доступ до рахунку.
Світлана відчула, як земля йде з-під ніг. Вона зателефонувала Олені, але та не відповідала. Того ж вечора Світлана купила квиток на автобус до України. Їй треба було побачити доньку й дізнатися правду.
Коли Світлана приїхала додому, квартира була порожньою. Богданчик був у сусідки, старенької пані Галі, яка часто доглядала за ним.
— Світлано, я не хотіла тобі казати, але Олена… вона змінилася, — тихо сказала пані Галя, наливаючи чай.
— Вона часто зникає, залишає Богданчика зі мною. Каже, що в неї якісь справи. А вчора я бачила, як вона сідала в машину з якимось чоловіком. У неї нове пальто, дорога сумка… Я не знаю, звідки в неї гроші.
Світлана відчула, як усе всередині холоне. Вона подякувала сусідці й пішла шукати Олену. Після кількох годин дзвінків і повідомлень донька нарешті відповіла.
— Мамо, ти чого приїхала? — здивовано спитала Олена, коли Світлана знайшла її в кафе в центрі міста. Донька сиділа за столиком із молодим чоловіком у дорогому костюмі. На ній було нове пальто, а на столі лежав новий телефон.
— Олено, де мої гроші? — тихо, але твердо спитала Світлана. — Де ті десять тисяч злотих, що я тобі відправляла?
Олена відвела погляд.
— Мамо, я… я їх витратила, — нарешті сказала вона, опустивши очі. — Мені потрібні були речі, я ж не можу ходити в лахмітті! І Богданчику купила одяг, іграшки…
— Ти брешеш, — перебила Світлана, відчуваючи, як гнів наростає. — Я розмовляла з банком. Ти зняла все з рахунку! Ти знала, що це наші спільні заощадження, що я працюю на складі, щоб ми могли купити квартиру! Як ти могла?
Чоловік, що сидів поруч із Оленою, встав і поклав руку їй на плече.
— Пані, заспокойтеся, — сказав він із легкою посмішкою. — Олена просто хотіла краще жити. Ви ж не хочете, щоб ваша донька виглядала бідно?
— А ти хто такий? — різко спитала Світлана, відчуваючи, як усе всередині кипить. — Це ти її підбив на це?
— Мам, не кричи! — втрутилася Олена. — Це Вадим, мій… друг. Він допомагає мені. Ми плануємо відкрити бізнес, і твої гроші… вони пішли на це.
— Бізнес? — Світлана ледве стримувала сльози. — Олено, ти взяла все, що я заробила, і віддала якомусь шахраєві? Ти розумієш, що ти зробила?
Олена мовчала, дивлячись у підлогу. Вадим усміхнувся ще ширше.
— Пані, не треба так драматизувати. Олена — доросла людина, вона має право розпоряджатися грошима. Ви ж самі їх їй віддали.
Світлана відчула, як усе всередині обривається. Вона зрозуміла, що Олена не просто витратила гроші — вона її зрадила. Усі місяці важкої роботи, усі мрії про краще майбутнє для онука — усе пішло прахом.
— Ти більше не моя донька, — тихо сказала Світлана, дивлячись Олені в очі. — Бабусею для Богданчика я залишуся, але для тебе я тепер лише Світлана Вікторівна, або взагалі ніхто.
Олена здригнулася, але нічого не відповіла. Світлана розвернулася й пішла геть, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
Наступні тижні були найважчими в житті Світлани. Вона повернулася до Польщі, щоб продовжувати працювати, але серце її було розбите.
Вона забрала Богданчика до себе, найнявши няню, яка доглядала за ним, поки вона була на роботі. Олена зникла з її життя — іноді надсилала повідомлення, намагаючись виправдатися, але Світлана не відповідала.
Одного дня, сидячи в гуртожитку, Світлана отримала лист від пані Галі. Сусідка писала, що Олена повернулася до міста, але без Вадима.
Виявилося, що він обдурив її, забравши всі гроші, які вона йому віддала, і зник. Олена залишилася ні з чим, але Світлана вже не могла пробачити.
— Нехай тепер сама розбирається, — сказала Світлана, складаючи лист. — Я дала їй усе, що могла. Але Богданчика я не покину.
Вона поглянула на малюнок, який онук намалював для неї, і посміхнулася. Життя було важким, але заради Богданчика вона була готова боротися далі.
Світлана Вікторівна знала, що попереду ще багато роботи, але вона більше не дозволить нікому зламати її дух.
Валентина Довга
