У маленькому містечку на околиці Києва жила родина Коваленків. Глава сім’ї, Петро, був типовим “татусем-роботягою” – працював на заводі, де лагодив машини, а вечорами полюбляв посидіти з пляшкою перед телевізором.
Його дружина, Марія, була домогосподаркою з гострим язиком, яка вміла “видати перцю” будь-кому, хто переходив їй дорогу. У них було двоє дітей: старша донька Олена, 28 років, успішна менеджерка в IT-компанії, і молодший син Андрій, 25-річний студент, який більше часу проводив у комп’ютерних іграх, ніж за книгами.
А ще в родині була бабуся Ганна, мати Марії, яка жила з ними і вважала себе “головним суддею” всіх сімейних справ. “Я вже стільки пережила, що знаю все краще за вас, молодих!” – любила повторювати вона своїм скрипучим голосом.
Усе почалося одного сонячного суботнього ранку, коли родина зібралася за сніданком. Марія наливала каву, а Петро жував бутерброд, бурмочучи про “ті кляті зміни на заводі”.
Олена сиділа з телефоном у руках, перевіряючи робочу пошту, а Андрій, як завжди, спав до обіду. Бабуся Ганна вже чаклувала над плитою, готуючи свої фірмові вареники з вишнями.
“Олено, дитинко, поклади той телефон! Ти ж наче з ним зрослася. Коли вже знайдеш собі нормального хлопця, а не оті твої ‘онлайн-знайомства’?” – почала бабуся, помішуючи тісто ложкою.
Олена закотила очі. “Бабусю, ну скільки можна? Я зайнята кар’єрою. Не всім же сидіти вдома і вареники ліпити. А хлопці… та вони всі ‘мамусині синочки’ або ‘вічні студенти’.”
Марія втрутилася, ставлячи тарілки на стіл з гучним стуком. “Ой, доню, а бабуся права! Тобі вже 28, а ти все ‘кар’єра, кар’єра’.
Подивися на сусідську Тетяну – вже двоє дітей, чоловік при ділі. А ти? Сидиш у тому своєму офісі з тими комп’ютерами, як зомбі.”
Петро хмикнув, не відриваючись від газети. “Жінки, не чіпайте дівчину. Нехай живе, як хоче. Головне, щоб гроші приносила додому.”
Але бабуся не вгамовувалася. “Гроші? Ха! Гроші не зігріють уночі. Олено, послухай старшу: знайди собі чоловіка, як твій батько – надійного, хоч і буркотливого. А то будеш як та суха гілка – красива, але без плодів!”
Олена відклала телефон і різко встала. “Досить! Ви всі мене дістали з цими порадами. Я не для того вчилася п’ять років, щоб тепер сидіти в декреті. А ти, мамо, сама ж завжди казала: ‘Не будь залежною від чоловіка!’ А тепер що? Зраджуєш своїм принципам?”
Марія почервоніла. “Я? Зраджую? Я просто хочу, щоб ти була щаслива! А щастя – в родині, а не в тих твоїх ‘проектах’ і ‘дедлайнах’. Подивися на себе: бліда, як привид, від недосипу.”
Тут прокинувся Андрій, протираючи очі, і увійшов на кухню. “Що за галас зранку? Не дасте поспати? Ой, вареники! Бабусю, ти найкраща!”
Бабуся посміхнулася йому, але Олена не стрималася. “О, принц прокинувся! А ти, братику, коли востаннє щось корисне зробив? Сидиш у своїх іграх, гроші з батьків тягнеш, а мені дорікають за кар’єру?”
Андрій сів за стіл, хапаючи вареник. “Ей, сестричко, не зачіпай! Я ж студент, мені треба розслаблятися. А ти – вічна кар’єристка, от і зла через те.”
Петро нарешті відірвався від газети. “Діти, годі сваритися! Андрію, ти справді міг би підробити десь. А Олено, може, справді подумай про особисте життя. Ми ж для тебе хочемо добра.”
Олена склала руки. “Добра? Це не добро, це тиск! Ви всі мене судите, наче я злочинниця. Бабусю, ти з мамою завжди проти мене об’єднуєтеся. А тато просто мовчить, як риба.”
Марія обурилася. “Об’єднуємося? Та ми тебе любимо! Але ти ж не слухаєш нікого. Пам’ятаєш, як я тобі радила не йти в той IT – ‘то чоловіча справа’, а ти вперлася. І що? Тепер стрес і безсоння.”
Бабуся кивнула. “Правильно, Марієчко. У мої часи жінки знали своє місце – дім, діти, господарство. А тепер отакі ‘незалежні’ – самі собі вороги.”
Андрій засміявся. “Ой, бабусю, ти як з минулого століття! Зараз всі рівні. Але Олена, знайди хлопця. Може, я тобі свого друга познайомлю – Вітька, він кльовий, хоч і ‘вічний студент’, як ти кажеш.”
Олена вигукнула: “Та пішов ти зі своїм Вітьком! Він же ‘геймер-лузер’, як і ти. Я хочу нормального чоловіка – амбітного, розумного, а не такого, що цілий день у моніторі.”
Сварка набирала обертів. Петро стукнув кулаком по столу. “Годі! Всі замовкніть! Це сніданок, а не ринок. Давайте їсти мирно.”
Але мир не тривав довго. Після сніданку Олена пішла до своєї кімнати, грюкнувши дверима. Марія зітхнула і повернулася до бабусі.
“Мамо, що з нею робити? Вона ж як їжак – колеться на всі боки.”
Бабуся похитала головою. “Треба її приструнити. Може, влаштувати побачення з кимось. Пам’ятаєш сусіда Івана? У нього син – гарний хлопець, на будівництві працює.”
Марія засміялася. “Ой, мамо, Олена такого ‘будівельника’ пошле подалі. Вона ж ‘елітарка’ – тільки офісні костюми і латте в руках.”
Тим часом Андрій подзвонив другові Вітьку. “Бро, у нас сімейний апокаліпсис. Сестра лютує, мама з бабусею на неї наїхали. Може, заскочимо ввечері?”
Вітьок відповів: “Та легко! А твоя сестра – гаряча штучка. Може, познайомиш?”
Андрій закотив очі. “Забудь, чувак. Вона тебе з’їсть живцем.”
Ввечері родина зібралася на вечерю. Петро повернувся з роботи втомлений, але Марія вже чекала з “новинами”. “Петре, ми з мамою подумали: треба Олені допомогти з особистим життям. Може, запросимо когось у гості?”
Петро здивувався. “Кого? Ти ж знаєш, вона не любить такі сюрпризи.”
Але бабуся втрутилася. “А ми не спитаємо! Це для її ж блага. Я вже подзвонила сусідці – її син, Микола, згоден прийти на чай завтра.”
Олена, почувши це з коридору, влетіла на кухню. “Що? Ви влаштовуєте мені побачення без мене? Ви з глузду з’їхали? Я не товар на ринку!”
Марія підвелася. “Доню, це не побачення, просто чай. Микола – хороший хлопець, стабільний, з квартирою.”
Олена розлютилася. “Стабільний? Він же ‘мамусин синок’, як і Андрій! Я не хочу такого життя – варити борщі і чекати, поки він з рибалки повернеться. Я хочу партнера, а не ‘стабільного нудьгу’!”
Андрій, який жував вечерю, додав: “Ей, не ображай! Я не мамусин синок. Я незалежний!”
Олена повернулася до нього. “Незалежний? Ти ж на мамині гроші живеш! Коли востаннє платив за щось сам?”
Андрій почервонів. “Та я шукаю роботу! А ти? Сидиш у своєму IT, заробляєш купу, але вдома – нуль допомоги. Мама все сама робить.”
Марія кивнула. “Правда, Андрію. Олена, ти могла б хоч іноді допомогти по дому. А то приходиш пізно, їси і спати.”
Бабуся додала: “У мої часи доньки матері допомагали. А ви, молоді, – егоїсти чистої води.”
Петро намагався заспокоїти. “Досить, всі! Олено, якщо не хочеш – не йди на той чай. Але подумай, може, справді час?”
Олена заплакала від злості. “Ви мене не розумієте! Ви хочете, щоб я була як мама – жертвою обставин. Але я не така!”
Марія образилася. “Жертвою? Я жертва? Я все життя для вас віддала! А ти мене так називаєш?”
Сварка перейшла в крик. “Так, жертва! Ти не працювала, залежала від тата, а тепер мене в те саме штовхаєш!” – вигукнула Олена.
Петро встав. “Олено, вибачся перед матір’ю! Вона для нас все робила.”
Але Олена вибігла з дому, грюкнувши дверима. Андрій зітхнув. “Ну от, знову драма. Мамо, не плач. Вона перебільшує.”
Марія витерла сльози. “Вона мене ненавидить. Я ж хочу добра.”
Бабуся обняла доньку. “Не плач, Марієчко. Молоді – вони як вітер, дмуть куди хочуть. Але життя навчить.”
Наступного дня Олена не пішла на роботу – взяла вихідний і поїхала до подруги Каті. “Катю, ти не уявляєш! Моя сім’я – суцільний кошмар. Мама з бабусею хочуть мене видати за якогось Миколу, Андрій – ледацюга, тато мовчить.”
Катя засміялася. “Типова родинна ідилія. Але може, поговори з ними спокійно? Без криків.”
Олена похитала головою. “Спокійно? Вони не чують. Завжди ‘ми знаємо краще’.”
Тим часом удома Марія дзвонила Олені, але та не відповідала. Петро ввечері повернувся і сказав: “Маріє, може, ми переборщили? Дай їй простір.”
Але бабуся не згодна. “Простір? Вона й так надто вільна. Треба жорсткіше.”
Андрій, почувши, втрутився. “Бабусю, ти як диктатор. Дай сестрі жити.”
Бабуся образилася. “Я диктатор? Я вас усіх виростила! А ти, Андрію, сам як ганчірка – нічого не робиш.”
Андрій розлютився. “Ганчірка? Та я зараз знайду роботу! Досить мене пиляти!”
І він теж пішов, грюкнувши дверима. Марія заплакала. “Петре, наша сім’я розпадається. Що робити?”
Петро обняв дружину. “Поговоримо всі разом. Без сварок.”
Минув тиждень напруги. Олена повернулася додому, але розмовляла сухо. Андрій знайшов підробіток у кафе, щоб довести свою “незалежність”. Але конфлікт тлів.
Одного вечора, під час сімейної вечері, все вибухнуло знову. Бабуся почала: “Олено, я чула, ти з якимось хлопцем зустрічаєшся з роботи. Хто він? Приведи, подивимося.”
Олена здивувалася. “Звідки знаєш? Андрію, ти набовкав?”
Андрій заперечив. “Ні! Може, мама бачила.”
Марія зізналася. “Я дивилася твій телефон, коли ти спала. Для твого ж блага!”
Олена вигукнула: “Що? Ти рилася в моїх речах? Це вторгнення в приватність!”
Марія захищалася. “Я мати! Маю право знати, з ким моя донька.”
Бабуся додала: “Правильно! У мої часи батьки все контролювали.”
Андрій втрутився: “Мамо, це не круто. Олена доросла.”
Петро кивнув. “Маріє, ти переборщила.”
Марія образилася на всіх. “Ви проти мене? Я одна намагаюся тримати сім’ю разом!”
Сварка перейшла в вияснення стосунків. Олена кричала: “Ти душите мене контролем! Я хочу жити своїм життям!”
Марія відповідала: “А я своє життя віддала вам! І що? Невдячність!”
Андрій додав: “Мамо, ми вдячні, але дай нам дихати. Я теж втомився від твоїх ‘порад’.”
Бабуся: “Ви – покоління егоїстів! У мої часи…”
Петро нарешті гаркнув: “Замовкніть всі! Сідайте і говоримо по-людськи.”
Вони сіли. Петро почав: “Маріє, ти чудова мати, але дай дітям свободу. Олено, ми хвилюємося за тебе, бо любимо. Андрію, молодець, що працюєш. Бабусю, твої поради цінні, але не нав’язуй.”
Марія заплакала. “Вибачте. Я боюся втратити вас.”
Олена обняла маму. “Мамо, ми не підемо. Але довіряй нам.”
Андрій додав: “Так, мам. І я обіцяю допомагати більше.”
Бабуся зітхнула. “Добре, старі звички. Але я теж люблю вас, козачки мої.”
Вони помирилися, але це був тільки початок. Минув місяць, і Олена привела хлопця – Максима, колегу з IT. “Мамо, тату, знайомтеся. Він не ‘стабільний будівельник’, але розумний і амбітний.”
Марія посміхнулася. “Ласкаво просимо, Максиме. Головне, щоб Олена була щаслива.”
Бабуся оглянула його. “Гарний хлопець. Але вареники вмієш ліпити?”
Максим засміявся. “Навчуся, бабусю!”
Андрій знайшов дівчину – студентку Аню. “Бро, вона не як Олена – спокійна, любить готувати.”
Родина зібралася на свято. Були сміх, розмови, але й легкі суперечки – бо без них яка родина?
Олена подумала: “Сварки – це як бурі, після них сонце яскравіше.”
