— Бабуся мене до вас послала. Я Орися, Кузьміних дочка. Мама у нас захворіла. Другий тиждень з ліжка не встає, кашляє. Лікар сказав, що сьогодні ніч вирішальна. Бабуся їй на шию хрестика татового наділа, а ікон, щоб помолитися, у нас у хаті немає. Ось я до вас і прийшла. Не можна мамці вмирати, пропадемо ми без неї. Від тата листів третій місяць немає, Степан маленький, бабуся ледве ходить. Навчіть мене, як у Богородиці попросити, щоб мамка видужала й не хворіла більше.
Орися лежала на печі, зарившись у солому. Братик, загорнутий у стару бабусину хустку, сидів поруч і грав дерев’яним півником, якого змайстрував сусід дядько Гриша в подарунок на Новий рік. В хаті було холодно. Піч топили зранку, щоб зварити картоплю, але вже до обіду кухня вистигала. Повністю хату не опалювали з початку зими. Із настанням холодів, коли дров стало не вистачати, кімнати зачинили, а родина перебралася жити на кухню.
Поки мама не захворіла, вони з Орися ходили в ліс по хмиз, але от уже два тижні Анна не встає з ліжка й надривно кашляє. Бабуся заварює для неї відвар малини та звіробою, але ті травки не допомагають. Лікар каже, що мати сильно виснажена, і сил боротися з хворобою в неї немає, потрібне підсилене харчування: молоко, масло, м’ясо. А в льоху, крім картоплі, нічого немає, та й картоплю бабуся варить по трохи, щоб до весни вистачило.
Орися дуже весну чекає, з теплим сонечком, черемшою та бруньками берези. Сидить на печі, слухає, як вітер у трубі заводить, дивиться, як хуртовина за вікном мете, і чекає. Зима цього року видалася рання, вже до середини листопада морози вдарили, замети по пояс наміло. На вулиці пусто. Старі та малі по хатах сидять, у таку погоду зайвий раз носа на вулицю не висовують. Орися тільки до криниці й ходить. Від криниці йде повільно, боїться відро важке упустити, воду розплескати, кожні п’ять хвилин зупиняється, відпочиває. Добре, якщо хто з дорослих донести допоможе, тільки рідко щастить, удень усі на роботі. Дотягне відро, на лаву сяде, і сил немає. Маленька ще, сьомий річок пішов, а більше нікому.
Анна, поки не хворіла, цілий день на заготівлі дров працювала, додому пізно ввечері поверталася. Бабуся з хворими ногами ледве по кухні пересувається, на вулицю взимку не виходить. Степану два роки — від горщика два вершки, ходить погано й майже не говорить. І весь час їсти просить. Шкода Орисі бабусю, і братика, і маму. Ось і допомагає, як може: за водою ходить, посуд миє. А як мама прилягла, зовсім важко стало.
Двері відчинилися, впустивши хмару морозного повітря. Лікар Василь Єгорович прийшов. За допомогою Орисі лікар припідняв Анну й уважно прослухав. Потім відкликав бабусю вбік, намагаючись говорити якомога тихіше, але кухонька маленька, і дівчинка все чула.
— Погано справи, Петрівно. Сильне запалення легенів у Анни. Температура висока. Дихання важке з хрипами. Антибіотики потрібні, та де їх взяти… Кажеш, другий день у свідомості не приходить… Дивом буде, якщо сьогоднішню ніч переживе. До ранку простягне, з’явиться надія на одужання. Нічим мені тебе втішити, Петрівно. Тримайтеся, завтра вранці загляну перед роботою.
Лікар пішов. Бабуся наказала Орисі стежити, щоб Степан з печі не впав, і, опираючись на клюку, з труднощами переставляючи хворі ноги, вийшла в дальню кімнату. Орися почула скрип відчинюваної скрині, в якій бабуся зберігала найцінніше: Орисині пінетки, мамину весільну сукню, старі фотографії й листи батька з фронту. Останній прийшов три місяці тому, з тих пір тиша. Іноді Орися прокинуся вночі й чує, як мама тихо плаче, втулившись у подушку, а бабуся сидить поруч і втішає, каже, що треба вірити, раз немає похоронки, значить, живий. І Орися вірить.
Бабуся повернулася, присіла на ліжко й, попросивши онучку припідняти голову матері, наділа на шию Анни маленький хрестик і сховала його під сорочкою. Перехопивши запитливий погляд онучки, пояснила:
— Чула, що лікар сказав? Сьогодні вирішальна ніч: або виживе Анна й на поправку піде, або хвороба її подолає та в могилу зведе. А в боротьбі з хворобою смертельною всі засоби добрі. Цей хрестик ще моя мама носила, царство їй небесне, а перед смертю слово з мене взяла, що сина свого Василя охрещу, і хрест цей йому на шию надіну. Виконала я волю матері та хрестик у скриню сховала, не ті часи настали, щоб хрести носити. Коли йшов Василь на фронт, вже як просила його надіти хрест для захисту, відмовився. А тепер хрестик твоїй мамці знадобився, коли медицина безсила, залишається на диво сподіватися та на милість Пресвятої Богородиці надіятися. І ти помолися за матушку, дитячі молитви до Господа швидше долітають, тому як гріха на вас немає. А сьогодні ще й сочельник — свято Різдва Христового, цього дня, старі говорили, кожен той, що молиться, допомогу отримає. Ось тільки шкода, що ікон у хаті немає.
— А що це таке? — запитала Орися, почувши незнайоме слово.
— Ікони — це… картини такі особливі. На них лик Господа — Спасителя нашого — і великомучеників святих. Я коли молодою була, так у кожній хаті ікони в червоному куті стояли. Лампадки перед ними запалювали та Боженьці молилися. До церкви ходили. А нині іроди й церкви поруйнували, і ікони знищили! А як людині без віри жити-то… У нашому селі чи то хат сто п’ятдесят, а ікони тільки в Миронихи залишилися. Як їй голова не погрожував, чим тільки не стращав, не віддала вона ікони, зберегла. Стала на порозі й не впустила в хату, хоч стріляйте, каже, не віддам, а силою забрати спробуєте, так я весь ваш рід до сьомого коліна прокляну. Відстали, кому полювання з божевільною старою зв’язуватися. Ех, коли б не ніженьки мої хворі, пішла б до Миронихи свічку поставити та за здоров’я Анни помолитися.
— Бабусю, а давай я збігаю.
— А не злякаєшся? Темрява на дворі, а йти на другий кінець села — мало не до самого кладовища.
— Страшно, бабусю, але якщо молитва мамці допоможе, я збігаю. Тільки не знаю, які слова говорити треба?
— А ти в Миронихи запитай, вона всі молитви знає, підкаже.
Орися вділася, а бабуся поклала в торбинку із десяток картоплин.
— Передаси Миронихі, може й свічку тобі дасть. Ну, біжи. Та дивися, не заплутайся.
Вийшла Орися на вулицю. Темно. Холодно. Навколо — ані душі. Хати стоять темні. Страшно самій йти, та робити нічого. Стежечка вузенька, йти важко, взуття у снігу в’язне, мороз за ніс щипає, вітер сліди заметає. Собаки й ті не гавкають, від холоду по будках повтикалися. Втомиться Орися, зупиниться, передихне трохи й далі плентає. Пробувала бігти та запнулася, носом у замет упоралася. Зігрітися не зігрілася, тільки повне взуття снігу набрала, поки на стежку вибралася. Як до Миронихи дійшла — і сама не пам’ятає. Постукала в зачинені двері, сіла на сходинку, до стіни привалилася й очі від утоми закрила.
Мирониха вже спати лягла, коли в двері тихенько постукали. Неохоче вона злізла з печі, у вікно визирнула — нікого. Хотіла була знову лягти, та вирішила переконатися, що стукіт не причувся. Засувку відкинула, двері привідчинила й побачила на сходинках маленьку дівчинку. Утягла Мирониха гостю в хату, рукавиці зняла, хустку розмотала, а в дівчинки вже ніс і щоки побіліли від холоду. Посадила господиня гостю до печі. Поки Орися до пам’яті приходила, змазала їй щоки гусячим жиром та окропу налила. Тільки дівчинка так замерзла, що навіть глечик утримати не змогла, довелося її, як маленьку, з ложки поїти. Зігрілася Орися трохи й каже:
— Бабуся мене до вас послала. Я Орися, Кузьміних дочка. Мама у нас захворіла. Другий тиждень з ліжка не встає, кашляє. Лікар сказав, що сьогодні вночі або зовсім помре, або одужувати почне. Бабуся їй на шию хрестика татового наділа, а ікон, щоб помолитися, у нас у хаті немає. Ось я до вас і прийшла. Не можна мамці вмирати, пропадемо ми без неї. Від тата листів третій місяць немає, Степан маленький, бабуся ледве ходить. Навчіть мене, як у Богородиці попросити, щоб мамка видужала й не хворіла більше.
Сказала й розплакалася. Коли вночі в заметіль одна йшла — не плакала, а в теплі й сльози відтанули, котяться по щоках, мокрі доріжки залишають.
— Ох, горе. Добре, що сама жива залишилася, не замерзла десь у заметі. Сиди тут, грійся. Я ікону принесу.
Повернулася Мирониха швидко. Висунула з-під столу табурет і поставила на нього стару ікону без окладу. З неї на Орисю дивилася жінка з добрими очима, що притискає до немовля.
— Це чудотворна ікона Володимирської Божої Матері. Я молитву говоритиму, а ти повторюй.
Бабуся запалила тоненьку свічку, яку принесла з собою, і від світла полум’я Богородиця ніби ожила, і Орисі здалося, що її очі засяяли м’яким світлом.
— Пресвята Владичице Богородице! До Тебе вбігаємо, Заступнице наша: Ти, Цілителю страждущих, уздорови й Анну від немочей душевних і тілесних; Ти, Нечаїна Радосте, радостію спасіння Твого відійми від неї страх майбутнього мучення. На Тобі по Бозі все наше уповання злагаємо, будь нам віки Невсипуща Ходатаїце перед Сином Твоїм, Господом нашим Ісусом Христом. Вседержительному Покрову Твоєму, Богородице, вручаємо себе на всі віки. Амінь.
— Амінь, — прошепотіла Орися й додала: — Пресвята Богородице, прошу тебе, допоможи мамці моїй. Нехай хвороба проклята покине її тіло. Даруй їй здоров’я й довгі роки життя. А я обіцяю, що буду слухатися й допомагати матусі й бабусі.
І причулося Орисі, що після молитви на душі спокійно й легко стало, ніби скинула вона ношу непосильну й крила розправила для життєвого польоту. І повірила дівчинка, що допоможе Богородиця Анні, як мати матері, не допустивши, щоб малі діти сиротами залишилися.
Мирониха погладила дівчинку по голові й перехрестила. Потім задула свічку й, завернувши її в хустку, простягла Орисі.
— Візьми. Прийдеш додому, постав її у зголов’я матері, запали й молитву прочитай, як запам’ятала. А тепер уставай, шлях не близький.
Орисі вбралася й згадала про торбинку, що бабуся передала. Протягнула мішечок Миронихі, та та не взяла, наказала додому нести.
Попрощалася Орися з бабусею й попленталася стежкою назад до дому. Поки йшла, шепотіла молитву, і здавалося їй, що Богородиця оберігає її від вітру й морозу. Не встигла до дому підійти, а бабуся вже двері привідчинила, зустрічає. Перехвилювалася за онучку. Всі очі прогляділа, поки чекала, сварила себе, що відпустила Орисю в ніч саму-самісіньку.
Поставила бабуся свічку у зголов’я хворої, запалила, опустилися вони з Орисею на коліна й до перших півнів, як уміли, просили Матір Божу про одужання Анни. Світанок у вікна зазирнув. Догоріла свічка й погасла. Степан прокинувся. Бабуся наказала Орисі лізти на піч і відсипатися, а сама стала вогонь розводити.
Заснула Орися й спала так міцно, що не чула, як приходив лікар, оглянув маму й з полегшенням сказав, що криза минула. Петрівна втерла вологі очі кінчиком хустки й пішла варити картоплю.
