Бабуся купила онуці квартиру в іпотеку, проте чоловіку це не сподобалося. Він ніяк не міг зрозуміти, чому теща не дала їм гроші, невже не довіряє? Невже не бачить його головою родини? Навіщо трирічній дитині квартира, коли подружжя живе в орендованому житлі?
Христина стояла біля вікна, дивлячись на мокрий від дощу асфальт. За спиною в маленькій вітальні все ще висіла напруга після сварки.
“Знову через маму сварка”, — з тугою подумала вона. Цей ритуал став звичним, як чищення зубів.
Будь—яка суперечка, будь—яка дрібна невдоволеність з боку Єгора — про невинесене сміття, про пересолений суп, про втому після роботи — неминуче зверталася до однієї єдиної фрази “Твоя мати все зіпсувала”.
Сьогодні привідом стала іпотека. А точніше, не сама іпотека, а черговий платіж, який, як знала Христина, її мама, Галина Борисівна, вже внесла.
Жінка випадково сказала про це чоловікові, і понеслося.
— Знову твоя мамуся влізла? — Єгор сидів на дивані, втупившись у телефон, але кожен його м’яз був напружений. — Невже не можна було промовчати? Ні, обов’язково треба згадати її. Я й так кожен день відчуваю, як твоя мати тут, між нами, ходить.
— Єгоре, це ж платіж за квартиру Лізи, за житло для твоєї доньки, — Христина повернулася до нього, намагаючись говорити спокійно.
— Я хочу, щоб ми жили своїм життям! — він шпурнув телефон на диван. — Своїм, Христино! А не життям, яке за нас розпланувала твоя мати. Ми тут в оренді ютимось, як студенти, в цій двокімнатній квартирі, а у нашої трирічної доньки вже є своє житло! Це ж не логічно! Логічно було спочатку нам допомогти стати на ноги, а потім вже думати про майбутнє, яке ще не відоме.
Христина заплющила очі. Вони проходили це вже десятки, а то й сотні разів. Вона відчувала себе заїздженою платівкою.
— Нам ніхто не повинен допомагати, Єгоре. Ми дорослі люди. Ми самі себе поставимо на ноги. А це — для Лізи. Мама вклала туди свої гроші. Це подарунок. Прямо от так, цілком. Не нам, а онучці. Чому ти не можеш цього прийняти?
— Тому що цей подарунок, він з присмаком! — чоловік встав і почав міряти кімнату кроками. — Він з умовою того, що я — поганий батько і ненадійний чоловік, який не може забезпечити свою сім’ю і що моя донька житиме в квартирі, купленій на гроші моєї тещі, поки її батько не може вибратися з оренди. Це образливо!
У його словах була своя логіка. Жінка розуміла це і його уражену чоловічу самолюбність. Він був з тих чоловіків, для яких обов’язок і забезпечення — не просто слова, а критерії самооцінки.
У Єгора також був невдалий досвід — його перший шлюб. Там він теж намагався бути годувальником, брав кредити, ліз у борги, а в результаті залишився з нулем, сином—підлітком на руках і необхідністю жити у своєї матері.
Христина зустріла його саме таким — пригніченим, з величезними боргами по мікропозиках, взятими то на ремонт, то на машину, то просто на життя з сином.
Вона тоді працювала бухгалтером, отримувала непогано. І бачачи, як він зводить себе, запропонувала допомогти. Не дала грошей, а сіла з ним, розписала всі борги, склала графік і разом із ним їх закрила.
Це зайняло майже двох років. Вони тоді були разом проти проблеми, а тепер проблема, здавалося, була в ній і в її матері.
— Єгоре, послухай себе, — голос жінки здригнувся. — Ти говориш “образливо”. А по—моєму, не гарно ображатися на те, що твоїй дитині подарували дах над головою. Ти свого сина, Артема, забезпечив квартирою?
Вона знала, що так говорити не можна, але не втрималася. Артем, його чотирнадцятирічний син від першого шлюбу, жив у них тиждень через тиждень. Він спав у вітальні на розкладному дивані, і жінка бачила в його очах мовчазну ніяковість від цього. Єгор спалахнув.
— Не чіпай мого сина! Я його забезпечую, як можу! Я плачу аліменти, а його одягаю, взуваю! А твоя мати… твоя мати одразу купила для Лізи цілу квартиру! Наче натякаючи, хто тут справжній господар!
— Та вона не натякає! — вискрикнула Христина. — Вона просто любить Лізу і хоче для неї стабільності в світі, де ніхто ні в чому не впевнений! Ти сам пройшов через втрату житла, ти повинен це розуміти краще за всіх!
— Я розумію, що ми — сім’я! — він зупинився перед нею, його обличчя було перекривлене від обурення. — І вирішувати, що потрібно сім’ї, повинні ми, а не твоя мати! А вона влізла зі своїм гаманцем і своїми уявленнями про життя, і все зіпсувала! У нас же були свої плани! Ми ж копили на початковий внесок!
Плани у них, справді, були, але розпливчасті і туманні. “Ось роздамо останні борги”, “от я отримаю підвищення”, “от знайдемо щось подешевше”, а життя йшло, і Лиза росла. Рішення дозріло, коли Галина Борисівна виграла в лотерею триста тисяч гривень.
— Доню, — сказала вона, — це шанс. Не для вас з Єгором, ви молоді, впораєтесь, а для Лізи. Оформимо маленьку квартиру в іпотеку, я доплачу. Будемо здавати, а виплати я візьму на себе. Це буде твоя і її подушка безпеки на все життя.
Христина спочатку зніяковіла. Уявила реакцію Єгора. Але потім подивилася на Лізу, на її пухкі щічки, і подумала: “А що я можу запропонувати їй сама? Обіцянки? Надію?” — і погодилася.
Коли вона розповіла про це Єгору, розгорілася перша велика сварка. Він підвищив голос, обурився, що його не запитали, що його образили, що Галина Борисівна посягає на його чоловічу гідність. Він бачив не подарунок, а виклик і звинувачення в його неспроможності. І з тих пір ця квартира стала його слабким місцем і цапом-відбувайлом за всі невдачі і розчарування.
— Знаєш, що найважче? — тихо сказала Христина, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. — Що ти не бачиш, як мені важко слухати, як ти ображаєш мою маму. Ту саму маму, яка, коли тебе скоротили і борги по вуха, привозила нам їжу, забирала Лізу на вихідні, щоб ми з тобою могли працювати. Вона ніколи не говорила тобі: “Єгоре, ти невдаха”. Ніколи! Вона просто допомагала мені, тобі і своїй онучці. А ти… ти тепер бачиш у ній суперницю…
— Я бачу, що вона руйнує мою сім’ю! — сказав у відповідь чоловік — Вона забила між нами клин, і ти рада, ти на її стороні!
Він схопив куртку і вийшов з квартири, грюкнувши дверима. Христина повільно опустилася на підлогу, притулившись спиною до холодної стіни. З—за дверей дитячої почувся переляканий плач Лізи. Її розбудив гучний голос тата. Христина встала, витерла сльози і пішла в кімнату до доньки. Їй було три роки, і вона не розуміла, чому тато сердиться на маму і бабусю, яких дуже любила.
Через годину Єгор повернувся. Від нього пахло холодним повітрям. Він мовчки пройшов у ванну, потім сів на кухні. Христина мовчки поставила перед ним чашку з чаєм.
— Я не хочу, щоб вона росла без батька, — хрипко сказав чоловік, дивлячись в стіл.
— До чого тут це? — здивувалася Христина.
— До того, що я відчуваю себе зайвим у вашому проєкті “Щасливе дитинство Лізи”. Там є вона, ти, твоя мати з грішми і є квартира. А я… я як додаток, який ще й обурюється, що його не запитали.
Жінка важко зітхнула. Це був новий ракурс. Не “мене образили”, а “я зайвий”.
— Ти її батько. Ніхто і ніколи не замінить тебе в її житті, ніякі квартири. Але завдяки моїй мамі, ми можемо дати Лізі впевненість у майбутньому. Ти ж сам пройшов через невпевненість. Ти ночував у своєї мами з маленьким сином на руках. Хіба ти хотів би такого для Лізи?
Єгор помовчав, довго дивлячись на темний чай у чашці.
— Ні, — нарешті видихнув він. — Не хотів би.
— Ось і мама не хоче. Вона просто хоче огорнути онучку від тих же проблем. Вона не проти тебе, Єгоре. Вона за Лізу.
Чоловік підняв на неї очі. В них вже не було злості, тільки втома і біль від минулих невдач.
— А чому вона не могла просто дати ці гроші нам? Щоб ми самі купили? Щоб це була наша спільна квартира?
Христина зрозуміла, що корінь всього — гординя. Йому було б простіше прийняти гроші в руки і самому розпорядитися, відчувши себе головним. Але Галина Борисівна, жінка практична і багато що побачила на світі, не могла ризикувати. Вона бачила, як він прогорів у першому шлюбі, знала про його борги і довіряла тільки доньці, але не йому. І своїм вчинком вона прямо продемонструвала це.
— Тому що це подарунок Лізі, — м’яко повторила Христина. — А не нам. Це її власність. Не твоя, не моя, а її. Ми просто керуємо нею, поки вона не виросте.
— Гаразд, — важко зітхнувши, промовив він. — Гаразд, вибач, що насварив. І… вибач за твою маму.
Христина розуміюче кивнула у відповідь. Вона чудово знала, що це ще не кінець. Ця розмова, ця суперечка ще повернеться при наступній оплаті іпотеки, при наступній згадці мами, при наступній його невдачі на роботі. Жінка підійшла до чоловіка і обійняла його за плечі. Він був напружений, але не відсторонився.
“Ніхто нам нічого не повинен, — думала вона, дивлячись у вікно. — Але якщо хтось, по добрій волі, дає твоїй дитині опору в житті, потрібно не ображатися, а говорити “дякую”. І вчитися бути щасливим тут і зараз, в цій орендованій квартирі, незважаючи ні на що”. Але як втовкмачити це людині, для якої власне его заступало навіть щасливе майбутнє його доньки? Жінка не знала відповіді на це питання. Вона знала тільки те, що буде боротися за свою доньку, за свою матір і, як це не парадоксально, за нього.
