— Бабуся залишила мені квартиру, бо я доглядала її п’ять років. Але чому тепер на порозі стоїть мій двоюрідний брат із розпискою, що вона нібито продала йому цю кухню за тиждень до смерті?
Стара Полтава в районі Корпусного саду завжди дихала спокоєм. Величезні каштани заглядали у вікна високих «сталінок», де стелі сягали чотирьох метрів, а стіни пам’ятали ще довоєнні часи. Саме тут, у квартирі, наповненій ароматом лаванди та старих книг, Світлана провела останні п’ять років свого життя. Вона була не просто онукою — вона стала тінню, опорою і єдиним зв’язком із реальністю для своєї бабусі, Ганни Іванівни.
Після важкого інсульту бабуся злягла. Світлана, молода дизайнерка-фрілансерка, не вагаючись, перевезла свій комп’ютер у вітальню з дубовим паркетом. Її життя перетворилося на нескінченний цикл: готування дієтичних каш, які треба було перетирати через сито, прання постілі, що пахла ліками, і вечірні читання вголос творів класиків, під які бабуся засинала з ледь помітною посмішкою.
Решта родичів — дядько Петро та його син Артем — з’являлися лише на великі свята. Артем, хлопець із вічно “бігаючими” очима та дорогим годинником, купленим у кредит, зазвичай заходив на п’ять хвилин.
— Ну як вона? Ще тримається? — питав він, не знімаючи куртки, кидаючи на стіл коробку найдешевших цукерок із супермаркету. — Світлано, ти ж маякни, якщо що… Ну, ти розумієш. Квартира ж велика, треба буде вирішувати.
Бабуся все розуміла. Одного вечора, стиснувши руку Світлани своєю слабкою, сухою долонею, вона прошепотіла:
— Світланко, дитино… Ти єдина не залишила мене в цій темряві. Я все оформила на тебе. Заповіт у нотаріуса, у сейфі копія. Все по закону, щоб ти мала свій кут і ні від кого не залежала. Ти це заслужила своєю добротою.
Коли Ганни Іванівни не стало, світ Світлани спорожнів. Тиша у великій квартирі стала гнітючою. Але траур перервали грубо і цинічно. На дев’ятий день після похорону, коли Світлана тільки-но почала розбирати речі, у двері задзвонили — наполегливо і довго.
На порозі стояв Артем. Він виглядав незвично впевненим, навіть зухвалим.
— Привіт, сестричко, — він без запрошення штовхнув двері й пройшов у коридор, не роззуваючись. — Я бачу, ти тут розселилася, як королева. Але маю для тебе новини. Ти вже почала речі пакувати? Бо терміни тиснуть.
Світлана застигла, тримаючи в руках бабусину шаль.
— Які речі, Артеме? Про що ти говориш? Бабуся залишила квартиру мені за заповітом. Це її остання воля. Ти не маєш права тут перебувати.
— Заповіт? Ой, Світланко, не сміши мене, — Артем картинно розсміявся і дістав із вишуканої шкіряної папки папірець із синьою печаткою. — Заповіт — це папірець для наївних. А ось у мене в руках — «Договір купівлі-продажу». Підписаний Ганною Іванівною рівно за десять днів до її смерті. Вона продала мені цю нерухомість за цілком законну, хоч і символічну суму. Сказала, що їй терміново потрібні були гроші на ліки, які ти нібито не могла купити.
— Ти брешеш! — крикнула Світлана, відчуваючи, як серце починає шалено калатати. — Бабуся за десять днів до смерті ледь ложку тримала! Вона не могла підписати жодного договору, а тим паче — продати квартиру тобі, людині, яку вона боялася останні роки!
Артем підійшов ближче, у його погляді проблиснула злість:
— Слухай сюди, «праведнице». Документи в порядку. Нотаріус усе завірив. У неділю я приїду з вантажниками. Якщо твої шмотки ще будуть тут — вони опиняться на смітнику. Поліція буде на моєму боці, бо я — законний власник. Зрозуміла?
Світлана звернулася до досвідченого адвоката. Переглянувши копію договору, той лише похитав головою.
— Світлано, я буду з вами відвертим. Справа пахне криміналом і «чорним нотаріусом». Підпис дуже схожий, майже ідеальний. Артем стверджує, що гроші передав готівкою в руки, а ви їх нібито приховали або витратили. Довести, що людина була не в собі в момент підпису, коли її вже немає — це юридичне пекло. Нам потрібні беззаперечні докази.
Світлана повернулася додому в розпачі. Вона почала збирати книги, плачучи над кожною сторінкою. Щоб дістати старий атлас, їй довелося відсунути масивну дубову шафу. Коли меблі з рипінням подалися вперед, із вузької щілини між задньою стінкою та плінтусом випав невеликий зошит у синій обкладинці.
Це був щоденник Ганни Іванівни. Бабуся вела його потайки, тренуючи ліву руку, щоб мозок не атрофувався. Світлана тремтячими пальцями відкрила останні сторінки. Запис був датований саме тим числом, що й договір Артема. Кривими, болісними літерами було написано:
«Сьогодні знову приходив Артем. Світланка пішла в аптеку за інсуліном, а він почав кричати. Сував мені під ніс якісь папери, казав, що це про надбавку до пенсії. Я відмовилася підписувати, бо нічого не бачу без окулярів, а він їх кудись сховав. Артем розлютився, схопив мою руку, намагався вкласти ручку в пальці силою. Я боролася, як могла, впустила ту ручку… Бульон з чашки, який я пила перед цим, розлилося на ковдру, жахлива масна пляма тепер прямо посередині. Бідолашна моя онучка – їй же це тепер відперувати. Він пішов, люто лаючись. Боюся його, Світланці не скажу, не хочу її лякати…»
Світлана закрила рот рукою, щоб не закричати. Вона миттєво кинулася до комори. Там, серед старих речей, лежала та сама вовняна ковдра, яку вона замінила на нову за тиждень до смерті бабусі. На жовтому тлі красувалася велика, засохла пляма..
Адвокат Світлани діяв миттєво. Була призначена комплексна судова експертиза. — Подивіться на підпис, — пояснював експерт-почеркознавець у залі суду.
— Він зроблений методом наслідування. Шахрай дуже старався, але ритм штриха видає здорову людину, яка навмисно сповільнювала руку, щоб імітувати слабкість. Проте головне не це.
Артем, який до цього сидів із самовпевненим виглядом, помітно зблід. На екрані в залі суду з’явилося відео з коридору квартири. Видно було, як Артем виходить із кімнати бабусі, ховаючи в сумку теку з чистими бланками, і зі злості копає тумбочку, вигукуючи прокляття. Час на відео збігався з часом «підписання» договору.
«Чорний нотаріус», зрозумівши, що пахне реальним тюремним терміном, не став грати в героя.
— Я не бачив Ганну Іванівну! — вигукнув він, перебиваючи суддю. — Артем приніс мені вже «підписаний» папір через три дні після її смерті й заплатив три тисячі доларів, щоб я оформив усе заднім числом! Я готовий співпрацювати зі слідством!
Артем отримав три роки умовного терміну за шахрайство та підробку документів, а також величезний штраф. Його батько, дядько Петро, прийшов до Світлани через місяць після суду. Він стояв на порозі, мнучи в руках кепку, і виглядав дуже жалюгідно.
— Світланко, ну… погарячкував хлопець, з ким не буває? Хотів як краще, щоб квартира в родині залишилася, а не пішла невідомо куди… Ми ж рідні люди. Ти ж не будеш тепер із нами судитися за частку в іншій спадщині? Давай миритися?
Світлана подивилася на нього крізь відчинені двері. У цій квартирі знову пахло свіжим хлібом, а не ліками.
— Ваша «сім’я», Петре, закінчилася рівно в той момент, коли ваш син намагався зламати пальці помираючій жінці, щоб вкрасти її дім. Моя бабуся залишила мені не просто стіни, вона залишила мені віру в те, що правда існує. А ви… ви просто чужі люди, які помилилися дверима. Прощавайте.
Вона зачинила важкі дубові двері. У Полтаві про цю історію шепотілися довго, Артем невдовзі виїхав із міста — не зміг витримати презирливих поглядів сусідів, які знали Ганну Іванівну десятиліттями. Світлана залишилася в «сталінці». Вона зробила світлий, сучасний ремонт, але стару шафу та синій щоденник залишила на видному місці. Як нагадування: спадок — це не нерухомість. Це пам’ять і совість, які неможливо підробити жодним, навіть найхитрішим договором.
